Розділ 6 ПІЗНАВАЛЬНИЙ ПРОЦЕС

Уявлення, як і відчуття, є формою індивідуального чуттєвого відображення. Водночас вопи опосередковані мовою, наповнені загально-значущим змістом, осмислені та усвідомлені. В уявленнях насамперед синтезуються властивості об'єктів пізнання, що мають для людини практичний інтерес. їхня синтезуюча функція забезпечує можливість продуктивної діяльності людей. Перед тим, як зайнятися якоюсь діяльністю, людина створює у своїй свідомості образи, уявлення про її результати. В уявленнях відчуття і сприйняття проходять початковий етап узагальнення. Тому уявлення в процесі пізнання є перехідною формою від чуттєвого пізнання до логічного.

Логічне пізнання це процес активного відображення у свідомості людей об'єктивної реальності, що полягає у цілеспрямованому, опосередкованому і узагальненому пізнанні її істотних зв'язків і відносин, у творенні нових ідей, у прогнозуванні подій та діянь.

Логічне пізнання завжди абстрактне (звідси його синонім — "абстрактне мислення"). Під абстракцією (лат. відвернення) розуміється спосіб пізнання, за якого суб'єкт подумки відволікається (абстрагується) від несуттєвого, другорядного в об'єктах, і виокремлює в них суттєве в інтересах одержання нового знання. В абстракціях ідеальні образи об'єктів мають форму думок про них. Основними такими формами є поняття, судження та умовиводи.

Поняття — це узагальнений логічний образ об'єкта пізнання. Воно виражається словом, але таким, в якому міститься знання про суттєві властивості, ознаки об'єкта, його різноманітні зв'язки і відношення, наприклад, філософія, наука, причина, агропромисловий комплекс, менеджмент, маркетинг, вартість, енергія та ін. Поняття не можна відчути. Воно завжди — елементарна частинка всіх логічних розмірковувань. У науковому пізнанні поняття є сутнісним образом об'єкта, у якому необхідне відокремлене від випадкового, сутність від явища, дійсність від можливості, причина від наслідку, а зміст від форми.

У поняттях акумулюється багатовіковий практичний досвід людства. Без понять пізнання було б неможливим. Без формування, закріплення і використання понять у тривалому історичному процесі пізнання людина у кожному поколінні змушена була б знову і знову описувати, порівнювати і виражати окремими словами кожну конкретну річ, кожний факт, кожне явище. З цієї причини вивчення і створення нових понять стало в процесі поглиблення суспільного поділу праці особливим видом діяльності людей, духовним продукуванням, виробництвом теоретичного знання, а також діяльністю, спрямованою па його зберігання, накопичення, переданії я і поширення.

Поняття рухливі, мінливі та взаємопов'язані. Логічний зв'язок їх називається судженням. Цс друга форма логічного пізнання. Будь-яка думка про утвердження або заборону будь-чого виражається судженням. Мислити означає усно, письмово або подумки конструювати судження, судити про речі, предмети, явища. Як приклад можна навести такі судження: золото — хімічний елемент; "Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна правова держава"1; сучасний менеджмент — це тисячі можливих варіантів управлінських рішень і т. іп.

Отже, судження нерозривно пов'язані з поняттями: поняття входять до кожного судження, жодне поняття без судження не формується, зміст будь-якого поняття обов'язково виражається судженнями. Водночас судження надають логічному пізнанню особливу гнучкість. Якщо поняття відображає лише загальне в речах, то судження — і загальне, й одиничне, й особливе. Судження завжди мають оцінний характер, виражають ставлення суб'єкта до змісту думки (сумнів, віра, переконання тощо), формулюються реченнями.

Якщо судження утворює зв'язок понять, то зв'язок суджень — умовивід; розумовий акт, у якому з одних суджень виводяться нові судження про предмети та явища об'єктивного світу. Наприклад, з двох суджень (посилань): "Усі метали проводять електричний струм" і "Мідь -метал" випливає умовивід (висновок), що мідь проводить електричний струм. Або із серії таких суджень: "Я справляюсь із повою роботою", "Мені приємно приходити па роботу", "Мій начальник щиро бажає допомогти мені добитися успіху", "Я впевнена, що мій успіх з перших кроків свідчить про тривалу успішну кар'єру в цій організації", випливає висновок (умовивід) про те, що я прийняла правильне рішення щодо вибору саме цієї роботи; інша робота, яку мені пропонували (можливо, ще запропонують), мене вже не цікавить.

Завдяки умовиводам мисляча людина може не використовувати дані досвіду кожного разу для доведення своїх тверджень. Умовиводи стають відносно незалежними від досвіду за формулювання все нових і нових висловлювань. На умовиводах звелено всю будову науки.

Чуттєве і логічне у пізнанні нерозривно пов'язані. Чуття людина осмислює, а логічні роздуми завжди звіряє з досвідом. Основою їх єдності є суспільна практика. У практиці виникає безпосередній контакт органів чуття з предметами і явищами природи та суспільства. У практиці людина формує мету і програму своїх дій, тобто чинить осмислено. У кожному пізнавальному акті вона співвідносить логічну ідею з чимось, що чуттєво сприймається.

