Розділ «3.3. Вплив соціального середовища на безпеку життєдіяльності»

Існує безліч технік наведення трансового стану, що використовуються як загалом у процесі управління, так і під час ділового спілкування: показ трансової поведінки; вікова регресія; застосування природних трансових станів; перевантаження свідомості; розрив шаблону; використання повної невизначеності, непередбачуваності; застосування штучних або неіснуючих слів; техніка розсіювання; персеверація; звернення до авторитету та ін. За їх допомогою можна нав'язати соціуму певні цінності та переконання, що не відповідають інтересам широкого загалу.

Політичне маніпулювання зорієнтоване на психічні структури людини, здійснюється приховано і має змінити її думки, спонуки і мету. Маніпулювання широко застосовують у рекламі з метою нав'язування товарів і послуг, формування у людей переконаності в необхідності вести певний спосіб життя, який спонукає до непотрібних витрат.

Також до маніпулювання вдаються представники нових та деструктивних релігійних рухів. З 1991 р., коли Україна отримала ліберальне релігійне законодавство, з'явилася велика кількість нових громад віруючих, незрозумілих широкому загалу, у т. ч. сект – релігійних об'єднань, які навчанням і обрядами відрізняються від панівних релігійно-церковних організацій. Новітня історія України свідчить, що негативний вплив деяких релігійних організацій може бути помітним і деструктивним ("Біле братство", церква саєнтології, церква Муна). Однак не кожна нова релігійна організація є тоталітарною сектою, зорієнтованою на отримання якомога більших прибутків.

Отже, маніпулятивний вплив може загрожувати людині як у побутових стосунках, так і в суспільному житті.

Бідність, бродяжництво, безпритульність і безробіття як соціальні загрози безпеці людини

Про соціальне становище населення і соціальну політику, яку проводить влада, свідчать рівні бідності, безпритульності та бродяжництва.

Бідність як соціальна загроза. Основною причиною бідності населення є низький рівень доходів. Людину вважають бідною, якщо в неї не вистачає коштів для повноцінного харчування, оплати житла і послуг, життєдіяльності у тій соціальній групі, до якої вона себе зараховує.

Бідність – соціальні відносини, що характеризуються відсутністю необхідних матеріальних засобів для "нормального" (відповідно до норм, прийнятих суспільством) життя, наприклад, неможливість прогодувати свою родину, дати освіту дітям чи забезпечити сім'ю якісним медичним обслуговуванням.

В Україні бідність має специфічні особливості:

– низький рівень життя населення загалом;

– психологічне неприйняття економічної нерівності;

– висока питома вага людей, які вважають себе бідними;

– поширеність бідності серед працюючого населення.

Натепер використовують концепцію абсолютної

бідності, за якою прожитковий мінімум є основним критерієм оцінювання потреби. Його розраховують для всього населення, працездатних чоловіків і жінок, пенсіонерів і дітей. Як показник рівня життя застосовують також мінімальний споживчий бюджет і бюджет високого статку. Згідно з концепцією абсолютної бідності до бідних можна зарахувати 32% населення, що мають середньостатистичні доходи, нижчі прожиткового мінімуму. До них належать працівники бюджетної сфери (медичні, соціальні працівники, працівники культури, освіти), багатодітні родини, самотні батьки, інваліди, пенсіонери, студенти. Використання прожиткового мінімуму як критерію оцінювання бідності передбачає, що витрати на освіту, медобслуговування, житло є ознаками достатку.

Бідність є не тільки характеристикою об'єктивних умов життя, а й суб'єктивним станом, тому існує відносна бідність, зумовлена істотним розшаруванням суспільства і суб'єктивними переживаннями, пов'язаними з цим розшаруванням.

Основними причинами бідності в Україні є неефективна зайнятість і низька результативність керування економікою. Про неефективну зайнятість свідчить значна кількість працівників, що отримують заробітну плату, нижчу прожиткового мінімуму. Великий відсоток працівників, зайнятих неповний робочий тиждень, а також тих, які перебувають в адміністративних відпустках, дає змогу збільшити кількість вакансій на підприємствах із заробітною платою, меншою прожиткового мінімуму. Неефективна зайнятість відіграє подвійну роль: вона вигідна державі, тому що підтримує певний рівень зайнятості і забезпечує мінімальні доходи для значної частини населення, однак зайнятість стримує зростання виробництва та заробітної плати і за різкої зміни економічної ситуації загрожує перетворитися на структурне безробіття застійного характеру, масштаби якого можуть бути величезні. Неефективна зайнятість призводить до втрати кваліфікації, конкурентоздатності, зниження самооцінки. Ця проблема особливо актуальна для невеликих міст і сільських населених пунктів із моноекономічною структурою, де альтернативи зайнятості обмежені.

В основі стратегії подолання бідності має бути визнання того, що цієї мети не можна досягти винятково шляхом підтримки знедолених. Необхідний комплексний підхід, орієнтований як на бідні, так і на відносно забезпечені верстви суспільства. Зусилля держави повинні забезпечити стійке економічне зростання, всебічний розвиток і максимально повне використання трудового потенціалу країни, поліпшення ситуації на ринку праці. Слід відмовитися від практики регулювання оплати праці лише підвищенням мінімальної зарплати. Вона не може стимулювати ефективну працю, творчу активність, оскільки фактично перетворилася на засіб соціальної підтримки працівників бюджетних галузей.

Однак економічне зростання як таке не розв'язує соціальних проблем. Необхідні впровадження гнучкої податкової політики, раціональних соціальних трансфертів, стимулювання малого та середнього бізнесу, захист прав дрібних акціонерів, реформи в пенсійній системі і системі пільг.

Система соціальної підтримки вразливих верств населення має бути зорієнтована на справді нужденних. Необхідно затвердити офіційні критерії і межі бідності, розробити механізми державної підтримки бідних верств населення. Метою соціальної підтримки має бути максимально повне охоплення усіх, хто потребує допомоги.