Розділ «3.5. Трансформаційні зрушення в економіці Росії»

Після розпаду Радянського Союзу на частку Російської Федерації припало 51,3% населення, приблизно 60% промислової і 46,7% сільськогосподарської продукції, 62,1% виробничих основних фондів єдиного народногосподарського комплексу СРСР, а також 76,3% його території, що забезпечило зосередження в Росії домінуючої частини сировинно-енергетичної бази не лише майбутньої СНД, а й усього Європейського континенту1. Тим самим РФ отримала основну частину радянського економічного потенціалу, який було створено зусиллями всіх народів СРСР.

Водночас розпад спільного господарського простору не мав для Росії таких катастрофічних наслідків, як для інших, переважно невеликих, країн СНД. Причиною є те, що з виникненням нових державних кордонів була розірвана основна частина традиційних виробничих зв'язків між раніше з кооперованими партнерами в радянських, а тепер суверенних республіках. Виявилося, що лише в межах великого економічного комплексу Росії існували можливості утворити приблизно рівноцінні коопераційні ланцюжки на заміну розірваних після розпаду СРСР. За підрахунками російських експертів, повний розрив господарських зв'язків нових незалежних держав з РФ призвів би до того, що кінцевий продукт Казахстану становив 27% попереднього, України -15%, а Білорусі (яка за радянських часів перетворилася на "складальну майстерню" вузлів і деталей, що надходили з усього СРСР) - відповідно усього 4%.

Командно-адміністративна система господарювання та спеціалізація в межах міжнародного поділу праці з орієнтацією переважно на відносини із соціалістичними країнами і країнами з лояльними режимами призвели до домінування в СРСР галузей важкої індустрії. Видобувна промисловість, чорна і кольорова металургія, виробництво комплектного енергетичного, хімічного, металургійного устаткування, військової техніки визначали структуру радянської економіки і стали основою успадкованої Росією індустріальної бази. Водночас рівень розвитку легкої і харчової промисловості, випуску високотехнологічної продукції не відповідав за якістю і навіть за кількісними показниками не лише світовим стандартам, а Й потребам самого російського ринку. Із виходом на світовий ринок з'ясувалося, що основна частина продукції важкого машинобудування є неконкурентоспроможною, а на вироби споживчого призначення немає попиту й усередині країни. Наслідком було суттєве звуження асортименту експортних поставок, окрім продукції паливно-сировинного сектору, та захоплення іноземними постачальниками значної частини російського ринку предметів споживання.

За перші роки існування суверенної Російської Федерації проявилося протиріччя між пріоритетами її геополітичної та геоекономічної орієнтації. Основою зовнішньополітичної ідеї та практичних зусиль російського керівництва було намагання забезпечити панівне становище в СНД. Це визначено в "Стратегічному курсі Росії з державами - учасницями СНД", затвердженому указом президента Б. Єльцина 14 вересня 1995 року. У цьому документі сформульовані такі концептуально важливі для усвідомлення російської політики в СНД положення: "цей регіон насамперед є зоною інтересів Росії", існує необхідність зміцнення її "провідної сили... на території постсоюзного простору". Як висновок було наголошено, що ставлення партнерів по СНД до російської політики "буде важливим фактором, що визначає масштаби економічної, політичної та військової підтримки з боку Росії"1. За усіх змін тактичного й навіть стратегічного характеру геополітичний простір СНД залишається одним Із домінантних пріоритетів російської зовнішньої політики.

