Розділ 4 СВОБОДА СЛОВА ЯК ОСНОВНИЙ ПРИНЦИП ДІЯЛЬНОСТІ ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ. ЇЇ ПРАВОВИЙ ЗМІСТ

Фактично в Україні па початку 2000-х років для керівництва функціонуванням ЗМІ була створена альтернативна легально-конституційна система правил та норм, якої додержувалися посадові особи різних рангів. Заняття медіа — бізнесом, як і будь-яким іншим бізнесом в Україні у той час, вимагало від його керівників особливої лояльності до влади. Це стосувалося повною мірою й іноземних інвесторів, яким доводилося працювати за нелегких умов вітчизняного ринку.

Володіти загальнонаціональними ЗМІ, зокрема телекомпаніями, в Україні мали змогу лише бізнес — угруповання, наближені до державної влади. За таких обставин найважливішою умовою діяльності засобів масової інформації була лояльність до влади, Президента, що па практиці означало виконання прямих вказівок щодо змісту інформаційних матеріалів.

Попри певні позитивні зміни після 2004 p., сьогодні інформаційний простір нашої держави фактично монопольно контролюється фінансово-політичними групами. Під контролем олігархічних угруповань перебувають загальнонаціональні телеканали, значна частина регіональних телокомпаній та радіостанцій, друковані ЗМІ.

Відтак інформаційний бізнес у нашій державі представлений цілеспрямованими інвестиціями з метою отримання політичних дивідендів. Контроль за провідними телеканалами, тиражними газетами, іншими періодичними виданнями фінансово-політичні групи використовують для реалізації власних інтересів. Відповідно до такої практики найважливішою функцією ЗМІ в Україні стало здобуття їхніми власниками додаткового політичного капіталу. Фактично вітчизняна преса викопує роль засобу пропаганди діяльності органів державної чи місцевої влади або певного фінансово-політичного угруповання. За таких умов всі функції ЗМІ, а особливо інформаційна, були нівельовані.

Основним засобом обмеження свободи слова в нашій державі наприкінці 1990-х — на початку 2000-х років стала пряма політична цензура — видання вказівок щодо змісту матеріалів ЗМІ, тиск у різноманітних протизаконних формах на журналістів та окремі редакційні колективи, які намагалися об'єктивно висвітлювати життя нашої держави.

У таких спеціальних, регулярно розповсюджуваних матеріалах інструктивного характеру, так званих "темниках", містилися рекомендації чи прямі вказівки стосовно змісту інформаційних програм, відповідні рекомендації щодо використання різних методів маніпуляції та дезінформації аудиторії. Серед таких методів, наприклад, рекомендувалося: 1) замовчування певних фактів чи подій, незбалансоване подання інформації щодо окремих політичних сил та їх представників; 2) домінування у поданій інформації оціночних суджень над фактами; 3) подання фактів окремо від їх загального контексту.

Крім цього, однією з форм здійснення політичної цензури через систему влади стало регулярне надсилання до місцевих керівників державних адміністрацій листів з вимогою аналізу змісту критичних зауважень у ЗМІ та відповідних висновків за результатами моніторингу місцевих ЗМІ, проведеного Адміністрацією Президента. У цих моніторингах відстежувалася кількість критичних матеріалів у регіональних ЗМІ щодо Президента, Адміністрації Президента, уряду, обласної державної адміністрації тощо. Вимоги з боку Адміністрації Президента до місцевих державних адміністрацій зробити відповідні висновки молена розцінювати як приклад стимулювання з боку цього органу до здійснення прямої цензури місцевими держадміністраціями щодо регіональної преси.

Таку практику журналісти розцінили як обмеження професійної діяльності, а також примус до культивування самоцензури. Восени 2002 p. деякі журналісти, які працювали у провідних ЗМІ ("Новий канал", УТ-1, СТБ, газета "Сегодня" та ін.) змушені були звільнитися з роботи у зв'язку з посиленням цензури та неможливістю здійснення професійної діяльності. У регіонах ситуація була ще складнішою: журналісти тут більш залежні, оскільки пропозиції для них на ринку праці вкрай обмежені.

