Розділ 4 СВОБОДА СЛОВА ЯК ОСНОВНИЙ ПРИНЦИП ДІЯЛЬНОСТІ ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ. ЇЇ ПРАВОВИЙ ЗМІСТ

4) низька конкурентоспроможність па інформаційному ринку, неготовність до самостійного функціонування.

Проте найголовніша риса діяльності цих ЗМІ полягала в тому, що вони організаційно, фінансово та кадрово залежали від органів влади, які здійснювали необмежене цензурування їхньої діяльності. Йдеться про те, що держава залишила за собою контроль над значним сегментом інформаційного простору країни.

Державні ЗМІ мають значні можливості щодо охоплення аудиторії. Зокрема, держава фактично с монополістом у надати послуг дротового радіомовлення. А це — 9,6 млн радіоточок, у тому числі 2,7 млн (28 %) у сільській місцевості. Державна НРКУ (УР-1) мас показник аудиторії наближений до 100%.

Місцеві органи влади, орієнтуючись па центральну владу, також мають потребу в поширенні позитивних відомостей про себе. Вони є засновниками комунальних ЗМІ, які фактично викопують роль прес-служб місцевих органів влади.

За роботою журналістів державних та комунальних ЗМІ, крім прямого, здійснюється й опосередкований контроль засновниками, їхня діяльність також регламентується спеціальними законами України "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів", "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органі в місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації", "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо встановлення відповідальності за порушення законодавства про друковані засоби масової інформації" та ін. Так, для журналістів, насамперед регіональних ЗМІ, важливою є норма Закону України "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів", яка встановлює пільги для журналістів, які працюють у державних ЗМІ, наприклад пенсійне забезпечення на рівні державних службовців. Проте права на такс пенсійне забезпечення журналіст набуває лише після досягнення певного стажу роботи в системі державних ЗМІ. Отже, звільнившись з роботи в державному ЗМІ, журналіст втрачає право на пільги.

Найсерйознішим виявом політичної цензури проти вітчизняних журналістів було фізичне насильство. В Україні були зареєстровані випадки застосування методів кримінального впливу проти представників ЗМІ у зв'язку з їхньою професійною діяльністю. Найбільш поширеними засобами тиску на журналістів залишалися фізичне насильство або погрози з мстою змусити припинити чи обмежити журналістську діяльність, на жаль, за умов бездіяльності вітчизняної системи правозахисту. Так, за даними міжнародної журналістської організації "Репортери без кордонів", у 1998 р. одного журналіста було вбито, ще на дев'ятьох були вчинені напади, у 1999 р. — вбито трьох, ще семеро травмовані, у 2000 р. — вбито чотирьох, ще 28 травмовано, у 2001 р. — двох журналістів вбито і на 18 скоєно напади. Вбиті журналісти у більшості випадків працювали над матеріалами, що містили обвинувачення на адресу правоохоронних органів або впливових політичних чи економічних структур загальнонаціонального чи місцевого рівня.

Так, оцінюючи ситуацію зі свободою слова в нашій державі у 2003 p., завідувач секції Європи вже згадуваної організації "Репортери без кордонів" Сорія Блатманн у звіті щодо України зазначила, що ситуація залишалася тривожною. Дедалі більше впливові мас-медіа контролювали або близькі до Президента особи, або олігархічні структури. І це була неабияка проблема, зважаючи на наближення президентських виборів. Ще одна тенденція, яку помітили "Репортери без кордонів", — велика кількість журналістів, котрі стали жертвами нападів під час розслідування ними справ, пов'язаних з корупцією на регіональному рівні. І, нарешті, вбивці журналістів Г. Гонгадзе та І. Александрова так і залишилися безкарними. Зокрема, в документі підкреслювалося, що розслідування більшості випадків загибелі журналістів і не було завершене. Найрезонанснішими злочинами проти журналістів стали вбивства журналіста Георгія Гонгадзе (вересень 2000 р.) та директора Слов'янської телекомпанії ТОР Ігоря Александрова (липень 2001 p.). Представники державної влади неодноразово заявляли про необхідність якнайшвидшого розслідування цих справ та покарання винних, однак жодних практичних кроків для цього не зробили.

