Розділ «ПЕРЕМІНА»

— Ні. Ти мені не потрібна.

Якийсь час вони сиділи мовчки.

— То ти не віриш, що я люблю тебе? — запитала дівчина.

— Не треба говорити дурниць, — відказав чоловік.

— Справді не віриш?

— Чом ти цього не доведеш?

— Раніше ти такий не був. Ніколи не вимагав, щоб я щось доводила. Це нечемно.

— Кумедна ти дівчина.

— А ти ні. Ти дуже милий, і в мене аж серце болить, що я отак тебе покидаю…

— Авжеж, але інакше не можна.

— Так, — погодилась вона. — Інакше не можна, і ти це знаєш.

Він нічого не сказав, а вона подивилась на нього і знову

простягла йому руку. Бармен стояв біля дальшого кінця прилавка. Обличчя його було майже таке саме біле, як і куртка. Він знав цих двох і вважав їх за гарну молоду пару. Йому не раз траплялося бачити, як отакі гарні молоді пари розлучались, а потім сходились у нові пари, що ніколи вже не були довго такі гарні. Та він думав не про них, а про перегони. За півгодини можна буде дізнатися навпроти, чи не виграв кінь, на якого він зробив заклад.

— Чом ти не вчиниш по-доброму й не відпустиш мене? — спитала дівчина.

— А як, ти гадаєш, я вчиню?

У дверях з'явилися двоє і підійшли до прилавка.

— Слухаю, сер, — сказав бармен і прийняв замовлення.

— Ти й досі не можеш мені пробачити? Навіть уже знаючи, в чому річ? — спитала дівчина.

— Ні.

— Невже після всього, що в нас було, ми не можемо краще розуміти одне одного?