Розділ «10»

Схоже відчуття чудесної порожнечи буває в мене під час гри в «не-гнівайся-друже», коли вона триває годин три-чотири: тоді для мене зникає все на світі, крім стуку фігурок та кубиків. Мені вдалося навіть Марі прищепити пристрасть до цієї гри, хоч вона більше схильна до шахів. Ця гра стала для нас своєрідним наркотиком. Іноді ми грали п’ять-шість годин підряд, і кельнери та покоївки, що приносили нам у номер чай або каву, дивилися на нас із таким же змішаним виразом страху й гніву, який бував на обличчі матері, коли це «находило» на Генрієтту, а часом вони говорили те ж саме, що й пасажири в автобусі, коли я повертався од Марі додому: «Просто неймовірно!» Марі винайшла досить складну систему обліку очків. Кожен, коли «викидав» партнера або «викидали» його самого, одержував відповідне очко: виходила цікава таблиця, і я купив Марі чотириколірний олівець, щоб їй було зручніше відмічати «актив» і «пасив» кожного гравця, як вона сама це називала.

Іноді ми грали і в дорозі, під час довгих переїздів залізницею, дивуючи серйозних пасажирів, поки я раптом не помітив, що Марі грає лише для того, аби зробити мені приємність, заспокоїти мене, дати перепочинок «душі митця». Вона стала грати неуважно, це почалося кілька місяців тому, коли я відмовився з’їздити в Бонн, хоча й мав п’ять вільних днів підряд. Мені не хотілось їхати в Бонн. Я боявся потрапити в те «коло прогресивних католиків», боявся зустрічі з Лео, а Марі наполягала, що їй ще раз треба «вдихнути католицького повітря». Я нагадав їй, як ми після першого вечора в тому «колі» поверталися з Бонна в Кельн, стомлені, змучені й розбиті, і як вона весь час повторяла в поїзді: «Ти такий милий, такий милий», а потім заснула в мене на плечі і тільки час від часу здригалася, коли кондуктор вигукував з тамбура, називаючи станції — Зехтем, Вальберберг, Брюль, Калыпойрен, — здригалась, підводила голову, а я лагідно знову прихиляв її голову собі на плече, і коли ми вийшли з поїзда на Західному вокзалі в Кельні, вона сказала: «Краще б ми пішли в кіно». Я нагадав Марі все це, коли вона почала говорити про потребу «вдихнути католицького повітря», й запропонував піти в кіно чи на танці або пограти в «не-гнівайся-друже», та вона похитала головою і поїхала в Бонн сама. Що таке «католицьке повітря», я не можу собі уявити. Зрештою ми ж тоді були в Оснабрюку, а там, по-моєму, теж не бракувало «католицького повітря».