Про це йшлося на прес-конференції в УНІАН у вересні 2004 р. Григорія Омельченка — голови парламентської Тимчасової слідчої комісії з розслідування обставин загибелі журналістів Г. Гонгадзе, І. Александрова та інших резонансних злочинів. Він нагадав про одностайно підтримані депутатами — членами комісії висновки у справі Гонгадзе, котрі голова комісії і досі не має можливості доповісти парламенту в установленому порядку — під час спеціального звіту.

Па прес-конференції, ініційованій Національною спілкою журналістів України у вересні 2004 p., перший заступник Генерального прокурора України В. Кудрявцев підкреслив, що з усіх загиблих за останні п'ять років журналістів тільки смерть І. Александрова пов'язана з його професійною діяльністю. Такий висновок пояснювався не менш оригінально: частину справ не розкрито, тому немає підстав стверджувати, що журналістська діяльність і загибель пов'язані причинно-наслідковим ланцюжком. Ще якась кількість смертей, які правоохоронці розкрили, пояснювалася прозаїчно: або нещасний випадок, або самогубство, або "побутовий ґрунт".

МВС було порушено 15 кримінальних справ за фактом загибелі журналістів. В окремих випадках слідство швидко доходило висновку, що криміналу немає і закривало справи. Так, у 2004 р. Генеральна прокуратура України двічі перевіряла законність та вмотивованість таких рішень і підтвердила, що все відбувалося в межах закону: якщо не було підстав вваясати, що відбулося вбивство, то ніхто й не трактував нещасний випадок як розправу за професійну діяльність.

Стосовно справи Г. Гонгадзе, то на кінець 2004 р. слідчі Генеральної прокуратури нічого сказати не змогли, але це питання залишилося на контролі.

Не докладаючи великих зусиль на українську владу щодо ведення справи Г. Гонгадзе, Міжнародна федерація журналістів (МФЖ) наприкінці 2003 р. вирішила провести своє незалежне розслідування цієї справи. Генеральний секретар МФЖ Айден Уайт на підготовчій зустрічі робочої комісії у цій справі підкреслив, що після понад трьох років розчарувань та безуспішних спроб домогтися результату Міжнародна федерація журналістів повинна знайти переконливі відповіді на запитання щодо загибелі Г. Гонгадзе й притягнути вбивць та замовників злочину до суду. Комісія з розслідування, яку представляли Роберта Шоу (представник МФЖ), Саймона Пірані (представник Національної спілки журналістів Великої Британії та Ірландії) та Алли Лазарєвої (представник Інституту масової інформації українського представництва організації "Репортери без кордонів"), мала намір звернутися з проханням про зустріч до Генерального прокурора України, депутатів Верховної Ради України, Ради Європи, Державного департаменту США, деяких міжнародних організацій, родини Г. Гонгадзе, JI. Кучми, В. Литвина, Ю. Кравченка, М. Мельниченка. Основна місія Комісії полягала у перевірці юридичних та судових матеріалів, інших документів справи, а також реакції інститутів громадського суспільства на дії правоохоронних органів. Напрацьовані документи Комісії мали стати також прецедентом для свободи преси в Україні та регіоні, що її оточує.

Щодо останнього положення, то необхідно зазначити, що Україна посідала 133-тє місце за класифікацією стану свободи слова у світі на 2003 р. Такі дані було наведено у щорічному звіті вже згадуваної міжнародної правозахисної журналістської організації "Репортери без кордонів". У 2002 р. Україна була у цьому рейтингу на 112-му щаблі, а зміна позиції у переліку пояснювалася тим, що список досліджуваних країн порівняно з 2002 р. збільшився зі 139 до 166 держав.

Відповідно до такої ситуації у вересні 2003 р. Парламентська Асамблея Ради Європи (ПАРЄ) у документі щодо виконання Україною обов'язків і зобов'язань члена Ради Європи залишила норму про продовження процедури моніторингу нашої країни з боку ПАРЄ. В остаточному рішенні Асамблея залишила норму про цензуру в українських ЗМІ, наявність "темників" та доступу опозиційних сил в Україні до аудіовізуальних та електронних засобів масової інформації" притягнення відповідальних за смерть журналіста Георгія Гонгадзе. ПАРЄ також різко засудила розмах насильства проти вітчизняних представників ЗМІ, негативну роль президентської адміністрації у встановленні тотального контролю над пресою.

