Правове регулювання овочівництва

Правове регулювання виробництва сільськогосподарської продукції

Овочівництво – це рослинницька галузь сільського господарства, завданням якої є вирощування овочевої продукції- незамінного джерела вітамінів та мінералів, необхідних для життя, здоров'я та працездатності людини, а також сировини для промисловості та кормів для галузі тваринництва.

Овочівництво в Україні розвивається швидкими темпами. Цьому сприяють погодно-кліматичні та грунтові умови, дешева робоча сила, широкий споживчий ринок, постійне підвищення цін на вирощену продукцію. Крім того, важливу роль відіграють інвестиції, які останніми роками набули широкого розповсюдження в овочівництво. Причому, як у виготовлення кінцевих продуктів для споживчого столу, так і у створення сировинних зон переробних підприємств. Під впливом інвестиційних коштів змінюються технології виробництва, збирання, зберігання, підготовки до продажу та реалізації овочів, критерії її якості[1].

Важливість суспільних відносин щодо виробництва. овочів свідчить про доцільність належної правової регламентації, яка має обумовлюватись специфікою рослин та особливостями процесу їх вирощування. У зв'язку з цим, необхідним є з'ясування сільськогосподарських культур, які належать до овочів.

Відповідно до Державного класифікатора продукції та послуг ДК 016-2010 до групи овочі та баштанні культури, коренеплоди та бульбоплоди належать овочі листкові, культури баштанні, культури овочеві плодоносні, овочі коренеплідні, цибулинні та бульбоподібні, коренеплоди та бульби їстівні з високим умістом крохмалю та інуліну, буряки цукрові, насіння овочевих культур, а також гриби та трюфелі[2]; останні зазвичай відносять до овочів, хоча по суті вони не є рослинами. Українська класифікація товарів зовнішньоекономічної діяльності також містить групу 07 "Овочі та деякі їстівні коренеплоди і бульби", до якої зокрема віднесені такі рослини, як картопля, помідори, цибуля, часник, капуста, салат-латук, огірки, морква, ріпа, столові буряки, солодкий корінь, редька, селера коренева[3].

Процес вирощування овочів має певні особливості, серед яких: 1) овочеві культури вирощуються у відкритому і захищеному грунтах, тобто в природних та штучних умовах; 2) застосовується розсадний спосіб вирощування; 3) часто практикують дорощування рослин для одержання овочевої продукції за рахунок запасів, що були утворені рослинами раніше; 4) використання прискореного достигання незрілих плодів; 5) площі посівів овочевих культур невеликі та сконцентровані біля місць споживання та переробки; 6) ускладненість транспортування свіжих овочів; 7) високі затрати праці; 8) значна обумовленість природними і кліматичними умовами; 9) залежність від забезпечення робочою силою.

Враховуючи специфіку овочівництва, державна підтримка повинна надаватися сільськогосподарським товаровиробникам через прийняття законодавчих та інших нормативних актів стосовно розвитку конкуренції, забезпечення виробників ринковою та статистичною інформацією, встановлення стандартів якості, постачання засобів виробництва та ресурсів за пільговими цінами, застосування ф'ючерсних контрактів, збільшення мита на імпорт свіжої продукції овочівництва і продуктів її переробки та звільнення від його сплати при завезенні ресурсів, необхідних для вирощування й переробки овочів, а також розширення зовнішнього ринку[4].

Окремі напрями державної підтримки овочівництва перелічені у розпорядженні Кабінету Міністрів України від 18 травня 2011 р. № 475-р "Про затвердження плану першочергових заходів з розвитку виробництва картоплі та овочів". Зокрема, органи державної влади мають сприяти впровадженню новітніх агротехнологій вирощування і зберігання картоплі та овочів на інноваційній основі з метою підвищення рентабельності їх виробництва; утворенню кооперативів з виробництва, заготівлі і зберігання овочів; залученню сільськогосподарськими виробниками інвестицій та пільгових кредитів для виробництва овочів; забезпеченню дотримання науково обгрунтованої структури посівів овочевих культур; опрацюванню питання здешевлення цін на природний газ для підприємств, які вирощують овочеві культури у закритому ґрунті; забезпеченню безперебійної подачі води для зрошення овочевих культур тощо.

Однак зазначені положення мають декларативний характер, тому потребують конкретизації в регіональних програмах розвитку овочівництва та переробної галузі на період до 2020 року[5]. Так, 1 березня 2012 р. Харківська обласна рада схвалила Програму розвитку овочівництва, картоплярства та переробної галузі Харківської області до 2020 р., якою заплановано створити мережу великотоварних овочівницьких підприємств в різних районах області, реалізувати роботу з підвищення врожайності овочів, впроваджувати інноваційні технології, селекційні досягнення, а також розширити посівні площі, а валове виробництво овочів до 2020 року довести до 101,5 тисяч тонн[6]. Відповідні програми було ухвалено й у інших областях.

