Розділ 6 ПІЗНАВАЛЬНИЙ ПРОЦЕС

Отже, проблема істини — це і проблема відмежування її від помилковості. Труднощі такого завдання не означають, що істини немає або що обсяг істини не змінюється. Наука невпинно збільшує обсяг істинного знання. Помилковості породжуються суб'єктивністю, суб'єктивністю вони і долаються, тобто ефективною активністю суб'єкта.

У процесі суб'єктивізації об'єкта можливі не тільки помилковості, а й об'єктивізм і суб'єктивізм мислення і дії. Під об'єктивізмом розуміється світоглядна орієнтація особистості на соціально-політичну "нейтральність", на утримання від соціально-критичних оцінок, суджень про цінності і мету, тобто нігілізм стосовно дійсності, світу людини, відмова від сприйняття реальності, усунення від особистої відповідальності за вирішення проблем. Об'єктивісти абсолютизують об'єктивний компонент істини. У них істина існує поза людиною і людством, незалежно від суб'єкта пізнання. Своє завдання вони вбачають тільки в тому, щоб зафіксувати факти дійсності або науки. Об'єктивістів не цікавлять ні причини таких фактів, ні шляхи і засоби їх усунення або використання. Об'єктивісти не розрізняють дійсності та істини, хоча ця відмінність у гносеології зараховується до істотних. Дійсність існує незалежно від суб'єкта пізнання, у ній немає жодних істин, а є лише предмети зі своїми властивостями. Істина постає в результаті пізнання людьми об'єктивної реальності і є знанням про цю реальність. Істина — це єдність об'єктивного і суб'єктивного, суб'єктивний образ об'єктивного світу.

На відміну об'єктивізму, суб'єктивізм виражається світоглядною позицією абсолютизації ролі суб'єкта у пізнанні. У філософії суб'єктивізм є основним принципом таких її напрямів і течій, як неокантіанство, емпіріокритицизм, "філософія життя", прагматизм, неопозитивізм, екзистенціалізм. Суб'єктивісти заперечують об'єктивну істину, вважають істину тільки суб'єктивною, оскільки вона існує в поняттях і судженнях людей. Не визнають вони і об'єктивних законів розвитку природи і суспільства. У результаті суб'єктивізм є джерелом різних спотворених форм теоретичної свідомості і практики, авторитарного мислення, претензій на монополію істини, прийняття довільних, ненаукових рішень, адміністрування і бюрократизму в управлінні. Без подолання суб'єктивізму, без рішучої свідомої відмови від нього неможлива ні цивілізована особистість, ні цивілізована держава, ні цивілізоване людство взагалі.

Суб'єктивізація об'єкта може супроводжуватися неправдою. Неправда — це умисне викривлення істини в корисливих інтересах, зведення явно неправильних думок до істини.

Причини неправди, як правило, універсальні. Основна з них — корисливість. Люди вдаються до неправди, щоб мати виграш — моральний, матеріальний або психологічний. Часто неправда є засобом захисту, хоча може бути і засобом втечі від реальності. Єдиний вид обману, що має право на існування і може бути виправданий людиною, — неправда в ім'я порятунку. Такий її різновид зумовлений не егоїзмом, а турботою про ближнього, бажанням відгородити його від неприємної інформації. Принцип "Чесність за будь-якої ціни!" — формально правильний, але не завжди гуманний.

Неправда є всюди, де взаємодіють люди. Вона — функція будь-яких людських комунікацій, коли стикаються інтереси індивідів і соціальних груп. Формується неправда у процесі індивідуального розвитку людини. Вона зростає на пихатості, марнославстві, слабкодухості, на пристрасті до прибутку, влади.

Своєрідний механізм формування неправди у сфері політичної партійності описав ще у 1928 р. відомий філософ-неогегельянець І.А. Ільїн (1882—1954). Поділ на партії, підкреслював він, неминучий, але дух політичної партійності завжди отруйний. Люди з честолюбства зазіхають на владу, ставлять частину вище цілого, створюють атмосферу нетерпимості, стають демагогами, перетворюють партійну програму на критерій добра і зла. Це властиво однаково як лівим, так і правим партіям. Люди починають думати, що "мета виправдовує засоби", поширюються деморалізація та авантюризм, фігура політичного лідера набуває рис професіонального лжесвідка і хабарника.

