Розділ «7»

— Клоуном.

— Ти маєш на увазі — актором? — сказав він. — Гаразд, тоді я, можливо, влаштую тебе в якусь школу.

— Ні, — заперечив я, — не актором, а клоуном, і школа мені ні до чого.

— Але ж як ти собі це уявляєш? — поцікавився батько.

— А ніяк, — відповів я. — Просто піду з дому, та й усе.

То були жахливі два місяці, бо мені бракувало мужності справді кинути родину, а за кожний шматок, що я з’їдав удома, мати дивилась на мене, як на злочинця. Тим часом з її ласки у нас роками обжиралися всілякі приблудні паразити, тільки то були «художники і поети»: Шніцлер, той нездара, і Грубер, щоправда, не такий гидкий. То був жирний, мовчазний і неохайний лірик, він прожив у нас півроку підряд, не написавши жодного рядка. Коли він, бувало, спускався вранці снідати, мати моя дивилась на нього такими очима, ніби хотіла відшукати на ньому сліди нічної боротьби з демоном. Уже в самому її погляді було щось непристойне. Одного дня той Грубер безслідно зник, і ми, діти, здивувались і навіть злякалися, побачивши в його кімнаті цілу купу зачитаних кримінальних романів, а на письмовому столі кілька аркушів паперу, на яких було написано тільки по одному слову: «Ніщо», а на одному аркуші — двічі: «Ніщо, ніщо».

Для таких ось людей мати навіть спускалась у льох і приносила ласенький шматок шинки. Я гадаю, що, коли б я придбав собі величезні мольберти й почав мазати на велетенських полотнах всілякі дурниці, вона ладна була б навіть примиритися з моїм існуванням. Тоді б вона могла заявити: «Наш Ганс — художник, він проб’є собі дорогу. Тепер у ньому ще відбувається боротьба». А так я був для неї всього лиш переросток-недоучка, про якого вона знала тільки те, що він непогано «показує різні фокуси». Я, звичайно, не збирався за її мізерне їстиво «демонструвати свій хист». Тому й просиджував по півдня у старого Деркума, батька Марі, трохи допомагав йому в лавочці, а він наділяв мене сигаретами, хоча його торгівля й не процвітала. Таким чином я прожив удома тільки два місяці, але вони здалися мені вічністю, тяглися значно довше, ніж війна. Марі я бачив рідко, вона саме готувалась до іспитів на атестат зрілості й проводила весь час зі своїми однокласницями. Часто старий Деркум ловив мене на тому, що я зовсім його не слухаю, а тільки поглядаю на кухонні двері; тоді він хитав головою і говорив:

— Вона сьогодні повернеться пізно.

А я червонів.

Була п’ятниця, я знав, що старий Деркум по п’ятницях вечорами завжди ходить у кіно, але не знав, буде Марі вдома чи піде зубрити до подруги. Я ні про що не думав і водночас думав майже про все, навіть про те, чи зможе вона «потім» складати екзамен на атестат зрілості, і вже знав наперед те, що підтвердилось пізніше: не тільки половина Бонна обуриться, що я звабив Марі, а ще й казатимуть: «Та ще й перед самими випускними іспитами!..» Я навіть подумав про дівчат з її групи, для яких це буде жахливим розчаруванням.

Я страшенно боявся того, що в інтернаті один з хлопців якось назвав «особливостями організму», і питання потенції хвилювало мене. Як не дивно, але в мене не було ніякого «плотського бажання». Подумав я і про те, що пробиратися в дім і в кімнату Марі, скориставшись ключем, який дав мені її батько, буде нечесно, та іншого вибору в мене не було. Єдине вікно в кімнаті Марі виходило на вулицю, де до другої години ночі було так людно, що мене б зразу схопили й відправили в поліцію, — а я будьщо мав провести той вечір з Марі. Я навіть зайшов до аптеки й за гроші, позичені в Лео, купив препарат, про який у школі хлопці казали, ніби він підвищує чоловічу силу. Заходячи в аптеку, я почервонів, як печений рак; на моє щастя, за прилавком стояв чоловік, але я говорив так тихо, що він закричав на мене, вимагаючи, щоб я сказав «голосно і чітко», чого мені треба, і я назвав препарат, одержав його й заплатив гроші дружині аптекаря, яка зміряла мене осудливим поглядом і похитала головою. Вона, звичайно, знала мене і коли наступного ранку почула, що сталося, то, певно, подумала зовсім не те, що було, бо я вже через два квартали розкрив коробочку й викинув таблетки в стічну канаву.

О сьомій вечора, як тільки в кіно почалися вечірні сеанси, я пішов на Гуденауггасе, тримаючи в руці ключ, проте двері лавки ще були відчинені, і, коли я переступив поріг, Марі на другому поверсі виглянула в сінці й гукнула:

— Алло, там хтось зайшов?

— Так, — гукнув я у відповідь, — це я! — і стрімголов побіг сходами нагору; вона здивовано глянула на мене, а я, не торкаючись до неї, поволі відтіснив її назад у кімнату.

Досі ми з Марі говорили мало, а більше поглядали одне на одного і усміхались, і я не знав, як мені звертатись до неї — на «ви» чи на «ти». Вона була в сірому старенькому халаті, успадкованому від матері, темне волосся перев’язане зеленим шнурочком; потім, розв’язуючи його, я побачив, що то кусочок батькової риболовецької волосіні. Марі так злякалася, що мені зайве було й говорити, — вона відразу збагнула, чого я прийшов.

— Іди геть, — сказала вона, але сказала машинально. Я розумів, що вона повинна була так сказати, і ми розуміли обоє, що хоч це сказано й серйозно, проте більше по інерції, але вже те, що вона сказала «іди», а не «ідіть», вирішило справу. В цьому коротенькому слові було стільки ніжності, що я подумав: її вистачить на все життя, — і мало не заплакав; це було сказано таким тоном, що мені одразу стало ясно: Марі знала — я прийду, у всякому разі, мій прихід не дуже здивував її.

— Ні-ні, — відповів я, — я не піду — куди ж мені йти?

Вона похитала головою.

— Чи, може, мені позичити двадцять марок і з’їздити в Кельн, а вже потім одружитися з тобою?

— Ні, — мовила вона, — не їдь у Кельн.