Правове регулювання овочівництва здійснюється через систему уніфікованих та диференційованих нормативно-правових актів, а також за допомогою правових звичаїв, прецедентів, нормативно- правових договорів.

Уніфікованими нормативно-правовими актами є ті, що містять норми, загального характеру, зокрема Цивільний кодекс України[7], Господарський кодекс України[8], Земельний кодекс України[9], закони України від 30 червня 1993 р. "Про карантин рослин"[10], від 21 квітня 1993 р. "Про охорону прав на сорти рослин"[11], від 23 грудня 1997 р. "Про основні принципи та вимоги до безпечності та якості харчових продуктів"[12]. Ці нормативно-правові акти містять вимоги до використання майна в процесі виробництва овочевої продукції, укладання договорів на її реалізацію, здійснення виробничої діяльності, користування земельними ресурсами, права власності на об'єкти рослинного світу, якості та безпечності сільськогосподарської продукції та ін.

Доцільно зазначити, що овочева продукція, яка вирощується для її подальшої реалізації, має відповідати вимогам державних стандартів на неї, що відображено у п. 30 наказу Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України від 8 липня 1997 р. № 344 "Про затвердження Правил роздрібної торгівлі картоплею та плодоовочевою продукцією"[13].

Диференційовані нормативно-правові акти регулюють виробництво окремих видів сільськогосподарської продукції. Проте, на сьогодні відсутній спеціальний закон, який би регламентував вирощування овочевих культур загалом. Разом з тим, щодо виробництва таких овочів, як цукрові буряки, діє Закон України від 17 червня 1999 р. "Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру", відповідно до положень якого обсяги вирощування цукрових буряків для виробництва цукру в межах квоти "А" визначаються щорічно центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної аграрної політики, і розподіляються обласними та районними державними адміністраціями на конкурсних умовах[14]. При цьому державою щорічно встановлюються мінімальні ціни на цукрові буряки. Наприклад, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 8 квітня 2015 р. № 189 "Про державне регулювання виробництва цукру та цукрових буряків у період з 1 вересня 2015 р. до 1 вересня 2016 р." встановлено граничний розмір квоти поставки цукру на внутрішній ринок (квота “А”) у період з І вересня 2015 р. до І вересня 2016 р. в обсязі 1720 тис. тонн, а мінімальні ціни на цукрові буряки – 445,87 грн. за одну тонну[15].

Вирощування буряків включає відповідну підготовку ґрунту під цукровий буряк, його обробку в процесі росту, розроблення технологічних програм, боротьбу зі шкідниками сільськогосподарських культур, збирання і транспортування цукрового буряку, продаж господарствам кондиційного насіннєвого матеріалу та ін. Варто зазначити, що в результаті відкриття українських ринків для імпортної продукції зросла конкуренція, оскільки імпортний тростинний цукор виявився досить конкурентоздатним. Підвищення конкурентоздатності українського цукру можливе за рахунок ефективного виробництва та переробки цукрових буряків, а також залучення інвестицій у галузь для технологічного переоснащення цукрових заводів[16].

Щодо підвищення ефективності вирощування рослинницької продукції, то в деякій мірі вона залежить від організаційно-правової форми господарства, яке займається відповідною діяльністю. Так, дослідження за 2004-2006 р., проведені у Львівській області, показали, що найрентабельнішими є виробництво цукрових буряків і картоплі в господарських товариствах, овочів – у приватних підприємствах (включаючи фермерські) і кооперативах. Тобто в різних організаційно-правових формах склалася відповідна спеціалізація, за якої лише певні види сільськогосподарської продукції є рентабельними[17]. Однак необхідно враховувати, що на розподіл виробництва між підприємствами згаданих організаційно-правових форм також впливають природні умови та традиції, що склалися у регіоні. З цього приводу А. Духневич відмічає, що у національному секторі виробництва овочів намітилася тенденція до різкого зниження частки сільськогосподарських підприємств і зростання частки господарств населення. Зростання обсягів виробництва овочевої продукції потребує пошуку і впровадження нових форм заготівлі й торгівлі овочами, опрацювання технологій їх вирощування на малих площах посіву з урахуванням зональних особливостей окремих регіонів, забезпечення товаровиробників малогабаритною технікою[18]. Все це потребує належного правового регулювання.