Протиотрутою щодо такого роду перекручень є істина. Істина — це не проста копія того, що є, не механічний реєстратор подій, а творче й активне відображення, яке в існуючому відкриває напрями і тенденції його розвитку. Вона не дається відразу і цілком, процес її осягнення є рухом від відносних істин до абсолютних.

Під абсолютною істиною розуміють таке повне і всебічне об'єктивне знання сутності предметів і явищ, яке ніколи не може бути спростованим, наприклад, знання про те, що "люди смертні", "матерія — об'єктивна реальність", "Одеса — місто на північному узбережжі Чорного моря" та ін. Відносна істина — це неповне, приблизне, незавершене об'єктивне знання, вираження його мінливості, поглиблення, уточнення у процесі розвитку практики і пізнання. Відносними істинами слід вважати, наприклад, положення класичної механіки, еволюційної теорії походження видів рослин, попит і пропозицію товарів на ринку іт. ін.

Абсолютна і відносна істини — це дві необхідні сторони об'єктивної істини, хоч кожна з них має специфіку. Між ними немає нездоланної межі, вони відрізняються лише за ступенем точності та повноти знання. Кожна відносна істина завжди має деяке "зерно", частинку істини абсолютної, а абсолютна істина складається з суми відносних істин. Оволодіння кожною новою відносною істиною є черговим кроком у пізнанні істини абсолютної. Наприклад, становлення теорії будови речовини розпочалося з відкриття першої відносної істини про те, що "атоми — це найменші неподільні частинки речовини". Згодом у фізиці постали інші відносні істини про будову атома. Цей процес пізнання триває і нині, а кожне нове знання є відпоєною істиною, тому що атом у своїй будові, властивостях, русі, взаємодіях невичерпний, як невичерпна реальність у цілому. Процес пізнання істини нескінченний. Отже, абсолютна істина є межею, ідеалом знання. Проте такої межі не існує. Людство постійно наближається до абсолютної істини, ніколи не вичерпуючи її до кіпця. На будь-якому ступені розвитку думка людей не може знати всю різноманітність дійсності, яка розвивається вічно, а здатна охопити світ лише частково, відносно, у межах досягнень науки і суспільної практики.

Оскільки в кожний конкретно-історичний момент часу суб'єкт, який пізнає, осягає тільки відносну істину, представники скептицизму і агностицизму у філософії роблять висновки про відсутність абсолютної істини в принципі. Такі висновки є ще одним прикладом помилковості. Якби абсолютної істини не існувало, то, наприклад, лікар намагався б лікувати хворого пацієнта без наявності точного діагнозу, а суддя виносив би вирок звинувачуваному без доведеного складу злочину. Абсолютним може бути і знання окремих сторін властивостей об'єктів, і багатьох фактів дійсності, і той зміст відносної істини, що зберігається у процесі подальшого пізнання. Абсолютна і відносна істини лише зовні паче виключають одна одну, а в реальному процесі пізнання взаємопов'язані, що виражається процесуальним, динамічним характером досягнення істини в науці.

Діалектиці відносної та абсолютної істини в гносеології протистоять дві крайні світоглядні позиції: догматизм і релятивізм. їх практична реалізація завжди супроводжується великими негативними результатами.

Догматизм (грец. думка, рішення, вчення, положення, доктрина, що береться за істину бездоказово, на віру) — антиісторичний схематичний тин мислення, за якого теоретичні і практичні проблеми та висновки аналізуються і оцінюються без урахування конкретної реальності, умов, місця і часу. Його гносеологічною основою є однобічне ставлений до істини, визнання в ній тільки абсолютного моменту, за одночасного ігнорування відносного. Для догматика будь-яке знання мас бути абсолютним. Догматичний стиль мислення є метафізичним. Для нього істина є зібранням завершених і незмінних положень, які треба тільки завчити і застосовувати в усіх випадках. Відмова від догматизму, подолання його на користь діалектичного стилю мислення — завдання, без вирішення якого світогляд не може бути ні філософським, ні науковим.

