Розділ «4. Україна в сучасному геоекономічному просторі»

- шляхи відповіді уряду на глобалізацію;

- необхідна територіальна юрисдикція урядів.

У цьому зв'язку є слушним зауваження Кенічі Омаї про те, що суверенітет нації зазнає впливу ерозії, що також знаходить свій вияв в обмеженій свободі здійснення економічної політики2. Названа проблема для України має конкретний зміст - як будувати та реалізовувати національну економічну політику за умов глобалізації, щоб мінімізувати зовнішні шоки та максимально повно використати можливості для забезпечення сталого економічного розвитку. До цього часу такий підхід не отримав відповідного визнання серед української політичної еліти.

Особливість кризи полягає в тому, що вона протікає за умов надзвичайно високого рівня взаємозалежності національних економік. Така взаємозалежність означає, що кризові явища швидко поширюються у світовому господарстві, втягуючи у свою орбіту майже всі країни, хоча масштаби "національних" кризових проблем у кожному конкретному випадку можуть суттєво відрізнятись.

Серед країн СНД і держав Центральної та Східної Європи економіка України постраждала від кризи чи не найбільше1. Сучасна криза виявила фундаментальні проблеми української економіки, зумовлені відсутністю системних структурних та інституційних реформ. Криза вражає як реформовані, так і не реформовані економіки, але реформована економіка за інших рівних умов має більше можливостей для мінімізації негативних наслідків кризи з погляду наявних фінансових ресурсів та інструментів економічної політики.

Водночас здатність проводити реформи під час масштабної кризи в таких країнах, як Україна, є обмеженою. Тому спочатку йдеться про подолання кризи, а потім - про політику відновлення економічної активності, елементом якої мають стати певні реформи. Адекватне усвідомлення причин, трансмісійних механізмів і наслідків кризи має стати одним з основних чинників, які визначатимуть зміст, характер і пріоритети інституційних та структурних реформ.

Глобальний характер кризи зумовив той факт, що вона стала серйозним тестом на ефективність наявних механізмів координації економічної політики на регіональному та міжнародному рівнях. Криза довела необхідність посилення їх ефективності, саме тому можна вести мову про те, що формат в20 став домінувати над форматом ¿8. Саме на Вашингтонському самміті Є20 (2008) було прийнято рішення про необхідність запровадження урядами в тій мірі, у якій це можливо, широких програм фіскального стимулювання економіки, досягнуто згоди у реформуванні міжнародних фінансових інституцій та прийнятті рішення щодо основних компонентів Дохійського раунду багатосторонніх торговельних переговорів'.

На зустрічі у форматі "великої двадцятки" 2 квітня 2009 року в Лондоні було прийнято кілька принципово важливих рішень щодо фінансової системи, серед яких пропозиція створити нову структуру - Раду фінансової стабільності (Financial Stability Board). Вона матиме сильніший мандат і замінить Форум фінансової стабільності (Financial Stability Forum), до її складу увійдуть усі учасниці "великої двадцятки", члени Форуму фінансової стабільності, Іспанія та Єврокомісія2. Йдеться про створення міжнародного механізму, за допомогою якого національні уряди, органи, що визначають стандарти фінансової діяльності, та міжнародні фінансові інститути будуть розв'язувати проблеми стабільності глобальної фінансової системи шляхом розроблення та запровадження ефективної політики в галузі контролю та нагляду. Однак формат координації економічної політики в межах "великої вісімки" повністю себе ще не вичерпав.

Рішення Ради фінансової стабільності матимуть загальнообов'язковий характер для всіх країн. Для України це буде означати необхідність запроваджувати відповідні стандарти на національному рівні, причому таке запровадження стане невід'ємним елементом національної політики регулювання фінансових ринків у широкому розумінні. Однак при цьому виникає питання стосовно механізмів санкцій проти тих країн, які не будуть дотримуватися відповідних стандартів, адже зрозуміло, що без них важко забезпечити безумовне дотримання узгоджених рішень. Досвід створення таких механізмів існує, достатньо згадати Пакт стабільності та зростання, який є фактично збірником правил реалізації фіскальної політики країн - учасниць Монетарного союзу (зони євро).

Самміт Є20 в Піттсбурзі 2А-25 вересня 2009 року став ще одним важливим кроком у напрямі розвитку нового формату координації економічної політики та символізував процес заміни Є8 як провідного органу світового економічного управління1. Учасники цієї зустрічі узгодили питання, які можна вважати опорними точками подальших змін:

а) необхідність сильної регуляторної бази і макроекономічної політики для стійкого та збалансованого економічного зростання;

б) передання 5% частки у квоті Міжнародного валютного фонду від країн з надвисоким рівнем представництва країнам з ринковою економікою, що формується, з метою підвищення ефективності діяльності організації та розширення доступу до кредитів МВФ для країн, що розвиваються; передання принаймні 3% акцій Світового банку країнам, що розвиваються;

в) запровадження, незважаючи на неприйняття обмежень відповідно до прохань урядів багатьох європейських країн, жорсткіших правил регулювання фінансових операцій, у т. ч. стосовно схем оплати праці, з метою зменшення ризиків. Конкретні заходи для реалізації цих завдань ще належить визначити.

