Успішне ведення сільського господарства України обумовлюється не лише тим, що воно забезпечує громадян харчовою продукцією, але й промисловість – сировиною для виробництва. Специфіка використання сільськогосподарської продукції у цьому разі визначає особливості правової регламентації вирощування технічних культур.
Важливе значення у процесі вирощування технічних культур відіграють якісні характеристики землі та правові вимоги до її використання. Так, кукурудзу не можна вирощувати на кислих чи бідних грунтах. За потужністю цієї цінної зернової, кормової й технічної культури стоїть висока вибагливість до родючості грунту[1].
Використання земель сільськогосподарського призначення регулюється нормами Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 р., згідно з яким, до земель сільськогосподарського призначення належать землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, в тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.
Землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування: 1) громадянам – для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства; 2) сільськогосподарським підприємствам – для ведення товарного сільськогосподарського виробництва; 3) сільськогосподарським науково-дослідним установам та навчальним закладам, сільським професійно-технічним училищам та загальноосвітнім школам – для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства; 4) несільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям, релігійним організаціям і об'єднанням громадян – для ведення підсобного сільського господарства; 5) оптовим ринкам сільськогосподарської продукції – для розміщення власної інфраструктури. При цьому, такі землі не можуть передаватись у власність іноземцям, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам[2].
Таким чином, важливою законодавчою вимогою до власників земельних ділянок (до землекористувачів висувається аналогічна вимога) є використання їх за цільовим призначенням. Цей та інші обов'язки закріплені у ст. 91 Земельного кодексу України, серед яких: 1) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; 2) своєчасно сплачувати земельний податок; 3) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; 4) підвищувати родючість грунтів та зберігати інші корисні властивості землі; 5) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом: 6) дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; 7) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем; 8) за свій рахунок привести земельну ділянку у попередній стан у разі незаконної зміни її рельєфу, за винятком здійснення такої зміни не власником земельної ділянки, коли приведення у попередній стан здійснюється за рахунок особи, яка незаконно змінила рельєф[3].
Окрему увагу необхідно звернути на захист рослин від хвороб, оскільки в Україні великої шкоди озимому і ярому ріпаку завдають понад 50 видів шкідників і понад 30 захворювань. Система заходів захисту рослин включає внесення добрив, гербіцидів, протруювання (інкрустацію) очищеного і каліброваного кондиційного насіння, використання регуляторів росту тощо[4]. Зазначена діяльність регулюється спеціальними законами України від 2 березня 1995 р.
"Про пестициди і агрохімікати"[5], від 26 грудня 2002 р. "Про насіння і садивний матеріал"[6] та від 14 жовтня 1998 р. "Про захист рослин"[7].
Перший зі згаданих законів регулює відносини, пов'язані з державною реєстрацією, виробництвом, закупівлею, транспортуванням, зберіганням, торгівлею та безпечним для здоров'я людини і навколишнього природного середовища застосуванням пестицидів і агрохімікатів, визначає права і обов'язки суб'єктів відповідних правовідносин у цій сфері.
Порядок застосування пестицидів і агрохімікатів визначено у ст. 12 Закону України "Про пестициди і агрохімікати". Зокрема, при застосуванні пестицидів і агрохімікатів здійснюється комплекс заходів відповідно до регламентів, встановлених для певної грунтово-кліматичної зони, з урахуванням попереднього агрохімічного обстеження грунтів, даних агрохімічного паспорта земельної ділянки (поля) і стану посівів, діагностики мінерального живлення рослин, прогнозу розвитку шкідників і хвороб. Переліки пестицидів і агрохімікатів, дозволених до використання в Україні затверджуються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері санітарного та епідемічного благополуччя населення.
Вказаний Закон містить вимоги до безпечності сільськогосподарської сировини, яка повинна відповідати санітарним вимогам щодо максимальних меж залишків (максимально допустимий рівень залишків) пестицидів і агрохімікатів. Рішення про порядок використання сільськогосподарської сировини, яка не відповідає цим вимогам, приймають центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері санітарного та епідемічного благополуччя населення, та центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері ветеринарної медицини, відповідно до їх компетенції. Сільськогосподарська сировина, яка не може бути використана, підлягає вилученню, утилізації і знищенню у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України[8].
