Розділ 4 СВОБОДА СЛОВА ЯК ОСНОВНИЙ ПРИНЦИП ДІЯЛЬНОСТІ ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ. ЇЇ ПРАВОВИЙ ЗМІСТ

За розголошення конфіденційної інформації всупереч волі її власників чи в інших, ніж визначено ними умовах, автор і ЗМІ можуть бути притягнутими до цивільно-правової відповідальності з обов'язком компенсувати заподіяну таким поширенням матеріальну і пов'язану з цим моральну шкоду на підставі положень Закону України "Про інформацію", Кримінального та Цивільного кодексів. Обов'язково необхідно знати, що така відповідальність настає навіть за умови, коли інформація достовірна. Якщо у процесі поширення конфіденційну інформацію було перекручено чи викладено неправдиво, то доведеться відповідати додатково ще й за поширення недостовірної інформації.

Ці положення закріплені ст. 182 "Порушення недоторканності приватного життя" нового Кримінального кодексу України, який набув чинності у вересні 2001 р. Так, у статті зазначається, що незаконне збирання, зберігання, використання або поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди або поширення цієї інформації у публічному виступі, творі, що публічно демонструється, чи в засобах масової інформації, карається штрафом до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років.

У Конституції України (ст. 32) забороняється втручання в особисте і сімейне життя громадянина, а також збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди.

Кримінальний кодекс (ст. 182) визначає приватне життя громадянина об'єктом кримінально-правової охорони і передбачає відповідальність за незаконне збирання будь-яким способом, зберігання, використання або поширення конфіденційної інформації про особу в публічних виступах, у творі чи засобах масової інформації.

Діяння, передбачене ст. 182 Кримінального кодексу, вчинюється умисно, оскільки винна особа збирає, зберігає, використовує чи поширює конфіденційну інформацію про певну особу з конкретною метою, з метою певним чином використати таку інформацію.

Важливе значення для подальшого розвитку свободи слова в Україні, права на інформацію мають також міжнародно-правові норми. Безпосередня їх імплементація закріплена в ст. 9 Конституції України. У ній зазначено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Таким чином закріплюється не лише алгоритм розв'язання можливих колізій, а й встановлюється пряма дія загальновизнаних принципі в і норм міжнародного права, а також міжнародних договорів на території України.

Відповідно до свободи масової інформації ці конституційні норми означають насамперед безпосередню дію в Україні ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права, а також ст. 10 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини.

З положень ст. 10 Конвенції можна зробити кілька важливих висновків. Передусім необхідно зазначити, що свобода масової інформації представлена тут у формі свободи вираження думок, і ця свобода в загальному плані є правилом, а втручання держави в її реалізацію — винятком. Причому можливість втручання не означає необхідність втручання. Якщо демократичне суспільство не відчуває потреби в обмеженні тих або інших форм свободи вираження думок, то держава не зобов'язана що-небудь здійснювати в цьому напрямі.

Для правомірного втручання держави у сферу свободи вираження думок, по-перше, повинна бути законодавча база. По-друге, основою для втручання можуть бути лише ті підстави, які перераховані в п. 2 ст. 10. Зокрема, йдеться про обмеження свободи вираження думок, що може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або покарання, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності чи громадського порядку з метою запобігання заворушенням або злочинам, для захисту здоров'я і моралі, репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

По-третє, — і це найголовніше — втручання повинне бути відповідним до потреб саме демократичного, а не авторитарного чи тоталітарного суспільства.

Звернемо увагу на те, що текст ст. 10 Європейської конвенції значно скромніше визначає межі свободи масової інформації, ніж Закон України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", який, наприклад, не знає обмежень, що виходять із забезпечення авторитету та неупередженості правосуддя. Проте на рівні правозастосовної практики Ради Європи свобода масової інформації захищена на вищому рівні. В Україні, навпаки, практика застосування Закону про пресу має переважно обмежувальний характер.

Оскільки критерії, які містяться в ст. 10 Конвенції, достатньо розмиті, рішення стосовно спорів щодо застосування цієї норми перетворилися на доволі обсяжну, але неоднозначну практику Європейського суду з прав людини. Необхідно зазначити, що прецеденти, які спостерігаються в практиці Європейського суду з прав людини, безпосередньо стосуються діяльності українських органів правосуддя. У Законі України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 p., Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" від 17 липня 1997 р. міститься заява щодо визнання обов'язковими для України як юрисдикції Європейського суду з прав людини, так і рішень цього суду, а також заява щодо права українських громадян на звернення в цей суд за захистом своїх порушених прав протягом шести місяців після того, як вичерпані внутрішньодержавні засоби захисту цих нрав.