Отже, молена стверджувати, що тиск на ЗМІ став однією з найбільш поширених форм політичної цензури. Найактивнішим суб'єктом здійснення такого тиску були державна та місцева виконавча влада, податкова адміністрація, правоохоронні органи.

ЗМІ в Україні зіштовхувалися з перешкоджанням своїй законній діяльності з боку посадових осіб центральних органів виконавчої влади, державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, органів внутрішніх справ, служби безпеки, податкової інспекції, пожежних та санітарних служб тощо. Залежність системи судової влади в Україні від виконавчої влади та її корумпованість і вразливість до незаконних методів тиску в багатьох випадках робили неефективними для ЗМІ звернення до судових органів у разі порушення прав журналістів та редакційних колективів.

Серйозною проблемою щодо функціонування засобів масової інформації в Україні стала також надмірна зарегульованість бізнес — діяльності в Україні, створена для полегшення контролю влади за суб'єктами господарювання і, зокрема, ЗМІ.

В Україні чиновники були фактично безкарні за незаконне обмеження прав ЗМІ. Жодного з державних службовців не було звільнено з роботи за створення перешкод діяльності журналістів. Фактично санкціоновано створювалися перешкоди щодо функціонування окремих ЗМІ з боку владних структур. Так, в Україні були зафіксовані численні випадки безпідставного (без вироку суду) вилучення чи затримки тиражів друкованих ЗМІ, здійснювалися безпідставні скасування угод щодо оренди приміщень засобами масової інформації з метою позбавлення їх можливостей функціонування. До цього також можна додати ще й такі факти, як велика кількість випадків необгрунтованої відмови в акредитації журналістам видань, опозиційних до влади, попадания ЗМІ відкритої інформації, у тому числі такої, що с суспільно значущою. Ще один важливий чинник порушення свободи слова та діяльності ЗМІ — тиск на пресу за допомогою судових позовів та створення нерівних умов конкуренції.

Як уже зазначалося, одним з найпоширеніших методів економічного тиску на ЗМІ стало подання позовів до суду на відшкодування завданої моральної шкоди чи шкоди діловій репутації на невиправдано великі суми. Відомі факти, коли після задоволення низки позовів, ЗМІ змушені були припинити свою діяльність у зв'язку з фінансовою неспроможністю. Прецедент був створений судовим процесом проти газети "Всеукраинские ведомости". Видання змушене було припинити свою діяльність після позову на необгрунтовано величезну суму. Цікаво зазначити, що такі методи боротьби з журналістами та медіа найчастіше застосовувалися під час виборчої кампанії та відразу після неї.

До того ж у межах українського інформаційного простору сформувалися нерівні умови конкуренції за рахунок підтримки з боку органів влади окремих засобів масової інформації. Це стосувалося пільгового оподаткування, державного фінансування тощо. Для окремих ЗМІ фактично створювалися кращі умови в конкурентній боротьбі, політичні та фінансові групи й окремі особи, що лобіювали інтереси цих видань, мали краще становище. Всі ці недемократичні тенденції негативно позначалися на нормальному цивілізованому розвитку ринкової економіки в Україні, інформаційного простору тощо.

Демократичний розвиток вітчизняних ЗМІ ускладнювалася владним контролем у державних та комунальних засобах масової інформації. За станом на друге півріччя 2004 р. в Україні було зареєстровано та перереєстровано зокрема 20 903 періодичних видань. 8859 видань від цієї кількості становлять видання загальнодержавної, регіональної та/або зарубіжної сфери розповсюдження, 12 044 — місцевої сфери розповсюдження. Незважаючи на те, що більшість вітчизняної друкованої преси перебувала у приватній власності, важливу роль в інформаційному просторі держави відігравали державні та комунальні медіа. Зокрема, за згадуваний період в Україні було зареєстровано та перереєстровано 256 державних та

878 комунальних видань. З них: на загальнодержавну, регіональну (дві та більше областей) та зарубіжну сферу розповсюдження — 226 державних, 32 комунальних видань; на місцеву сферу розповсюдження — 30 державних, 846 комунальних періодичних видань.

Основними рисами системи цих ЗМІ були такі характеристики:

1) цілковита підконтрольність органам державної та місцевої виконавчої влади;

2) відсутність громадського контролю за діяльністю цих ЗМІ;

3) слабка матеріально-технічна база;