Правове регулювання вирощування зернових культур
Виробництво сільськогосподарської продукції є стратегічно важливою діяльністю аграрних товаровиробників, оскільки його ефективність гарантує продовольчу безпеку держави та благополуччя її громадян. З огляду на це суспільні відносини щодо виробництва продукції рослинництва і тваринництва є основою предмету аграрного права. У навчальній літературі обгрунтовано, що віссю цих відносин є традиційна галузь аграрних відносин, які складаються в сільськогосподарському виробництві при обробленні землі[1]. їх урегулювання правовими нормами повинно здійснюватись із урахуванням особливостей об'єктів виробничих аграрних відносин, серед яких ключове місце займають зернові культури, що обумовлюється особливим значенням хліба в системі харчування населення України.
Тому, насамперед, доцільно з'ясувати сутність понять "зерно" та "зернові культури" як об'єктів аграрних виробничих відносин. Відповідно до ст. 1 Закону України від 4 липня 2002 р. "Про зерно та ринок зерна в Україні" зерно – це плоди зернових, зернобобових та олійних культур, які використовуються для харчових, насіннєвих, кормових та технічних цілей[2]. Таким чином, до зерна належить збіжжя пшениці, жита, вівса, ячменю, проса, гречки, рису, а також плоди гороху, квасолі, кукурудзи, сої, сочевиці та багатьох інших рослин. Проте, цей Закон не містить вичерпного переліку зернових культур. У зв'язку з цим, у науці аграрного права існують пропозиції щодо створення такого переліку, з присвоєнням кожній позиції коду відповідно до Державного класифікатора продукції і послуг[3].
Між тим, С.М. Садовий оперує терміном "зерно та продукти його переробки" і визначає його як вид рослинницької продукції, що виробляється (вирощується) внаслідок дії біологічних процесів її вирощування, має природне походження від землі та (або) від живих біологічних організмів і відповідає кодам 01.11-01.42 та 05.00.1-05.00.42 Державного класифікатора продукції та послуг ДК 016-97 або підпадають під визначення першої – двадцять четвертої груп Української класифікації товарів зовнішньоекономічної діяльності[4].
Відповідно до Державного класифікатора продукції та послуг ДК 016-2010 до зернових культур належать пшениця, кукурудза, ячмінь, жито, овес, сорго, просо, рис, інші зернові культури, до бобових – квасоля, горох, сочевиця, нут, соя тощо, до інших олійних культур – насіння гірчиці, льону, кунжуту, рапсу, соняшнику та ін.[5] Відповідно до Української класифікації товарів зовнішньоекономічної діяльності зернові культури визначаються в групі 10, продукти їх переробки у групі 11, насіння олійних культур у групі 12[6]. Виходячи з викладеного, під зерновими культурами необхідно розуміти рослинницьку продукцію, що вирощується внаслідок дії біологічних процесів її вирощування, має природне походження від землі і відповідає кодам 01.11 та 01.12 Державного класифікатора продукції та послуг ДК 016-2010 або підпадає під визначення груп 10, 12 Української класифікації товарів зовнішньоекономічної діяльності.
Таким чином, правова регламентація вирощування зернових культур повинна здійснюватись із урахуванням властивостей вказаних сільськогосподарських рослин. На загальному рівні така діяльність урегульована згадуваним Законом України "Про зерно та ринок зерна в Україні", відповідно до якого, законодавство України про зерно та ринок зерна базується на Конституції України і складається із цього Закону, законів України та інших нормативно-правових актів[7]. Основи діяльності з вирощування зернових культур закладено у ст. ст. 41, 42 Основного Закону нашої держави, відповідно до яких кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю та займатися підприємницькою діяльністю, не забороненою законом[8]. Цілком очевидно, що ці положення є визначальними для правового регулювання виробничої діяльності аграрних товаровиробників. До актів загальної дії належать й інші нормативно-правові акти, зокрема: Цивільний кодекс України від І6 січня 2003 р.[9], Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р.[10], Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р.[11], Податковий кодекс України від 2 грудня 2010 р.[12]
Важливе значення в правовому регулюванні вирощування зерна має спеціальний Закон України "Про зерно та ринок зерна в Україні", який визначає державну політику щодо розвитку ринку зерна як пріоритетного сектора економіки агропромислового комплексу України та спрямований на створення правових, економічних та організаційних умов конкурентоспроможного виробництва і формування ринку зерна для забезпечення внутрішніх потреб держави у продовольчому, насіннєвому та фуражному зерні, нарощування його експортного потенціалу. Закон складається з преамбули та тринадцяти розділів, які об'єднують вісімдесят три статті. В ньому визначено такі важливі поняття, як зерно, зерно продовольче, зерно технічного призначення, зерно фуражне, власник зернового складу, виробництво зерна, якість зерна, заставні документи на зерно та ін. У ст. 6 вказаного Закону визначено суб'єктів виробництва зерна, якими є власники, орендарі та користувачі земельних ділянок, які використовують їх для виробництва зерна[7].