Серед рішень Ради Європи, що стосуються конкретного втілення свободи масової інформації, можна також назвати рекомендації Комітету міністрів № 11 (94) 13 "Про заходи щодо забезпечення прозорості засобів масової інформації" (1997) і № R (99) 1 "Про заходи щодо стимулювання плюралізму в засобах масової інформації" (1998).

Принципово важливі норми, які визначають соціальну роль свободи масової інформації, основні функції ЗМІ та журналістів у сучасному демократичному суспільстві, закріплені в Резолюції "Журналістські свободи і права людини", прийнятій у рамках IV Європейської конференції міністрів щодо політики в галузі засобів масової інформації (Прага, 7—8 грудня 1994 р.). У документі сформульовані принципи, які в цілому можуть розглядатися як система взаємодетермінованих тез, що формулюють доктрину свободи масової інформації в сучасній Європі.

Нарешті, слід узяти до уваги серію декларацій щодо сприяння розвитку незалежної та плюралістичної преси, які були прийняті на регіональних семінарах ЮНЕСКО у Віндхуці (Намібія, 1991 p.), Алмати (Казахстан, 1992 p.), Сантьяго-де-Чилі (1994 p.), Сані (Ємен, 1996 р.) та Софії (Болгарія, 1997 p.). Згадувані декларації містять конкретні норми, які становлять комплексний план дій щодо зміцнення свободи преси у відповідному регіоні планети.

Крім внутрішнього законодавчого втілення норм свободи ЗМІ, її міжнародного закріплення для забезпечення свободи масової інформації, принципово важливо, щоб законність актів державної адміністрації була у сфері контролю незалежних судів. Закон про пресу був одним із перших нормативних актів епохи кардинальної реконструкції вітчизняної правової системи, в якому саме суд став кінцевою ланкою практично всіх юридичних алгоритмів, які тут використовуються. Про це йдеться у ст. 18 "Припинення випуску друкованого засобу масової інформації", ст. 19 "Порядок оскарження відмови в державній реєстрації друкованого засобу масової інформації або рішення про припинення його випуску", ст. 37 "Спростування інформації" Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні"; ст. 16 "Відмова у видачі (продовженні) ліцензії", ст. 25 "Дозвіл на право використання програм чи передач інших телерадіоорганізацій", ст. 42 "Недопустимість перекручення інформації", ст. 43 "Право на відповідь, спростування чи власне тлумачення обставин справи", ст. 47 "Відшкодування моральних збитків" Закону України "Про телебачення та радіомовлення" та ін.

Крім цього, справи, пов'язані з функціонуванням ЗМІ, можуть розглядати не лише суди загальної юрисдикції, а також Конституційний Суд України, якщо, певна річ, спір стосується його юрисдикції. Серед справ Конституційного Суду України, які стосуються діяльності ЗМІ, можна назвати рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України про офіційне тлумачення положення ст. 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України (справа про застосування української мови) від 14 грудня 1999 р. та рішення Конституційного Суду України у справі щодо офіційного тлумачення ст. З, 23,31, 47,48 Закону У країни "Про інформацію" та ст, 12 Закону України "Про прокуратуру" (справа К.Г. Устименка) від ЗО жовтня 1997 р.

Проте за умов, що сформувалися у діяльності засобів масової інформації наприкінці 1990-х — на початку 2000-х років, попри норми вітчизняного та міжнародного законодавства, виникли певні проблеми, пов'язані з реальним втіленням свободи журналістської діяльності та правом на інформацію. Ці питання обговорювали народні депутати та представники ЗМІ 4 грудня 2002 р. підчас парламентських слухань "Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова та цензура в Україні".

Зокрема, зазначалося, що в Україні склалася загрозлива ситуація у справі забезпечення основних прав та свобод людини й громадянина на отримання повної, неупередженої інформації та забезпечення права журналіста на вільне, без зовнішнього тиску, виконання своїх професійних обов'язків, що зумовлено запровадженням політичної цензури. Засоби масової інформації втрачають належні їм у демократичному суспільстві функції посередника між владою та суспільством, перетворюються па знаряддя політичного впливу та маніпулювання.

Зважаючи па висновки та пропозиції учасників парламентських слухань "Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова і цензура в Україні", Верховна Рада України вжила безліч заходів щодо зміцнення та реального утвердження свободи слова в державі. Серед них, наприклад, прийняття Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення та безперешкодної реалізації прав людини на свободу слова", розгляд проекту Закону України "Про створення системи Суспільного телебачення і радіомовлення України" та проекту Концепції роздержавлення засобів масової інформації в Україні; вивчення доцільності та можливих форм запровадження в Україні інституту парламентського уповноваженого зі свободи слова та ін.