Релятивізм (лат. відносний) будь-яке знання вважає відносним, не визнає в істині її абсолютного компонента. Гносеологічні корені релятивізму полягають у відмові від визнання наступності, спадкоємності у розвитку знання, перебільшенні залежності процесу пізнання від його умов (наприклад, від біологічних потреб суб'єкта, його психічного стану, наявності логічних форм і теоретичних засобів тощо), у суб'єктивізмі та агностицизмі. У різних історичних умовах релятивізм виконує неоднозначні соціальні функції. Він може сприяти запереченню старого суспільного порядку, догматичного мислення, рутини і відсталості, але найчастіше відображає кризу суспільства, виправдовує втрату історичної перспективи в його розвитку.

Наукова гносеологія визнає відносність знання, але не як заперечення об'єктивної істини, а як визнання історичної обмеженості кожного досягнутого рівня знань, меж його наближення до абсолютної істини. Вона утверджує зумовленість спадковості пізнання наявністю в кожній відносній істині елементів абсолютної істини.

Догматизм і релятивізм прагнуть знайти істину в абстракціях, але абстрактних істин не буває. Істина завжди конкретна, тобто будь-яке істинне знання в науці, філософії, мистецтві тощо завжди визначається у своєму складі та застосуванні умовами місця, часу і ще багатьма іншими специфічними обставинами. Будь-яке ігнорування конкретності істинного знання негайно перетворить істину на її антипод — помилковість, неправду, об'єктивізм, догматизм, релятивізм.

Об'єктивним критерієм істини є суспільно-історична практика. Якщо при застосуванні знання досягається практичний результат, то це знання істинне. Однак критерій практики є водночас визначеним і невизначеним. Він одночасно і абсолютний, і відносний: абсолютний оскільки тільки практика може довести істинність знання; відпоєний, тому що сама практика постійно змінюється, розвивається, удосконалюється. Тому практика не завжди може повністю підтвердити або спростувати істинність певного знання. Крім того, можливості практики як критерію істини обмежені складнощами об'єктів і предметів пізнання, нерозвиненістю технічних засобів, нездатністю управляти природними явищами. Фізики, наприклад, переконані у тому, що протон є нестабільною частинкою, але практикою цей висновок підтвердити чи спростувати майже неможливо, тому що час "життя" протона можна прирівняти до віку нашої Метагалактики.

Отже, людське пізнання за природою здатне наближати, і справді наближає, нас до істини, але розвиток об'єктивної дійсності ніби віддаляє нас від цієї істини, звужує межі істинності знань, робить їх менш повними і точними, навіть перетворює їх на помилковість. Ця суперечність не вирішується догматичним мисленням. Проте згідно з діалектичним мисленням вона постійно виникає і постійно вирішується у процесі пізнання. Суб'єкти здатні пізнавати сутність, закон, всезагальне — те, на підставі чого можна пояснити всю різноманітність виявів дійсності.

Істина є цілим, системою і, як будь-яка система, складається з елементів. Для підтвердження істинності знань філософія виробила багато інших, крім практики, критеріїв: загальну значущість (те, що визнається багатьма людьми); корисність (те, що приводить до успіху); прагматизм (практична цінність); зрозумілість і чіткість мислення; конвенціоналізм; думку авторитетів; позаемпіричні та внутрішньонаукові критерії (простота, досконалість, краса); логічні критерії (формально-логічні, логіко — діалектичні) і т. ін.

Певна невизначеність практики як критерію істини не с трагедією для пізнання, навпаки — ситуація проблематичності створює передумови для критики і розвитку теорії. У пізнанні завжди є місце для перегляду сталого знання і руху вперед.