Знешкодження та перероблення рідких радіоактивних відходів, особливо з високим рівнем активності, є важливим завданням. Для рідких викидів низької та середньої активності часто застосовують розрідження і витримування, особливо для відходів, що містять короткоживучі ізотопи. Рідкі радіоактивні відходи зберігають у спеціальних резервуарах або захоронюють. Типовий резервуар тривалого зберігання (захоронення) відходів зображений на рис. 6.8.
Рис. 6.8. Поперечний розріз типового резервуара для захоронення рідких відходів у Саван-Рівері (США): 1 — піддон; 2 — подача висушеного повітря; 3 — індикатор витоку; 4 — конденсатор; б — фільтр; 6 — пристрій для запису температури; 7 — рівнемір для рідини в баку; 8 — подача та вивід охолоджувача через змійовики; 9 — рівнемір для рідини в піддоні; 10 — контроль повітря; 11 — рівень землі; 12 — бак з маловуглецевої сталі
Захоронення рідких відходів здійснюють у різних умовах. Дуже часто відходи, що містять короткоживучі ізотопи, захоронюють у спеціально відведених місцях, наприклад, у мілких викопаних траншеях, бетонних ямах.
Знищення радіоактивних речовин через захоронення у мілких бетонних або земляних траншеях е звичайною практикою в деяких країнах-членах "Євроатому". Відходам можуть надавати необхідної форми або просто завантажувати у транспортні контейнери.
Нині існують загальні принципи захоронення рідких радіоактивних відходів у неглибоких траншеях:
• умови захоронення у неглибоких траншеях повинні забезпечити ізоляцію радіонуклідів у зоні застосування протягом заздалегідь визначеного періоду;
• умови захоронення зумовлені геологічними обставинами, однак штучні бар'єри (покриття траншеї, лінія траншеї, бетонні ями) та надання відходам належного стану зумовлюють відповідний тип захоронення;
• на основі попередньо визначеного часу та локальних умов навколишнього середовища потрібно встановити верхні межі для загальної кількості довгоживучих ізотопів.
З 1946 і до середини 60-х років деякі країни світу (Велика Британія, США та ін.) практикували скидання радіоактивних відходів з низьким рівнем радіації. В 1975 р. введена в дію Лондонська конвенція про запобігання забрудненню морів викидами відходів та інших матеріалів, де визначено загальні основи для запобігання недопустимому забрудненню морів як радіоактивними, так і звичайними речовинами.
Міжнародним агентством з атомної енергетики прийняті допустимі величини викидів у море радіоактивних відходів, а саме:
• альфа-активні відходи з періодом піврозпаду понад 50 років (за наявності радію-226 не більше ніж 100 кюрі/рік) можуть скидатись у будь-якому одному місці — 10 кюрі/т;
• бета-гамма-активні відходи (виключно зі стронцієм-90 і це-зієм-137) — 108 кюрі/т: стронцій-90 + цезій-137 — 102 кюрі/т; тритій — 10е кюрі/т.
Ці значення становлять верхню межу питомої активності викидів у 100 000 т/рік у будь-якому місці.
Крім вимог, що обмежують питому активність відходів для викидів у море, повинні використовуватися методи оперативного контролю. Ці методи включають контроль за придатністю контейнерів для відходів, які повинні залишатися неушкодженими до моменту досягнення дна моря. Вибрана площа затоплення контейнерів має відповідати певним критеріям, особливо з точки зору можливої подальшої експлуатації ресурсів морського дна. Крім цього, необхідно контролювати використання спеціально обладнаних кораблів, а кваліфіковані експерти повинні спостерігати за всіма етапами затоплення. Довгоживучі радіоактивні відходи можуть також захоронюватися у підземних штучних або природних пустотах, де немає ґрунтових вод.
Основним критерієм, за яким вибирають місце і процес захоронення рідких радіоактивних відходів, є здатність геологічного середовища ізолювати відходи, доки вони залишаються небезпечними.
Перед захороненням рідкі радіоактивні відходи повинні проходити попереднє оброблення. Найґрунтовніше оброблення включає хімічні процеси співосадження, коагуляцію, фільтрацію, іонний обмін і випаровування. Досліди вчених підтверджують, що найбільш ефективним методом вилучення з радіоактивних відходів ізотопів стронцію та цезію є іоннообмінний метод. Одночасно зі стандартними іоннообмінними смолами для вилучення та утримування радіоактивних лужних і лужноземельних елементів часто застосовують неорганічні іоннообмінники (іоніти). Перспективними іонітами для очищення стічних радіоактивних вод вважають цеоліти, глинисті алюмосилікатні мінерали, до яких належать бентонітові глини (монтморилоніт, бейделіт), каолініт, біотит і вермикуліт.
Більшість методів перероблення рідких радіоактивних відходів зводиться до утворення концентрованих відходів, які необхідно утримувати. Вони твердіють і їм надають зручної для безпечного зберігання і захоронення форми. Переведення радіонуклідів та інших безпечних сполук у тверді форми досягається вилученням вільної та кристалізованої води. Тут можна виділити дві групи процесів: кальцинацію та твердіння.
До процесів кальцинації належать прогартування з подальшим спіканням, сплавленням зі склоподібними домішками, а також гаряче пресування. Сюди також може належати зневоднення та розкладання термічно нестійких сполук, отримання керамічних матеріалів тощо. У процесах твердіння як зв'язуючі речовини застосовують: термопластичні (бітуми), неорганічні (цемент, гіпс), термореактивні (карбамідні, поліефірні смоли) матеріали.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Промислова екологія» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Знешкодження та перероблення рідких радіоактивних речовин“ на сторінці 1. Приємного читання.