Всі ці факти і приклади, безперечно, свідчили про наявність в останні роки в Україні політичного втручання у діяльність засобів масової інформації та журналістів, оскільки таке втручання здійснювалося у політичних цілях та за участі влади. В нашій державі не було зафіксовано випадків судового покарання винних за незаконне втручання у діяльність ЗМІ. Відповідно до цього не лише потерпають журналісти, а й незаконно порушуються інтереси та права споживачів масової інформації, їх право на інформацію. Все це відбувалося всупереч нормам і положенням Конституції України, іншим законодавчим актам держави, міжнародним документам, ратифікованим Верховною Радою України. Порушуючи па практиці основні принципи свободи слова, плюралізму думок, заборону цензури, влада відверто ігнорувала демократичні принципи розвитку України.

Гострою залишалася проблема роздержавлення в інформаційному просторі України, оскільки плюралізм наявних форм власності на ЗМІ спотворювався нерівними економічними умовами існування, відсутністю реальної економічної свободи приватних ЗМІ, що зводило нанівець дію ринкових механізмів та сприяло перетворенню преси па інструмент політичного впливу та маніпулювання.

Відтак, в Україні у зазначений період політична цензура стала реальною дійсністю функціонування мас-медійного простору нашої держави. Влада, втручаючись у діяльність ЗМІ, нехтуючи законодавством, намагалася зберегти монополію на інформацію, власність редакцій, оцінку внутрішнього та зовнішнього життя. В такий спосіб відбувалася маніпуляція громадською думкою, відпрацьовувалися різного роду політтехнології під час проведення важливих політичних кампаній, у тому числі виборчих перегонів.

Основними методами політичної цензури в Україні були пряма цензура, тобто цензурування змісту інформаційних програм та друкованих матеріалів; кримінальні злочини проти журналістів; перешкоджання здійсненню представниками ЗМІ своїх професійних обов'язків; тиск на пресу з боку органів державної влади та місцевого самоврядування; створення нерівних умов конкуренції на ринку засобів масової інформації; висунення та реалізація невмотивованих судових позовів до ЗМІ з вимогою грошової компенсації моральної шкоди чи шкоди діловій репутації на необгрунтовано великі суми.

Застосування політичної цензури в Україні стало можливим завдяки: низькому рівню політичної культури влади та суспільства; використанню владою легальних та напівлегальних методів впливу та контролю за діяльністю ЗМІ, включаючи економічні, фінансові та інші механізми; низький рівень діяльності правоохоронних органів України щодо захисту свободи слова, охорони роботи представників ЗМІ, їх прав та свобод; неструктурованість та нерозвинутість ринкового середовища на ринку мас-медіа, намагання влади, окремих політичних сил лобіювати інтереси окремих ЗМІ, монополізувати масмедійний простір; юридично нечітко визначений характер відносин у системі "власник — ЗМІ", що призводило до залежності преси; нерозвинутість рекламного ринку в нашій державі.

З метою розвитку свободи слова, недопущеннії політичної цензури необхідно: встановити законодавчі передумови щодо роздержавлення ЗМІ шляхом заборони органам влади (всіх рівнів) бути їх засновниками та співзасновниками з одночасним наданням пільгових умов для цієї категорії преси; створити на базі національної телекомпанії Суспільне телерадіомовлення, передбачаючи його політичну, економічну і творчу незалежність; доповнити наявні нормативні акти щодо цієї структури додатковими документами, які б стосувалися механізмів відповідальності і журналістів, і керівництва Суспільного телерадіомовлення за порушення норм журналістської стики; переглянути форми регулювання відносин ЗМІ та влади у частині висвітлення діяльності влади шляхом переходу на виключно договірні відносини з використанням державного замовлення; унормувати механізм відповідальності за порушення законодавства про доступ до інформації; забезпечити прозорість економічних відносин в інформаційній сфері; вдосконалити механізми регулювання трудових відносин між власниками ЗМІ та журналістами, зокрема шляхом застосування під час працевлаштування журналістів виключно трудових угод та контрактів з метою гарантування їх соціальних та професійних прав.