Розділ «1.3. Базельські угоди про капітал»

Базельські угоди про капітал мають особливе значення у створенні сприятливих умов для підтримки стійкості банківських систем і попередження фінансових криз.

У 1988 р. Базельський комітет з питань банківського нагляду прийняв Міжнародне наближення оцінки капіталу і стандартів капіталу (Іnternational Convergence of Capital Measurement and Capital Standards). Документ відомий також як Угода про капітал, або Базельська угода. Пізніше цей документ отримав ще одну назву — "Базель".

Базельська угода про капітал 1988 року ("Базель") визначила для банків стандарти достатності капіталу, а саме: елементи капіталу, вагові коефіцієнти ризику, цільовий стандартний коефіцієнт достатності капіталу. Базельська угода І містила такі основні постулати: капітал банку складається з основного та додаткового; капітал потрібен для покриття кредитного ризику, який визначається за допомогою вагових коефіцієнтів; співвідношення між капіталом банку та його активами, взятими з урахуванням коефіцієнта кредитного ризику, не повинне бути меншим 8 % (рис. 1.1).

Прийняття Угоди про капітал стало переломним етапом для розвитку банківського нагляду у світі. З її появою органи банківського регулювання отримали перший стандарт міжнародного рівня, на який можна було рівнятися. Слід зазначити, що Угода про капітал із самого початку була націлена на "міжнародно-активні банки" і була обов'язковою лише для країн — членів Базельського комітету. Однак відносна простота й доступність методик і підходів Угоди про капітал привели до того, що її було запроваджено майже у 130 країнах світу, у тому числі в Україні, причому щодо всіх банків — об'єктів нагляду незалежно від їх "міжнародної активності".

Рис. 1.1. Основні постулати Базельської угоди про капітал І, прийнятої у 1988 р.

Укладення Базельської угоди про капітал І дало змогу на певний час знизити гостроту проблеми забезпечення фінансової стійкості та надійності банків. Однак підвищення рівня ризиків у зв'язку з бурхливим розвитком високодохідних кредитних операцій (використанням складних схем з гарантіями, деривативами, сек'юритизацією) призвело до недостатності власного капіталу, необхідного для їх покриття.

На кінець 90-х років Базельська угода І значною мірою перестала відповідати змінам, які відбулися на фінансовому ринку, що викликало потребу в удосконаленні вимог до регулятивного капіталу банків. Стандарти достатності капіталу, закладені у Базельській угоді І, не тільки не стримували, а навіть підштовхували банки продавати частину високонадійних кредитів за допомогою механізму сек'юритизації активів.

Недоліком Базельської угоди І було і те, що вона приділяла недостатньо уваги заставному забезпеченню та деривативним інструментам в обмеженні банківських ризиків. Найбільшої критики зазнала шкала вагових коефіцієнтів ризику, яка не давала змоги відобразити їх високий рівень за позабалансовими операціями банків.

Очевидна обмеженість Базельської угоди І полягала у врахуванні тільки кредитного ризику банківських портфелів (ризику контрагента і країни). Незважаючи на те, що зазначений вид ризику є найважливішим, в умовах наростання нестабільності фінансових ринків і здійснення банками операцій на них, усе більшої ваги набувають ринкові ризики, зокрема валютний, процентний і ризики операцій з похідними фінансовими інструментами.

Тож, Базельська угода І, яка б вона не була прогресивна на час створення, згодом застаріла, і до неї починають вноситись поправки. Протягом 1988—2004 рр. прийнято декілька поправок (здебільшого редакційно-технічних), які не змінювали трьох основних постулатів "Базеля І".

На фоні низки поправок чітко виділяється Поправка до Угоди про капітал на врахування ринкових ризиків, прийнята у 1996 р. (Поправка 1996 р.) (рис. 1.2).

Поправка до Угоди про капітал на врахування ринкових ризиків 1996 р. змінила перші два постулати угоди: до регулятивного капіталу банку було додано капітал третього рівня — короткостроковий субординований борг, а сам капітал став потрібен для покриття не лише кредитного, а й ринкових ризиків, до яких було віднесено процентний ризик, ризик пайових цінних паперів, валютний ризик та ризик товарних контрактів. Капітал третього рівня виділявся лише у разі, якщо банк оцінював ринкові ризики. Якщо ж банк за певних причин утримувався від оцінки ринкових ризиків, йому не дозволялося визнавати капітал третього рівня та використовувати його для компенсації кредитного ризику. Третій постулат угоди — 8 % мінімальної адекватності — залишився незмінним.

Таким чином, наприкінці 1990-х р. Угодою про капітал встановлювалися такі правила для банківського регулювання:

— джерелом перекриття банківських ризиків та збитків є капітал банку. Він складається з двох обов'язкових компонент: основного капіталу (капіталу першого рівня) та додаткового капіталу (капіталу другого рівня), а також — у деяких випадках — із капіталу третього рівня. Для кожної компоненти та для їх суми - - регулятивного капіталу — є певні обмеження, покликані забезпечити максимальну якість банківського капіталу. Методика розрахунку капіталу була відносно простою, універсальною інструкцією, побудованою за принципом "крок за кроком";

— банки мали тримати капітал для покриття двох основних категорій ризиків: 1) кредитного ризику, який розраховувався як сума добутків балансових активів, та кредитних еквівалентів поза

Рис. 1.2. Основні постулати Поправки до Угоди про капітал на врахування ринкових ризиків, прийнятої у 1996 р.

балансових інструментів на відповідні вагові коефіцієнти ризику; 2) ринкового ризику, який складається з чотирьох складових: процентного ризику в "торговельній книзі" (розраховувався як сума загального та спеціального ризиків); ризику пайових цінних паперів у "торговельній книзі" (також розраховувався як сума загального та спеціального ризиків); валютного ризику (розраховувався спочатку окремо для кожної валюти, а потім — як комбінація всіх позицій з урахуванням ефекту портфеля); ризику товарних контрактів. Сума всіх зазначених ризиків давала "еквівалент зважених за ризиком активів";

— У будь-який момент часу співвідношення між регулятивним капіталом банку та еквівалентом його зважених на ризик активів — адекватність капіталу — не повинне бути меншим, ніж 8 %. На практиці банки мають підтримувати адекватність капіталу на рівні, вищому за мінімально необхідний для ефективного протистояння різноманітним шоковим потрясінням.

Незважаючи на низку поправок, в тому числі таких прогресивних, як поправка 1996 р., все ж перша Базельська угода мала істотні недоліки.