Закон України "Про насіння і садивний матеріал" визначає основні засади виробництва та обігу насіння і садивного матеріалу, а також порядок здійснення державного контролю за ними. Однак дія цього Закону не поширюється на обіг насіння і садивного матеріалу генетично модифікованих організмів (рослин), що регулюється спеціальним законодавством[6]. Таким спеціальним нормативно-правовим актом є Закон України від 31 травня 2007 р. "Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів"[10], посилання на який є слушним, оскільки саме при вирощуванні технічних культур переважно застосовуються генетично модифіковані організми. При цьому, до сільськогосподарських виробників висуваються особливі вимоги. Так, згідно зі ст. 15 названого Закону забороняється промислове виробництво та введення в обіг генетично модифікованих організмів, а також продукції, виробленої із застосуванням генетично модифікованих організмів, до їх державної реєстрації. Суб'єкти господарювання, які вперше вводять в обіг продукцію, що містить генетично модифіковані організми або отримана з їх використанням, складають у довільній формі письмову декларацію, в якій в обов'язковому порядку зазначаються відомості про суб'єкта господарювання, інформація, що така продукція містить генетично модифіковані організми або отримана з їх використанням, а також наводиться номер такої продукції у Державному реєстрі генетично модифікованих організмів.
Сільськогосподарські виробники під час проведення операцій з передачі вирощеної продукції, що містить генетично модифіковані організми або отримана з їх використанням, повинні надати суб'єктам господарювання, яким вони передають таку продукцію, копії декларації, оригінал якої зобов'язані зберігати протягом п'яти років з дня передачі продукції, що містить генетично модифіковані організми або отримана з їх використанням[11].
Закон У країни "Про захист рослин" спрямований на регулювання правовідносин, пов'язаних із захистом рослин сільськогосподарського та іншого призначення від шкідників, хвороб та бур'янів, визначає права і обов'язки підприємств, установ, організацій усіх форм власності та громадян, повноваження органів виконавчої влади і посадових осіб у цій сфері. Цей Закон визначає наступні вимоги до захисту рослин: 1) додержання технології вирощування рослин; 2) екологічне та економічне обгрунтування доцільності захисту рослин від шкідливих організмів; 3) обов'язковість здійснення заходів щодо захисту рослин суб'єктами, діяльність яких пов'язана з користуванням землею, лісом, водними об'єктами, вирощуванням рослин тощо; 4) суворе додержання регламентів зберігання, транспортування, торгівлі та застосування засобів захисту рослин; 5) збереження корисної флори і фауни; 6) недопущення пошкодження рослин, погіршення їх стану та забруднення продукції рослинного походження і довкілля засобами захисту рослин[12].
Окремо слід звернути увагу на перспективний напрямок у вирощуванні технічних культур – виробництво біосировини для її подальшої переробки на біопаливо, що на цей час є особливо актуальним. Так, у спеціальній літературі висловлюється думка, що однією з причин, яка стримує розвиток біопалива в Україні, є відсутність державних преференцій, як це зроблено, наприклад, у Німеччині. Раніше преференції виробникам і користувачам біопалива діяли і в Голландії, яка тепер орієнтується на імпорт енергетичної сировини[13].
У нашій державі біоенергетика лише розпочинає розвиватися. Україна нині може до 20 % рілля відвести під енергетичні культури. Однак підходи до біовиробництва мають стати комплексними: на продовольчі цілі вирощувати зерно, а частину соломи переробляти на паливні гранули; насіння ріпаку – на олію і біодизель, шрот – для годівлі худоби чи спалювання як паливні гранули. На думку українських фахівців, з одного гектара можна отримати 12 і більше тисяч гривень прибутку. Проте для цього потрібні сучасні технології і обладнання, відповідні підходи до їх застосування у вітчизняних умовах[14]. Із зазначеного випливає, що вирощування технічних культур для подальшої їх переробки на біопаливо потребує правової регламентації та державної підтримки.