У геоекономічній сфері реальною стала поступова переорієнтація на переважний розвиток всієї системи зовнішньоекономічних зв'язків (торгівлі, кредитних і науково-технічних відносин тощо) не з партнерами по Співдружності, а з Європейським Союзом, США, Японією, КНР та ін. У зовнішній торгівлі Росії кількість операцій з країнами Співдружності поступово зменшувалася. У 2007 р. їх частка в експорті й імпорті РФ становила всього по 14,9%, у той час як питома вага ЄС досягла 55,8% в експорті й 43,7% в імпорті2. Така переорієнтація була зумовлена об'єктивними причинами - за енергоносії та сировинні товари, які становлять основу російського експорту, лише на "західному" ринку можна було отримати конвертовану валюту за світовими цінами, що не могли забезпечити партнери по Співдружності. Крім того, "західні" компанії постачали до Росії продукцію вищої якості, мали значний досвід і ресурси для конкурентної боротьби з постачальниками з країн СНД, які не доклали необхідних зусиль для збереження своїх позицій на російському ринку. Так, унаслідок пасивності українських виробників і експортерів у першій половині 90-х років XX ст. було втрачено ринок багатьох видів продукції АПК (цукор, олія, овочі тощо), прокатної промисловості, машинобудування (тепловози, судна та ін.), що традиційно постачалися до Росії в попередні роки.

Суттєво вплинули на майбутнє геоекономічне становище Росії особливості проведення у ній процесів ринкової трансформації. Діяльність привілейованих інсайдерів та аутсайдерів під час приватизації, масовий обман власників ваучерів трастовими компаніями, "феодальний" спосіб наділення найприбутковішими об'єктами вузького кола наближених до центральних і місцевих органів влади осіб- усе це призвело до понад концентрованого зосередження власності у невеликого прошарку найбагатших громадян Росії. На відміну від роздержавлення в Центральній Європі, де ваучерна приватизація, незважаючи на всі її недоліки, усе ж сприяла становленню малого й середнього бізнесу, економічні перетворення в РФ не дали змоги приєднатися до господарської діяльності переважній частині населення Росії.

У Росії утворилася своєрідна структура національної економіки із пануванням могутніх корпорацій і відсутністю характерного для всіх країн менш концентрованого бізнесу, який у РФ почав розвиватися лише останніми роками. Таке розшарування має двоїсте значення. З одного боку, корпорації (особливо енергетично-сировинної сфери) мають необхідні ресурси для конкуренції на світовому ринку, унаслідок чого у валовому внутрішньому продукті РФ почали домінувати експортні надходження, характерні для більшості країн - учасниць ОПЕК з їх вузькоспеціалізованою і не комплексною економікою. З іншого боку, однобічний, "сировинно-енергетичний" розвиток російської економіки не сприяє оптимізації її галузевої структури, динамізації високотехнологічних галузей і власного випуску всього комплексу необхідних для країни засобів виробництва й предметів споживання, потреба в яких могла бути задоволеною за рахунок малого і середнього бізнесу. Збереження успадкованої "важкої" структури російської економіки (із додатковими негативними змінами щодо втрати зовнішнього ринку для комплектного устаткування) є одним із основних факторів визначення геоекономічної ніші Росії у світовому господарстві.

На місце країни в системі міжнародного поділу праці першочерговий вплив здійснює такий суб'єктивний чинник як політика національних центрів із прийняття та втілення в життя внутрішньої та зовнішньої стратегії і тактики. У період президентства Б. Єльцина, особливо наприкінці 90-х років XX ст., у Росії склалася ситуація, коли поряд із загальнодержавним центром - президентською адміністрацією - реальний вплив на прийняття кардинальних рішень щодо подальшого розвитку країни мали ще декілька бізнесових і адміністративних структур.

Політика Б. Єльцина призвела до посилення сепаратистських тенденцій не лише в автономних республіках (Чечня, Татарстан, Башкортостан та ін.), айв інших адміністративно-територіальних одиницях Росії (ідеї створення Уральської республіки, Асоціації "Велика Волга", самостійності Красноярського чи Приморського країв та ін.). Хоча ці намагання мали на меті посилити владу на місцевому рівні, регіональні клани почали активно втручатися в зовнішньоекономічну сферу, створюючи власний механізм виходу на світовий ринок. Орієнтація багатьох керівників таких кланів на сепаратні, а не на загальнодержавні інтереси впродовж 90-х років XX ст. суттєво послаблювала проведення єдиної геоекономічної стратегії Російської Федерації.

