Розділ «4. Україна в сучасному геоекономічному просторі»

СНД, про яку час від часу згадують політики та експерти, має більше теоретичний характер, ніж практичний. Реальна координація антикризових зусиль можлива лише серед обмеженої кількості країн, які мають провідні позиції у світовому господарстві.

Глобальна фінансова криза активізувала традиційну дискусію щодо здатності ринкового механізму до саморегулювання, меж та інструментів втручання держави в економічні процеси. Наявна система регулювання фінансових ринків продемонструвала суттєві вади, тоді як розвиток фінансових інновацій привів до появи якісно нових ризиків, що стало одним із фундаментальних чинників сучасної кризи. Загалом глобальна криза засвідчила необхідність масштабного втручання держави в економіку, елементом якого є фактична націоналізація окремих фінансових інституцій, що суперечить усталеній тезі про те, що "держава є поганим менеджером". Дискусія щодо ролі та функцій держави за часів глобалізації та лібералізації економічної діяльності буде тривати, а її висновки визначатимуть ідеологію та формати економічної політики національних урядів уже в найближчому майбутньому.

Для України сьогодні така дискусія має концентруватися навколо питань модернізації держави як ефективного інституту вироблення та реалізації економічної політики. Модернізація має здійснюватись переважно шляхом використання кращих світових практик, при цьому важливо утриматись від спокуси запровадити надлишкове державне регулювання виробничо-комерційних та фінансових операцій. Водночас сучасний рівень глобалізації та уроки кризи дають змогу вести мову про формування своєрідної моделі відкритої держави, яка, на відміну від моделі закритої держави, характеризується тим, що може ефективно виконувати свої функції лише шляхом інтенсивної координації своїх дій (політики) з іншими країнами та активного запровадження міжнародних норм, правил та стандартів економічної політики в різних сферах. Отже, за умов глобалізації сам процес функціонування держави все більшою мірою визначається зовнішніми чинниками інституційного характеру.

Окремої уваги у зв'язку з кризою заслуговує торговельна політика. Світовій спільноті загалом вдалося мінімізувати прояви національного егоїзму в найгострішій формі, оскільки вжиті окремими країнами протекціоністські заходи не переросли у "кризовий протекціонізм", якого так побоювались у світі. Розвинуті країни більше покладалися на субсидії та фіскальні заходи. Країни, що розвиваються, та країни регіону СНД скористались (хоча й різною мірою) майже всіма інструментами торговельного захисту1. Водночас аналіз поточних антикризових дій на предмет протекціонізму може виявити, що протекціоністські заходи були значно інтенсивнішими, ніж це здається нині.

Дотримання ідеалів вільної торгівлі вимагає від урядів і надалі утриматись від короткотермінових рішень з підтримки національних виробників за рахунок торговельних обмежень. Однак при цьому важливо, щоб антикризові (тобто надзвичайні за своєю природою) заходи не використовувались як протекціоністський інструмент. За досвідом, торговельні обмеження, хоча і не обов'язково, стають основною причиною економічного спаду, а намагання саме в такий спосіб компенсувати негативні кризові ефекти також ведуть до посилення кризи.

Ураховуючи той факт, що економічне відновлення буде тривалим і непростим для багатьох країн, виникає питання, чи не використовують вони протекціоністських заходів з метою посткризового економічного оздоровлення та підтримки національних виробників на етапі економічного підйому.

Тестом на відданість ідеї подальшої лібералізації торгівлі стане активізація переговорів під час Дохійського раунду багатосторонніх переговорів у межах СОТ, який почався ще в 2000 р. Існує загроза, що попри численні політичні заяви лідерів ці проблеми не будуть у центрі уваги, враховуючи необхідність подолання наслідків глобальної економічної кризи.

Україна повинна для себе сформулювати власну позицію щодо тих питань порядку денного Дохійського раунду переговорів, які безпосередньо стосуються її економічних інтересів.

Росія, Казахстан і Білорусь 9 червня 2009 року заявили про свій намір вступати до СОТ у 2010 р.1 як єдиний тристоронній митний союз. Ураховуючи історичний досвід вступу до СОТ різних країн та безумовну політичну складову такого рішення, можна припустити, що набуття цими країнами членства в СОТ відкладається на невизначений термін, причому поза межами світової торговельної системи продовжує залишатись такий впливовий гравець як Росія.

Нещодавно Росія, Казахстан і Білорусь вирішили відновити двосторонні переговори щодо вступу до СОТ. Цей крок означає, що ідея вступати до СОТ у складі митного союзу була переважно політичною за змістом. Водночас країни погодились більш-менш одночасно вступати до СОТ (країни-лідери процесу- будуть чекати тих, хто відстав). І таку ідею координації зусиль традиційно підтримувала Росія, але зміни в політиці вступу шкодять переговорам із СОТ. Очевидно, що прагматичне розуміння цього факту зумовило появу заяв про продовження цими країнами двосторонніх консультацій із СОТ щодо вступу до неї.

