Розділ «Дуже страшна історія Детективна повість, яку написав Алик Дєткін»

Повість справила на мене величезне враження! У передмові було сказано, що «вона належить до пізнього періоду творчої діяльності Гл. Бородаєва». Виходить, на старості літ він раптом полюбив детективи. А мої батьки запевняли, що захоплення детективами — «це хлоп’яцтво». О, які легковажні, поквапливі висновки ми часом робимо!..

Так, «Таємниця старої дачі» мене просто вразила. Там було все, що я так цінував у художній літературі: убивство й розслідування… Взимку на дачі зникла людина. Щезла, випарувалася, наче і не було її! Це сталося вночі. Просто під Новий рік! Усі вікна й двері були замкнені зсередини. Вранці на снігу не знайшли ніяких слідів. Протягом трьохсот двадцяти трьох з половиною сторінок зниклого шукали слідчі, собаки й родичі. Але даремно… Це був єдиний детектив з усіх, які я читав, де злочинців не впіймали.

У післямові було написано: «Отже, злочинців не виявили… Та зате виявила себе творча індивідуальність автора! Він не пішов второваною дорогою. У повісті не знайдеш «чужих слідів», як не було їх біля старої дачі після таємничого зникнення… «Таємниця старої дачі» так і залишилася таємницею. Зате читач має над чим поміркувати!»

Я міркував кілька днів.

Гліб сказав, що дідусь змалював дачу, на якій минули останні роки його життя.

— Детективний період? — спитав я.

— Ні, він тільки одну цю кинжку… Більше він жодної… Це була остання…

Лебедина пісня! — вигукнув Покійник, що опинився поруч. Він любив устрявати в чужу розмову.

От якби побувати на цій дачі! — сказав я.

— Тільки одна година… Якщо електричкою… — відповів Гліб.

— Екскурсія на місце подій? — усміхнувся Покійник. Убивства Покійника не хвилювали. Він звик думати про смерть.

Святослав Миколайович сказав, що «Куточок Бородаєва» слід прикрасити сімейними фотографіями.

Наступного дня Гліб приніс давню фотокартку, на якій вуса у Гл. Бородаєва майже зовсім вицвіли, обличчя пожовкло. Він сидів у центрі, а поруч стояли якісь люди. Святослав Миколайович спитав у Гліба, ким вони доводяться письменникові. Гліб не знав.

— От наш гурток і прилучиться до пошуку, до літературного дослідження! — вигукнув Святослав Миколайович. — Довідайся дома: хто зафіксований фотографом на цій сімейній реліквії!

Коли через три дні фотографію вмістили на стенді, під нею стояв підпис: «Письменник Гл. Бородаєв у колі близьких. Зліва направо: сусіда письменника, сусідка (дружина сусіди), брат дружини письменника, дружина брата дружини, друг дитинства письменника, дружина друга дитинства (друга), дочка друга дитинства, син друга дитинства, син сина друга дитинства…» Це були наслідки дослідження, проведеного Глібом.

— А де ж ти сам? — спитала в Гліба Миронова, якій доручили робити підписи під сімейними реліквіями. У неї був найчіткіший і найкрасивіший почерк.

— Я з дідусем ніколи… Я був ще маленький… — відповів Гліб.

— Ну, що-о ж ти? — сумовито протягла Миронова. — Я-як же ти так!

Наступного дня Гліб приніс фотографію, де він сидів у гамаку поруч з якимсь чоловіком. Досвідчене око могло б помітити подібність між чоловіком і Глібом.

— Це тато, — пояснив Гліб. — А оце я…