Розділ «Дуже страшна історія Детективна повість, яку написав Алик Дєткін»

Під фотографією зробили підпис: «Зліва направо: син письменника, син сина письменника».

Потім Гліб приніс іще три сімейні реліквії: він був сфотографований з дядьком і тіткою, з сестрою і братом, з двоюрідним братом і двоюрідною сестрою. Усі його одразу впізнавали на фотографіях:

— Ось він! Ну, як же… Ось він, присів навпочіпки! Майже не змінився.

Миронова цікавилася, ким саме родичі, зображені на фотографіях, доводяться Гл. Бородаєву, і робила підписи. Часто до нас почали забігати учні з інших класів.

— Хто тут у вас онук письменника? — питали вони.

Ми вказували на Гліба. Спершу він нахилявся до парти, немовби хотів залізти в неї від ніяковості. Але потім потроху почав випростовуватися, уже не ховався, а простягав руку й казав:

— Дуже приємно. Давайте знайомитися!..

Одного разу, на якійсь конференції старшокласників Гліба обрали до президії. І оголосили, з якого він класу. Почуття законної гордості виникло в наших серцях! Коли хтось тепер говорив, що не знає Гл. Бородаєва, не читав його кннжок, ми обурювались: «Це ганьба! Кожна культурна людина знає…»

На різних шкільних зборах нас почали ставити за приклад іншим:

— У цьому класі вміють шанувати пам’ять знатного земляка! В цьому класі люблять літературу!..

— Кожний клас, як і людина, повинен мати своє обличчя, свою індивідуальність, — пояснив Святослав Миколайович. — Досі в нас цієї індивідуальності не було. Тепер вона у нас є!

— Ти помітив, що Гліб почав говорити не гірше, ніж ми з тобою? — спитала мене якось Наташа Кулагіна.

«…Ми з тобою», — сказала вона. Серце в мене закалатало. Я дивився на неї з погано прихованою ніжністю.

— Тепер він усі фрази дотягує до кінця. Ти помітив?

Коли вона зверталася до мене, я завжди хотів сказати їй у відповідь щось розумне. Та нічого розумного мені на думку в такі хвилнни не спадало. І я відповідав: «О, ти, як завжди, маєш рацію! Я думаю те саме!..»

— О, ти, як завжди, маєш рацію, — відповів я їй і цього разу. — Гліб почав говорити так само прекрасно, як ми з тобою. Я теж помітив.

— Слава, виявляється, виліковує людину від сором’язливості, від несміливості, — сказала Наташа.

А я подумав: «Це вона неодмінно запише до свого зошита! Вона рада, що Гліб вилікувався: адже хвороба — це погано, а одужання — завжди добре!»

— Він, як і колись, підгодовує собак? — спитала Наташа.

— Я не стежив… Але я дізнаюся! Присягаюсь: я з’ясую для тебе! — вигукнув я з погано прихованим хвилюванням, бо давно мріяв зробити щось для неї, виконати її завдання або прохання.