Разом з тим чуттєве і логічне в пізнанні субординовані функціонально. Без чуттєвого у пізнанні немає знання взагалі, а без логічного — немає знання сутності. За допомогою органів чуття людина пізнає явища об'єктів, тобто їх зовнішні сторони і зв'язки, знання сутності, законів і закономірностей розвитку предметів, речей, явищ досягається логічним пізнанням. Така діалектика двох рівнів пізнання е очевидним досягненням філософії. В її історії вони нерідко метафізично протиставлялись одне одному. Так, прибічники раціоналізму в теорії пізнання (Р. Декарт, Б. Спіноза, К. Лейбніц та ін.) вбачали джерело знань у розумовій діяльності людей. Реальним і надійним вони визнавали лише розум, а значення чуттєвого пізнання недооцінювали і навіть ігнорували. Прибічники емпіризму (Ф. Бекон, Дж. Локк та ін.), навпаки, недооцінювали роль логічного пізнання, а чуттєве абсолютизували. Близьким до емпіризму був сенсуалізм (лат. сприйняття, чуття, відчуття). Сенсуалісти оголошували чуттєвість головною формою достовірного знання. Отже, обмеженість і емпіризму, і сенсуалізму, і раціоналізму полягає в однобічності, в абсолютизації одного з рівнів процесу пізнання. Насправді, абстрактне мислення неможливе без чуттєвого досвіду, а чуттєвий досвід неможливий без певного логічного обґрунтування. Отже, проблема чуттєвості і мислення полягає в специфіці та суперечливій взаємодії двох рівнів пізнавальної діяльності людей.

Безпосередньою метою пізнання у будь-якій формі (науковій, філософській, образно-художній і т. ін.) є досягнення істини. Шлях до неї завжди проблематичний, складний, багатогранний і внутрішньо діалектичний, супроводжується зіставленням і змаганням ідей, науковими дискусіями, критикою і подоланням соціальних ілюзій, аналізом співвідношення ідеологічних і науково-теоретичних форм відображення дійсності, з'ясуванням соціально-практичних та світоглядних передумов теоретичних побудов. Немає такої системи знання, яка б не вирішувала проблему істини, у тому числі у своїй історії. У гносеології вона належить до вічних і провідних у її теоретичній, методологічній і світоглядній функціях. Істина — соціальна і особистісна загальнолюдська цінність, мета науки і мистецтва, ідеал усіх моральних мотивів людей.

Діалектико — матеріалістична філософія визначає істину як таке знання, що відповідає своєму предмету, збігається з ним, а її основною властивістю є об'єктивність. Істина завжди об'єктивна. Це означає, що зміст істини не залежить від смаків і бажань особистості, від корпоративних інтересів окремих партій або громадських рухів, від людської свідомості взагалі. Істина — не властивість матеріальних об'єктів, а характеристика знання про них. Який об'єкт пізнання, таке й істинне знання про нього. Його формування зумовлене відображенням властивостей об'єкта, тобто відновленням їх в істинному знанні так, як ці об'єктивні властивості існують у самій дійсності.

Істини без людини і поза людиною, тобто без суб'єкта пізнання, не буває. Істиною володіють тільки люди, виражаючи її в поняттях, судженнях, висновках, законах, теоріях, інших формах. Отже, істина не лише об'єктивна, а й суб'єктивна за внутрішнім ідеальним змістом і формами. В істині з необхідністю відображається єдність об'єктивної та суб'єктивної сторін пізнавального процесу: без об'єкта знания втрачає свій зміст, а без суб'єкта немає самого знання. Кожний акт пізнання істини є водночас і об'єктивною (суб'єктивне знання "зливається" а предметом, матеріалізується), і суб'єктивною формами об'єкта (об'єктивна істина стає ідеєю суб'єкта, даною як об'єкт; вираженням можливості, здібності, творчості, сили, могутності, дієвості думки).

Суб'єктивність в істині функціонально суперечлива. З одного боку, суб'єктивізація об'єкта є наближенням мислення до об'єкта, всебічним і глибоким відображенням його властивостей і можливостей, процесом їх відкриття; навіть ті властивості речей, які їм надані людиною для практики, а отже, для пізнання, переходять у цьому процесі до розряду об'єктивних, натуральних властивостей. З іншого боку, суб'ективізація не виключає такі феномени свідомості, як помилковість, об'єктивізм, суб'єктивізм і навіть неправду.

Помилковість — це знання, яке не відповідає своєму предмету, не співпадає з ним. Прикладом помилковості є так звана теоретична астрологія з її твердженням про вирішальний вплив небесних світил на життя І ДОЛІ окремих людей і народів або надія на позбавлення від хвороби шляхом заклинання мага (чарівника, чаклуна, шамана). У гносеології певними помилковостями є емпіризм і релятивізм.

За суттю помилковість — викривлене відображення дійсності у свідомості людей. Розрізняють такі її форми: наукова і ненаукова, емпірична і теоретична, релігійна, політична, економічна, моральна та ін. Однак у формах помилковість завжди ненавмисна, що відрізняє її від неправди та дезінформації та становить специфічну пізнавальну функцію.

У принципі, помилковість заважає пізнанню, відволікає його від істини, тому жоден справжній вчений ніколи свідомо не йде па її конструювання. Однак у будь-якому процесі пізнання, у тому числі в наукових дослідах, помилки можливі.

Історія науки переконує, що істина досягається тільки через виявлення і подолання помилковості як її діалектичної протилежності. Суб'єктивістське заперечення помилковості, відмова від неї означає розрив з історичними пізнавальними і соціальними традиціями. Рано чи пізно помилки долаються: або відкидаються (наприклад, ідея "вічного двигуна"), або перетворюються на справжнє знання. Так, помилкова за суттю алхімія сприяла відкриттю властивостей багатьох хімічних елементів і, зрештою, заклала передумови для виникнення справжньої науки — хімії.

Перехід у пізнанні від помилок до істини неможливий без усунення їх різноманітних причин. Сам пошук цих причин включає припущення, здогади, гіпотези; нерідко фрагментарне, спочатку однобічне знання видається за знання цілого; знання одного елемента — за знання всієї системи. Причинами помилок можуть бути обмеженість соціальної практики, і групові інтереси людей, і історично зумовлені забобони, і форми мислення, мови та ін.