Засилля в економічній і політичній структурах влади олігархічних утворень, які використали роздержавлення у власних інтересах за прямої підтримки Б. Єльцина та його оточення, також негативно впливало на здійснення геоекономічної стратегії РФ. Виникнення й сучасна діяльність основної частини всіх найбільших російських фінансово-промислових конгломератів (Б. Абрамовича, О. Дерипаски, В. Потаніна, В. Вексельберга та ін.) прямо пов'язані з поставками продукції на світовий ринок. Природно, що вони намагалися забезпечити собі якнайсприятливіші умови зовнішньоекономічної діяльності всупереч загальнодержавним інтересам. Наприклад, лише від відміни в липні 1996 року експортного мита на нафту федеральний бюджет недоотримав приблизно 8 трлн не деномінованих рублів. Фінансова вагомість цих утворень і їх прямий вплив на центральні владні структури за часів першого президента РФ призвели до ситуації, що наприкінці 90-х років XX ст. право визначення варіантів подальшого розвитку Росії та її місця у світовій системі геополітичних і геоекономічних координат могло перейти від законодавчої і виконавчої влади до невеликої групи найбагатших олігархів (у 1999 р. вони намагалися створити своєрідний центр, який дістав назву "семибанкірщина").

В. Путін, який став президентом РФ у 2000 р., протягом майже 8 років був вимушений приборкувати спротив регіональних та олігархічних сил. Він поступово посилив прямий вплив Кремля на місцеві адміністрації введенням посади семи представників президента на всій території Росії, наполегливо втілював у життя один із перших своїх постулатів про "віддаленість" олігархів від центральної влади. В. Путін повністю використав масове незадоволення населення свавіллям регіональних керівників результатами приватизації на користь великого бізнесу - як для піднесення власного авторитету в суспільстві, так і для усунення олігархів від імперативного впливу на визначення внутрішнього та зовнішнього курсу Росії.

На остаточне утвердження єдиного домінуючого центру сучасного вибору тактичних і стратегічних орієнтирів подальшого розвитку РФ суттєво вплинули дві події. Основною серед них є майже повна інтеграція виконавчої і законодавчої влади із фактично одноосібним лідером держави, що остаточно оформилася після перемоги президентської партії "Єдина Росія" на виборах до нижньої палати парламенту - Федеральних зборів 7 грудня 2003 року. Домінування цієї партії в місцевих органах і посилення залежності губернаторів від адміністрації президента сприяли повному підкоренню центральній владі верхньої палати парламенту- Ради федерації. Президент Д. Медведєв отримав порівняно стабільну політичну систему, яку він продовжує зміцнювати. Другою, не менш вагомою передумовою утворення моноцентричної моделі керівництва Росією, стали арешт 25 жовтня 2003 року М. Ходорковського й знищення його фінансово-промислового конгломерату "ЮКОС". Аналогічні обвинувачення (несплата податків, нелегальне вивезення капіталів, поглинання чужої власності із порушенням правових норм та ін.) можна було висунути до всіх олігархічних угруповань. Однак ця акція мала суто показовий характер з метою остаточної ліквідації претензій М. Ходорковського на самостійну роль у політичному житті країни (саме він за декілька років до арешту почав регулярно вкладати великі кошти в утворення власного центру впливу на економічні та політичні процеси в РФ). Помилковим є твердження про повне усунення великого капіталу від прийняття кардинальних рішень державного значення (у т. ч. й геополітичного): його інтереси і нині враховують, але остаточні рішення є прерогативою єдиного центру-президентської адміністрації В. Путіна, а зараз - Д. Медведєва.

У Російській Федерації відбувається принципове спрощення базової моделі розгортання геоекономічних сценаріїв унаслідок моноцентричного визначення цілей і форм утвердження Росії у світовій господарській системі. Багатофакторність впливу на прийняття рішень щодо внутрішньої і зовнішньої економічної політики впродовж 90-х років XX ст. змінилася на чітке одно факторне керівництво кремлівського центру. Тому вибір геоекономічних сценаріїв може бути лише частково зкоригований дією внутрішніх (зміни в поглядах електорату, інтереси окремих груп бізнесу, динаміка економічного циклу тощо) та зовнішніх (тренд світових цін на енергоносії, політичний і економічний тиск іноземних партнерів, насамперед країн "великої сімки" та Ради Європи, СОТ, МВФ та ін.) факторів. Незважаючи на складнощі з деталізацією варіантів і практичним здійсненням геоекономічної стратегії, її основна мета вже визначена - максимальне використання успадкованих природних ресурсів для закріплення у тих нішах світового ринку, які забезпечують імпортні потреби інших держав у паливно-сировинних товарах і продукції важкої індустрії.

