Розділ «5»

Я й сам злякався своїх слів. Мати зойкнула, потім схлипнула так, що мені зразу стало зрозуміло, наскільки вона постаріла. Мати сказала:

— Ти цього ніяк не можеш забути, правда?

Сльози навернулись мені на очі, і я стиха промовив:

— Забути? Ви б цього хотіли, мамо?

Вона мовчала, чути було тільки її старечий плач, який так налякав мене. Я вже не бачив її років з п’ять, тепер їй уже, мабуть, за шістдесят. На якусь мить я ніби й справді повірив, що мати може з’єднати мене з Генрієттою. У всякому разі, вона любить повторювати, що в неї, «можливо, є навіть прямий зв’язок з небом»; говорить вона про це з апломбом, як усі тепер люблять говорити: зв’язки з партією, з університетом, з телебаченням, з міністерством внутрішніх справ.

А мені так хотілося почути голос Генрієтти — нехай би вона сказала хоч «ніщо» або навіть «погань». В її устах це звучало зовсім не вульгарно. Коли вона сказала це слово Шніцлеру, який завів розмову про її «містичну обдарованість», воно прозвучало не гірше ніж «сніг». (Шніцлер — письменник, один з тих паразитів, що жили у нас під час війни; він завжди говорив про якусь «містичну обдарованість». Коли Генрієтта впадала в свій замріяний стан і досить було йому тільки почати про це, як вона просто говорила: «Погань»). Вона могла сказати і щось інше, наприклад: «Сьогодні я знову побила того недоумкуватого Фоленаха», або що-небудь по-французьки: «La condition du monsieur le Comte est parfaite».[6] Часом сестра допомагала мені готувати уроки, і ми завжди сміялися, що вона іншим готує уроки так добре, а собі — так погано.

Проте замість голосу Генрієтти я чув лише старечий плач матері й спитав:

— А як тато?

— О, — мовила мати, — він постарів, постарів і помудрішав.

— А Лео?

— О, Ле старанний, дуже старанний, — відповіла вона, — йому пророчать блискуче майбутнє в теології.

— О боже, — зітхнув я, — така іронія долі: Лео богослов!

— Нам було так гірко, що він перейшов у католицтво, — мовила мати, — але ж воля святого духа не підвладна нам.

По голосу я відчув, що вона вже подолала своє хвилювання, і мене якусь мить кортіло спитати її про Шніцлера, який і досі вчащав у наш дім. Той опасистий, випещений чолов’яга раніше весь час базікав про шляхетних європейців та почуття власної гідності германців. Пізніше я з цікавості якось прочитав один з його романів. «Кохання по-французьки» — звався він і виявився нуднішим за саму назву. Надзвичайною оригінальністю в романі було те, що герой — полонений французький лейтенант-блондин, а героїня — дівчина-німкеня з долини Мозеля — брюнетка. Шніцлер здригався кожного разу, коли Генрієтта — по-моєму, це сталося всього двічі — вживала слово «погань», і твердив, ніби людям з «містдчною обдарованістю» часто буває властива «нестримна пристрасть вивергати непристойні слова» (а втім, у Генрієтти ніякої нестримної пристрасті до цього не було, і вона зовсім не «вивергала» тих слів, а вимовляла їх просто між іншим), і» щоб довести свою правоту, діставав з книжкової полиці п'ятитомну «Християнську містику» Герреса. В романі Шніцлера все, звичайно, було витонченим, там «назви французьких вин дзвенять поетично, немов кришталеві бокали закоханих, що п’ють за свою любов». Роман закінчується таємним вінчанням; але це викликало невдоволення цензури, і вона місяців на десять заборонила Шніцлеру друкуватись. Американці прийняли його з розкритими обіймами — як «борця Опору» — в своє управління культури, і тепер він гасає по всьому Бонну, розповідаючи кожному стрічному, що націсти забороняли його твори. Такому лицеміру й брехати не треба, щоб завжди «йти за курсом». А втім, саме він змусив нашу матір послати нас у націстські воєнізовані організації: мене — в «Юнг-фольк», а Генрієтту в «Спілку німецьких дівчат». «В цю годину, ласкава пані, ми всі мусимо триматись разом — разом діяти і разом страждати». Я ніби зараз бачу його: ось він стоїть біля каміна з батьковою сигарою в руці й теревенить: «Деякі несправедливості, що їх жертвою став я особисто, не можуть затьмарити моєї ясної об’єктивної віри в те, що фюрер... — тут голос його справді задрижав, — що наш фюрер уже тримає в своїх руках наш порятунок». І це говорилося за якихось півтора дня до того, як американці ввійшли в Бонн.

— А що тепер поробляє Шніцлер? — запитав я матір.

— У нього все прекрасно, — відповіла вона. — В міністерстві закордонних справ без нього й дихнути не можуть.

Вона, звичайно, все забула про колишнього Шніцлера, мене навіть дивує, що вираз «жидовствуючі янкі» взагалі викликає у неї якісь спогади. Я вже давно перестав каятися, що почав розмову з матір’ю в такому тоні.

— А як мій дідусь? — поцікавився я.

— Неймовірно чудово, — сказала вона. — Він просто незламний. Скоро відзначатиме своє дев’яностоліття. Я збагнути не можу, як він так тримається.

— Це дуже просто, — мовив я, — таких дідуганів не підточують ні спогади, ані докори сумління. Він дома?