Найнижча точка кризи вже пройдена, і з'явились перші паростки економічної стабілізації, а тому виникає необхідність зосередитись на зусиллях, спрямованих на відновлення економічного зростання. Процес економічного відновлення є доволі слабким і вразливим до нових шоків, тому нині передчасно ставити питання про згортання антикризових програм. Вони, хоча і у видозміненій формі, можуть діяти протягом тривалого часу.

Наслідком кризи та антикризових заходів стало зростання фіскального дефіциту та державного боргу. За оцінками експертів МВФ, співвідношення сукупного державного боргу та ВВП розвинутих економік протягом 2008- 2014 рр. збільшиться із 75 до 115%1. Тому однією з ключових проблем після кризового відновлення економіки стане нормалізація державних фінансів. Очевидно, що така ситуація також має певний інфляційний потенціал. На практиці стабілізація державних заходів вимагає щонайменше середньострокової стратегії економії коштів, а у випадку ЄС - повернення до фіскальних параметрів Пакту стабільності. Ця проблема є актуальною для України, адже значна частина антикризових заходів фінансується за рахунок внутрішніх та зовнішніх запозичень. Тому для України одним із чинників формування фіскальної політики в середньостроковій перспективі буде обслуговування внутрішнього та зовнішнього державного боргу.

Економічне відновлення супроводжуватиметься високим рівнем безробіття. Ситуація на ринку праці стане однією з тих проблем, на розв'язання яких будуть спрямовані значні зусилля на національному та міжнародному рівнях.

Велике значення матиме встановлення часу реалізації стратегії виходу із надзвичайного стану. Деякі експерти вважають, що час повинен залежати від прогресу регуляторних та інших реформ, необхідність яких засвідчила криза.

Отже, реформи матимуть місце тоді, коли країни "великої двадцятки" та ЄС зможуть визначити їх зміст і продемонструють справжнє бажання змін. Очевидно, країни, які перебувають за межами цих груп, будуть багато в чому пасивно приєднуватись до участі в заходах, окреслених "великою двадцяткою" та ЄС. Звичайно, ці країни матимуть можливість висловлювати свою думку, використовуючи трибуни міжнародних організацій, але навряд чи їх вплив на вироблення принципових рішень буде суттєвим. Тому провідним державам слід розуміти, що їх рішення та дії визначатимуть контури і зміст глобальної фінансової архітектури, у якій "житиме" весь світ.

Зміст і формат стратегії виходу з режиму антикризової політики і переходу до відновлення економічного зростання має передбачати певні схеми компенсування коштів платників податків, які були використані для допомоги приватному бізнесу. Відшкодування суспільних витрат виявиться непростою проблемою для національних урядів, зокрема для країн Чорноморського регіону (передовсім колишніх радянських республік). Загалом про ефективність таких стратегій виходу з кризового режиму реалізації економічної політики можна буде вести мову тоді, коли вони набудуть конкретніших обрисів як на міжнародному, так і на національному рівнях.

Нині існують конкретні проблеми першочергового характеру, шляхи розв'язання яких очевидні.

1. Відновлення довіри до фінансової системи. Розв'язати цю проблему можна шляхом посилення стабільності та передбачуваності фіскальної політики, оголосивши про намір забезпечити фінансову стабільність як довготривалу мету економічної політики. Країни, які активно скористалися фінансовими стимулами з метою мінімізації негативних наслідків кризи, вже визначили свої щонайменше середньострокові пріоритети фіскальної політики.

У США сформульовано політичне зобов'язання скоротити дефіцит федерального бюджету в два рази до кінця 2012 р., хоча воно поки що не оформлене у вигляді офіційного фінансового документа. Японія з метою стабілізації і зниження рівня заборгованості до середини 2010 р. зобов'язалась провести комплексну реформу оподаткування, а також збільшити ставки податків на споживання тоді, коли матиме місце економічне відновлення. Уряд Німеччини розробив план погашення частини "нової" заборгованості, пов'язаної з анти кризовими заходами. Крім того, у 2011 р. буде запроваджено нове фінансове правило, яке обмежуватиме структурний дефіцит федерального бюджету рівнем 0,35% ВВП та вимагатиме збалансованого бюджету федеральних земель. Це правило є досить жорстким, оскільки воно фактично прив'язане до Конституції країни. Водночас, враховуючи наслідки фінансової кризи та глибокої рецесії протягом періоду нормалізації, допускається існування вищого рівня дефіциту для центрального бюджету до 2015 р. та бюджетів земель до 2019 р., але при цьому розмір такого дефіциту має неухильно знижуватись1.

Подолання дефіциту державного бюджету є також серйозним викликом для України. Стабілізації державних фінансів можна досягти лише шляхом реалізації чіткої та продуманої стратеги протягом щонайменше 3-5 років. & ефективність прямо залежатиме від того, наскільки глибокі реформи вона передбачатиме, зокрема дохідної та видаткової частин бюджету. Елементом стратегії має стати управління державним боргом, розмір якого може перевищити 44% ВВП вже в 2009 рр. Інакше кажучи, поточна антикризова політика визначатиме параметри посткризової стратегії нормалізації державних фінансів.