Незважаючи на те, що спеціального нормативно-правового акту, присвяченого вирощуванню сільськогосподарських культур для потреб енергетики немає, правові, соціальні, економічні, екологічні та організаційні засади виробництва альтернативних видів палива, а також стимулювання збільшення частки їх використання до 20 відсотків від загального обсягу споживання палива в Україні до 2020 року, визначає Закон України від 14 січня 2000 р. "Про альтернативні види палива". Зокрема, в цьому Законі сировина рослинного походження та відходи віднесені до нетрадиційних джерел та видів енергетичної сировини. Відповідно до ст. 1 Закону, біопаливо виготовляється з біологічно відновлювальної сировини (біомаси), що визначається як невикопна біологічно відновлювана речовина органічного походження, здатна до біологічного розкладу, у вигляді продуктів, відходів та залишків лісового та сільського господарства (рослинництва і тваринництва), рибного господарства тощо.
Основними принципами державної політики у сфері альтернативних видів палива є: 1) сприяння розробці та раціональному використанню нетрадиційних джерел та видів енергетичної сировини; 2) поетапне збільшення нормативно визначеної частки виробництва і застосування біопалива; 3) зменшення негативного впливу на стан довкілля за рахунок використання як сировини для виробництва альтернативних видів палива відходів різного роду діяльності; 4) підтримка розвитку науково-технічної бази виробництва альтернативних видів палива; 5) підтримка підприємництва у сфері альтернативних видів палива на основі державного захисту інтересів підприємця; 6) розвиток міжнародного науково- технічного співробітництва, широке використання можливостей світової науки і техніки у сфері альтернативних видів палива[15].
З приводу останнього принципу, спеціалісти аграрної сфери зазначають, що ніхто не хоче сьогодні працювати за короткостроковими контрактами. Всім, і голландцям зокрема, потрібні довгострокові перспективи. Вони пропонують вкладати значні інвестиції в українське виробництво, переробку біосировини, а потім постачати її на внутрішній і зовнішній ринки. Зокрема, йдеться про замовлення виробництва мільйонів тонн ріпаку та інших енергетичних культур[16].
Законом України "Про альтернативні види палива" передбачено організаційно-економічні заходи стимулювання виробництва альтернативних видів палива, а також джерела фінансування цих заходів. Так, згідно зі ст. 9 цього Закону організаційно-економічні заходи щодо стимулювання виробництва (видобутку) та споживання альтернативних видів палива включають: 1) визначення джерел і напрямів фінансування заходів у сфері альтернативних видів палива; 2) створення системи державних стандартів у сфері альтернативних видів палива, які містять нормативно-технічні показники споживчої якості, питомих витрат палива в різних галузях народного господарства, нормативів екологічної безпеки та показників щодо безпеки праці і здоров'я людини; 3) застосування у сфері альтернативних видів палива економічних важелів і стимулів, передбачених законодавством України для підприємств, діяльність яких пов'язана з розробками і впровадженням маловідхідних ресурсозберігаючих та екологічно безпечних технологій у процесі використання нетрадиційних та поновлюваних джерел і видів енергії, у тому числі викидів та скидів забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище в процесі виробництва альтернативних видів палива; 4) надання юридичним і фізичним особам субсидій, дотацій, податкових, кредитних та інших пільг, встановлених відповідними законами України для стимулювання розробок і впровадження нових технологій, обладнання, матеріалів у процесі виробництва альтернативних видів палива; 5) стимулювання інвестиційної діяльності і запровадження новітніх технологій у сфері альтернативних видів палива шляхом створення пільгового режиму інвестиційної та іншої господарської діяльності іноземним інвесторам; 6) надання відповідно до закону спеціальних державних гарантій захисту іноземних інвестицій, спрямованих на розвиток сфери альтернативних видів палива; 7) створення спеціального інформаційного фонду з метою накопичення, систематизації та поширення інформації про наявність в Україні нетрадиційних джерел та видів енергетичної сировини.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Правове регулювання виробництва сільськогосподарської продукції» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Правове регулювання вирощування технічних культур“ на сторінці 1. Приємного читання.