Україна не є членом "великої двадцятки", а тому не має можливості впливати на розроблення рішень, які стосуються реформування світової фінансової системи та механізмів координації економічної політики на глобальному рівні. Тому виникає питання, яке місце може посісти Україна в новій глобальній фінансовій архітектурі. Запровадження відповідних норм та вимог на національному рівні потребує суттєвого посилення інституційної спроможності держави. Йдеться не про просте механічне перенесення відповідних норм та правил, а про істотні зміни національної системи регулювання та її постійне вдосконалення. Інакше кажучи, про активну політику інтеграції національного регуляторного режиму у світовий (або регіональний), темп якої прискорюється. Відбувається поява нового феномену - посилення регулювання як інструменту формування позитивного іміджу економіки країни, на відміну від послаблення регуляторного режиму як способу залучення інвесторів (свого роду перехід від підходу "гасе to the bortom" до підходу "гасе to the top").

Для координації дій у межах ЄС Європейською комісією розроблено "Європейський план економічного відновлення", який був затверджений Радою ЄС у грудні 2008 року1, і прийнято Декларацію самміту країн - учасниць євро зони - щодо узгодженого плану дій від 12 жовтня 2008 року та інші рішення ЄС. Загальний обсяг фінансових стимулів з урахуванням ефектів автоматичних стабілізаторів становить приблизно 5% ВВП ЄС.

Результативність заходів протидії кризі та відновлення економічної активності в ЄС прямо впливатиме на Україну та інші країни, зокрема через відновлення попиту на українську продукцію та міжнародні фінансові ринки як джерело необхідних коштів.

Відбулися також зміни в діяльності МВФ. Було досягнуто домовленості щодо збільшення його капіталу з метою розширення можливостей надавати допомогу країнам. Водночас МВФ зробив гнучкішими умови надання такої допомоги. Реформування МВФ також слід розглядати в контексті перебудови світової валютно-фінансової системи, необхідність якої засвідчила світова криза. І хоча потреба в перебудові сьогодні визнається майже всіма, поки що не існує чіткого бачення її напрямів. Однак усі наявні погляди на реформування світової валютно-фінансової системи обов'язково передбачають певну трансформацію ролі МВФ за нових умов.

Україна відчула зміни в діяльності МВФ на практиці, адже за нових умов він виділив кошти для підтримки бюджету, тоді як до цього часу кредит МВФ ішов винятково на підтримку платіжного балансу країни, яка переживала кризу. Водночас зміна умов кредитування означає зростання відповідальності країни за розроблення та запровадження відповідної економічної політики, тому що тепер країна-позичальник має ширші можливості для фінансового маневрування. Якщо раніше МВФ критикували за надмірну жорсткість вимог, то тепер виникає питання про те, як адекватно оцінити інституційну спроможність країни-реципієнта реалізувати відповідну програму, оскільки негативні економічні явища, для подолання яких залучаються кошти МВФ, можуть бути зумовлені помилками в економічній політиці.

Необхідність боротьби з кризою на терені колишнього СРСР зумовила появу такої ініціативи як створення спеціального Антикризового фонду Євразійського економічного співтовариства (ЄВРАЗЕС)1. Очікується, що цей фонд зі статутним капіталом 10 млрд доларів США почне функціонувати після ратифікації відповідних угод (Договору про створення Антикризового фонду Євразійського економічного співтовариства та Угоди про управління коштами Антикризового фонду Євразійського економічного співтовариства) країнами - учасницями ЄВРАЗЕС (Білорусь, Вірменія (спостерігач), Казахстан, Киргизія, Росія, Таджикистан) та сплати ними внесків до нього. Фондом буде керувати Євразійський банк розвитку, створений за ініціативою Росії та Казахстану в січні 2006 року. Важко спрогнозувати перспективи діяльності Антикризового фонду ЄВРАЗЕС, але сама ініціатива є першою на пострадянському просторі спробою створити наднаціональну структуру, яка буде надавати саме фінансову допомогу країнам - учасницям ЄВРАЗЕС.

СНД як структура не продемонструвала активності щодо координації зусиль країн-учасниць у боротьбі з кризою. Те саме можна сказати про Організацію чорноморського економічного співробітництва. Тому ідея про координацію антикризової політики України з іншими країнами