У міжнародній сфері геоекономічні та геополітичні процеси відбуваються в тісній взаємодії та взаємозалежності. У геополітичних концепціях Росії за період її суверенного існування відбулися полярні зміни - від "прозахідного" курсу А. Козирева (міністр закордонних справ у першій половині 90-х років XX ст.) до повної відмови від нього і повернення до ідеї утвердження Росії як однієї з "великих держав". Російське керівництво при президенті В. Путіну повною мірою використало вагомість своєї геоекономічної ролі в енергетичній сфері й статус ядерної держави для посилення геополітичних позицій, наслідком чого стало розширення "сімки" провідних держав до восьми учасників. Однак РФ до цього часу не використала вплив свого нового геополітичного статусу для посилення власних геоекономічних позицій. Намагання подолати відмінність у співвідношенні геополітики й геоекономіки порівняно із "великими державами" є одним із перспективних завдань міжнародного курсу Росії.

Оцінюючі майбутні геоекономічні сценарії, в Росії вимушені враховувати такий об'єктивний фактор як успадковану від СРСР надмірну частку великих підприємств. Перебудова виробничої структури кожної країни внаслідок її значної інерційності вимагає великих додаткових інвестицій, що унеможливлює швидкі кардинальні структурні зрушення в російській економіці. Реалістичні висновки щодо такої несприятливої ситуації стали однією з передумов енергетично-сировинної моделі геоекономічного спрямування розвитку відносин Росії із зарубіжними партнерами.

Особливості енергетично-сировинної моделі з детальним визначенням галузевої і регіональної варіативності, внутрішніх і зовнішніх чинників були визначені на офіційному рівні лише на початку XX ст. у посланнях президентів В. Путіна та Д. Медведєва до парламенту Росії та виступах представників вищого керівництва держави на міжнародних форумах.

Визначальною ознакою сучасної геоекономічної концепції РФ є завдання вперше сформульоване в посланні 2004 р.: забезпечити двократне зростання валового внутрішнього продукту на душу населення в наступному десятиріччі, що має посилити потенціал країни, підвищити життєвий рівень населення та його купівельну спроможність, у т. ч. за рахунок споживання більш якісної та високотехнологічної вітчизняної та імпортної продукції. Саме перехід на вищий рівень споживання і підвищення вимог виробничих і бізнесових структур до товарів передбачався як умова виходу російської економіки на світовий рівень економічної зрілості.

Темпи зростання ВВП у 2001-2008 рр. були загалом високими, але не повністю відповідали завданням його десятирічного удвоєння. Перші прояви негативного впливу економічної кризи наприкінці 2008 - на початку 2009 рр. поставили під сумнів виконання проголошених планів. Крім того, не відбулися суттєві зрушення у переході російської економіки на інноваційний тип функціонування й забезпечення високої динаміки переважно за рахунок її саморозвитку. Домінуючим фактором відносно високих темпів розвитку залишилося використання сприятливої кон'юнктури на світовому ринку енергоносіїв, падіння якої з кінця 2008 р. негативно позначилося на російській економіці.

Проблема інновацій залишається однією із найскладніших для всіх пострадянських країн. Однак для Росії вона набуває особливого значення у зв'язку з парадоксальною невідповідністю між існуючими можливостями (великі резерви валюти, наявність широкої бази науково-дослідних установ тощо) і мізерними результатами їх реалізації. "Інновації в Росії не затребувані бізнесом, реалізується всього 8-10% інноваційних ідей і проектів", - до такого висновку дійшов російський дослідник цієї проблеми