Відповідно до ст. 21 Закону України "Про зерно та ринок зерна в Україні" якість зерна та продуктів його переробки, що виробляються в Україні або ввозяться на митну територію України, має відповідати державним стандартам та іншим нормативним документам[14]. Зокрема, ДСТУ 3768-2010 "Пшениця. Технічні умови", затверджені наказом Держспоживстандарту України від 31 березня 2010 р. № 108[15], ДСТУ 4964-2008 "Соя. Технічні умови", затверджені наказом Держспоживстандарту України від 26 березня 2008 р. № 101[16], ДСТУ 3769-1998 "Ячмінь. Технічні умови", затверджені наказом Держспоживстандарту України від 26 червня 1998 р. №450[17], ДСТУ 4523-2006 "Горох. Технічні умови", затверджені наказом Держспоживстандарту України від 28 лютого 2006 р. № 54[18], ДСТУ 4524-2006 "Гречка. Технічні умови", затверджені наказом Держспоживстандарту України від 28 лютого 2006 р. № 54[19], ДСТУ 4522-2006 "Жито. Технічні умови", затверджені наказом Держспоживстандарту України від 28 лютого 2006 р. № 54[20], ДСТУ 4525-2006 "Кукурудза. Технічні умови", затверджені наказом Держспоживстандарту України від 28 лютого 2006 р. № 54[21]. Важливо зазначити, що при розробці більшості державних стандартів на зернові культури враховувались положення міжнародних стандартів, зокрема Міжнародної організації зі стандартизації (англ. International Organization for Standardization, ISO), що, в свою чергу, повинно гарантувати якість та безпечність зернової продукції для споживачів, а відповідно і забезпечення продовольчої безпеки держави.
Оскільки якість сільськогосподарської продукції – це сукупність її суттєвих властивостей, що за розумно передбачуваних, звичайних або таких, що встановлені у нормативно-правовому акті й договорі, умов використання такої продукції за призначенням, не становлять жодних, або становлять прийнятні ризики для споживачів такої продукції і довкілля та здатна задовольнити заздалегідь обумовлені потреби споживачів[22], вирощування зернових культур має враховувати споживчі уподобання населення.
Показниками якості зерна є: запахи – сажковий, пліснявий, полинний, гнилісний, затхлий, солодовий, запах нафтопродуктів; домішки – зернова, сміттєва; вади зерна – бите, невиповнене, проросле, пошкоджене теплом, поїдене шкідниками, із забарвленим зародком; консистенція – скловидне зерно, борошнисте, частково скловидне. Показниками якості, введеними в стандарти, є також вологість зерна, колір, якість клейковини, здатність проростання, число падання[23].
Разом з тим, під безпекою харчових продуктів та продовольчої сировини розуміється їх відповідність ветеринарним і санітарним правилам та нормативам і відсутність небезпеки їх шкідливого впливу на організм людини[24], тобто, державні стандарти повинні містити нормативи, які гарантують збереження здоров'я споживачів, зокрема базисні і обмежувальні норми щодо вологості, вмісту сміттєвої і зернової домішки, зараженості шкідниками хлібних запасів, а на пшеницю, жито, ячмінь і овес – за натурою зерна, відповідно до яких проводять розрахунок за зерно, що продається виробниками сільськогосподарської продукції.
Загальні вимоги до якості та безпечності продовольчого зерна містяться у Законі України від 23 грудня 1997 р. "Про основні принципи та вимоги до безпечності та якості харчових продуктів"[25], а до фуражного – у Законі України від 25 червня 1992 р. "Про ветеринарну медицину" (в частині вимог до виробництва кормових добавок, преміксів та готових кормів для тварин)[26].
Після грунтовного аналізу таких об'єктів аграрних виробничих відносин, як зерно та зернові культури, доцільно з'ясувати особливості процесу вирощування зернових культур, в якому можна виділити чотири періоди: 1) основний обробіток грунту і внесення добрив; 2) передпосівний обробіток грунту і сівба; 3) догляд за посівами; 4) збирання врожаю.
