Розділ «7»

— А що ж я мала робити — випрала простирадла. Я б тобі принесла чисті, так у нас їх усього чотири пари: завжди по дві на ліжках, а інші дві у прачки.

Я притягнув Марі до себе, прикрив ковдрою і сховав її холодні руки у себе під пахвами; вона сказала, що їм там так приємно, як пташці в теплому гніздечку.

— Я ж не могла віддати цю білизну фрау Губер, яка завжди нам пере, — пояснила вона, — бо так усе місто знало б, що сталося, а викинуть їх теж не хотілось. Спершу я було подумала викинути їх, та потім стало шкода.

— А хіба у вас немає теплої води? — поцікавився я.

— Немає, бойлер наш давно вже вийшов з ладу, — відповіла вона.

Потім цілком несподівано Марі розплакалась. Я спитав, чого ж вона плаче, і вона прошепотіла:

— Боже мій, адже я католичка, ти ж знаєш про це...

Тоді я сказав, що кожна дівчина, євангелістка чи й невіруюча, теж, напевно, плакала б на її місці, і я навіть знаю чому. Марі запитально глянула на мене, і я пояснив:

— Бо й справді існує щось таке, що називають невинністю.

Вона продовжувала плакати, і я більше не питав чому. Я все розумів: Марі вже два роки вела свою групу дівчат-католичок, ходила з ними в процесіях, мабуть, не раз говорила з ними про діву Марію, а тепер сама собі здається обманщицею і зрадницею. Я добре уявляв собі, як це жахливо для неї. Вийшло таки справді погано, але я більше ждати не міг. Я сказав їй, що поговорю з її дівчатами, вона злякано відсахнулась і спитала:

— Про що? З ким?

— З дівчатами твоєї групи, — відповів я. — Справді, все вийшло погано для тебе... В крайньому разі, якщо хочеш, можеш сказати, що я тебе згвалтував.

Вона засміялась і сказала:

— Ні, все це дурниці, та й що ти взагалі можеш сказати моїм дівчатам?

— Нічого я їм говорити не буду, — відповів я, — просто виступлю перед ними, покажу кілька своїх номерів, і вони подумають: «Так ось який цей Шнір, що утнув таке з Марі». Тоді вийде все інакше, не будуть шушукатись по кутках.

Марі трохи подумала, усміхнулась і проказала стиха:

— А ти розумний хлопець. — Потім зненацька заплакала знову й додала: — Тепер мені тут уже й людям на очі показатись не можна.

— Чому? — спитав я. Але вона тільки плакала й хитала головою.

Її руки вже нагрілись у мене під пахвами, і чим тепліші вони ставали, тим дужче мене змагав сон. Невдовзі вже не я грів її руки, а вони гріли мене, і коли Марі перепитала ще раз, чи я ж таки вважаю її красивою і люблю її, я відповів, що все це само собою зрозуміло, але вона сказала, що й само собою зрозуміле хотіла б почути ще раз, і я, вже засинаючи, пробурмотів:

— Так, так, ти моя красуня, і я люблю тебе...