Розділ «Дуже страшна історія Детективна повість, яку написав Алик Дєткін»

— Мені якось… Самому… Це якось не дуже… — не договорюючи фраз, почав відмовлятися Гліб.

— Хибний погляд! — вигукнув Святослав Миколайович. — Неправильне розуміння… Діти та онуки видатних людей завжди пишуть мемуари, спогади, відкривають і закривають виставки. Одне слово, вшановують пам’ять! Кому ж і шанувати, якщо не їм?

Гостра спостережливість підказала мені, що Гліб писати мемуари не мав наміру і взагалі йому було якось не по собі.

Проте наступного ж дня він усе-таки приніс фотографію, на якій його дідусь був зображений на повен зріст.

Це був чоловік років шістдесяти або сімдесяти. Гостра спостережливість давно підказала мені, що замолоду люди змінюються кожного року, а у старих людей важко визначити вік. На зріст він був невисокий, плечі мав неширокі.

— Майже всі визначні люди виглядають хирлявими й дрібними, — пояснив Святослав Миколайович. — Природа спрямовує свою увагу або на м’язи, або на звивини мозку. На те і друге їй бракує сил!

Бородаєв не мав бороди. Він носив вуса.

— З огляду на своє прізвище, письменник міг би відпустити бороду, — сказав Святослав Миколайович. — Але він пішов шляхом найменшого опору! Звідси ми робимо висновок, що він не надавав значення зовнішнім факторам, а тільки внутрішнім, тобто дивився в суть, у глиб, у корінь подій.

«Куточок Бородаєва» розмістився між класною дошкою й дверима. Здоровило Принц Датський самотужки приволік величезний фанерний стенд.

У центрі вмістили фотографію письменника, під якою зазначено рік народження і через рисочку рік смерті. Рисочка була коротка, а життя Гл. Бородаєва дуже довге: він помер на вісімдесят третьому році життя.

На стенді розмістили улюблені книжки покійного письменника, які Гліб також приніс з дому. На кожній обкладинці стояв бузковий штамп: «З особистої бібліотеки Гл. Бородаєва».

Виявилося, що письменник полюбляв детективи. Я одразу зрозумів, що у його грудях билося чесне, благородне серце.

Були тут і книжки самого Гл. Бородаєва. На них теж стояли бузкові штампи. Досвідчене око могло б одразу визначити, що найчастіше в письменника брали почитати його повість під назвою, яка примусила мене здригнутися: «Таємниця старої дачі». Вона була найбільш пошарпана.

— Детектив? — пошепки запитав я в Гліба.

Він ствердно хитнув головою.

— Дай почитати…

— Але ж це експонат! — втрутився Покійник, що стояв поруч. І ліниво кивнув на плакат, вивішений Мироновою: «Руками не чіпати!»

— Тебе не питають! — відповів я Покійникові з погано прихованим роздратуванням. І знову повернувся до Гліба. — Тільки на одну ніч!

— Гаразд, візьми, — промовив Гліб голосно й чітко, як майже ніколи досі не говорив.

Мені здалося, йому було приємно, що він може дозволити, а міг би й заборонити. Але потім я подумав: «Ні, він такий гордий просто через те, що я хочу почитати книжку його дідуся. Я б також пишався. Це, цілком природно!»