Так, технологічний комплекс робіт із основного обробітку грунту і внесення добрив включає лущення або дискування стерні, внесення мінеральних і органічних добрив, оранку або безполицевий обробіток грунту. Своєчасне і якісне проведення посівних робіт забезпечується при потоковому виконанні взаємозв'язаних операцій – боронування, шлейфування, культивації, сівби і коткування. Сівба – один з найвідповідальніших етапів вирощування сільськогосподарських культур. Її треба проводити в оптимальні і стислі строки, дотримуючись норми висіву насіння і глибини його загортання, прямолінійності сівби та стандартної ширини стикових міжрядь. Система догляду за посівами включає: до- і післясходове боронування, міжрядне розпушування грунту, формування густоти посівів, підживлення рослин, обробку посівів пестицидами (гербіцидами, інсектицидами, фунгіцидами) і регуляторами росту (ретардантами).
Організацію збирання зернових культур починають з визначення строків та способів збирання, підготовки до цього системи машин і полів, маршрутів руху агрегатів. Поля, призначені для збирання врожаю, обкошують, розбивають на загінки і прокошують, готують поворотні смуги, проорюють протипожежні смуги між загінками, намічають транспортні магістралі. Для післязбиральної обробки зерна використовують стаціонарні зерноочисні сушильні пункти або мобільні зерноочисні машини, зерносушарки, зернонавантажувачі[27].
Таким чином, виробництво зерна є складним та багатогранним процесом. У відносини, які при цьому складаються, вступають такі суб'єкти, як: 1) суб'єкти виробництва зерна; 2) суб'єкти, які надають послуги в сфері виробництва зерна; 3) суб'єкти, які здійснюють закупівлю зерна; 4) органи державної влади та державні організації, які здійснюють контроль та нагляд у сфері виробництва зерна. Об'єктом таких відносин є зерно, яке класифіковано за напрямами використання на чотири категорії (продовольче зерно, фуражне зерно, зерно технічного призначення, та зерно насіннєве), а за змістом – організаційно-управлінські, майнові, земельно-майнові, земельно-екологічні та фінансові права та обов'язки суб'єктів[28].
Відносини, що виникають у процесі вирощування зерна, регулюються нормативно-правовими актами, які закріплюють вимоги щодо ефективного та раціонального використання земельних ділянок (Земельний кодекс України, Закон України від 19 червня 2003 р. № 962-IV "Про охорону земель"), використання пестицидів та агрохімікатів (Закон України від 2 березня 1995 р. № 86/95-ВР "Про пестициди і агрохімікати"), вимог до захисту рослин (Закон України від 14 жовтня 1998 р. № 180-XIV "Про захист рослин"), карантину рослин (Закон України від 30 червня 1993 р. № 3348-ХІ "Про карантин рослин") та ін.[29]
Щодо використання землі доцільно зазначити, що сучасні технології обробітку грунту та вирощування сільськогосподарських культур зводять до мінімуму ризики агресивного обробітку землі, використання потенційно небезпечних речовин у цьому процесі, необхідність енерго- та ресурсозатратного зрошення поля. Наприклад, у вологодефіцитних та посушливих регіонах накопичення, раціональне використання грунтової вологи, вологозабезпеченість посівів – головні чинники отримання високих врожаїв гречки. Нагромадження у грунті вологи осінньо-зимових опадів, що становлять більш як 40 % їх річної кількості, є найважливішою умовою уникнення загибелі посівів. Оскільки, стерна, мульча на поверхні поля запобігають знесенню снігу, зменшують стікання і випаровування вологи, то у вологодефіцитних регіонах перевагу слід віддавати безвідвальним і мульчурувальним обробіткам[30].
Іншою проблемою використання земель для вирощування зернових культур € підвищена їх кислотність. У Поліссі та на більшій частині території Лісостепу підвищення кислотності грунтів часом пов'язане з винесенням кальцію врожаями сільськогосподарських культур (150 – 180 кг/га щороку), підкисленням грунтів атмосферними опадами й особливо фізіологічно кислими азотними добривами. Цей факт не враховується більшою частиною користувачів земельних ділянок, що працюють на орендованих землях. Саме тому, врожайність на таких землях навіть за внесення добрив залишається недостатньою. Але після вапнування грунту ситуація може кардинально змінитися[31].
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Правове регулювання виробництва сільськогосподарської продукції» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 1. Правове регулювання виробництва сільськогосподарської продукції рослинного походження“ на сторінці 1. Приємного читання.