На сьогодні залучення інвестицій у галузь регулюється Законом України від 18 вересня 1991 р. "Про інвестиційну діяльність", відповідно до якого забороняється інвестування в об'єкти, створення і використання яких не відповідає вимогам санітарно-гігієнічних, радіаційних, екологічних, архітектурних та інших норм, встановлених законодавством України, а також порушує права та інтереси громадян, юридичних осіб і держави, що охороняються законом[19]. Таким чином, виробничі потужності підприємств повинні бути у належному стані, щоб стати об'єктом інвестиційної діяльності.

З приводу зазначеного необхідно зауважити, що за роки незалежності України площі зрошуваних земель невпинно зменшувалися (на сьогодні до 600 тис. га), канали руйнувалися, а вартість поливу подекуди сягнула І грн за куб.м. Спеціалісти-аграрії вважають, що переламати ці негативні тенденції можна лише інвестиціями у відновлення інфраструктури зрошення, застосування сучасних поливних машин. Адже в Україні є чудова система каналів, які були збудовані на початку 50-х років, і другої такої системи в світі немає. Її треба відроджувати і використовувати, але застосовувати при цьому старе зрошувальне обладнання буде не досить мудро[20].

Окрім інвестицій у систему зрошення земель, яка є необхідною для вирощування овочів в південних регіонах держави, захід і північ України навпаки потребують осушення. Система осушувальних каналів також зводилась ще за радянських часів, що дало змогу вивільнити землі під картоплярство та вирощування інших овочів, однак зараз ця система занедбана і зруйнована.

Окрему увагу слід приділити державним стандартам на овочеву продукцію, вимоги яких є обов'язковими для дотримання, а саме: ДСТУ 6009:2008 "Редиска свіжа. Технічні умови"[21], ДСТУ 6014:2008 "Морква і буряк столовий. Технологія вирощування. Загальні вимоги"[22], ДСТУ 6014:2008 "Огірок, кабачок, патисон. Технологія вирощування. Загальні вимоги"[23], ДСТУ 7037:2009 "Капуста білоголова свіжа. Технічні умови"[24], ДСТУ 6012:2008 "Цибуля. Технологія вирощування. Загальні вимоги"[25], ДСТУ 4327:2004 "Коренеплоди цукрових буряків для промислового переробляння. Технічні умови"[26]. Зокрема, в останньому із перелічених державних стандартів визначено вимоги до якості коренеплодів (фізичний стан, цукристість, масова частка коренеплодів цвітушних, підв'ялених, з механічними пошкодженнями тощо)[26].

Вимоги до якості та безпечності вирощеної продукції містяться не лише в державних стандартах, а й у договорах між виробниками овочів та переробними підприємствами. Особливе місце серед таких договорів займає договір контрактації сільськогосподарської продукції. Предметом цього договору охоплюється особливий вид продукції, що обумовлює особливості його умов, таких як: порядок доставки сільськогосподарської продукції до приймальних пунктів підприємств, визначення спеціального місця прийому продукції (в договорі контрактації цукрових буряків – бурякоприймальний пункт при цукровому заводі), умов прийому неякісної продукції, а також продукції, виробленої у обсязі більшому, ніж обумовлено договором. Так, для отримання якісної сировини, цукрового буряку, переробні підприємства контролюють дотримання технології вирощування овочів, періодично проводять аналізи якості сировини, відбираючи декілька разів за період вирощування буряків їх проби, забезпечують прийом, розвантаження, якісну технологію зберігання буряків, надають виробнику якісне насіння, проводять оплату кондиційної сировини.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Правове регулювання виробництва сільськогосподарської продукції» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Правове регулювання овочівництва“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • Вступ

  • Розділ 1. Правове регулювання виробництва сільськогосподарської продукції рослинного походження

  • Правове регулювання овочівництва
  • Правове регулювання виноградарства

  • Правове регулювання селекції рослин

  • Правова регулювання рослинництва закритого грунту

  • Правове регулювання вирощування технічних культур

  • Розділ 2. Правове регулювання виробництва сільськогосподарської продукції тваринного походження

  • Правове регулювання виробництва рибної продукції

  • Правове регулювання бджільництва

  • Правове регулювання племінної справи у тваринництві

  • Правове регулювання свинарства

  • Правове регулювання птахівництва

  • Розділ 3. Правове регулювання виробництва сільськогосподарської продукції в Україні в контексті вимог СОТ та ЄС

  • Гармонізація законодавства ЄС та України у сфері правового регулювання виробництва окремих видів сільськогосподарської продукції