Розділ «ЧИСТА, ЯСНО ОСВІТЛЕНА МІСЦИНКА»

— Чом ти не дав йому посидіти й випити? — спитав його другий офіціант, що нікуди не поспішав. Вони спускали жалюзі на вікнах. — До пів на третю ще далеко.

— Я хочу піти додому й лягти спати.

— Що важить якась там година?

— Для мене вона важить більше, ніж для нього.

— Година — то всього лиш година.

— Ти й сам по-старечому міркуєш. Нехай би він купив собі пляшку й пив удома.

— Ні, то не однаково.

— Звісно, не однаково, — погодився офіціант, що мав жінку. Він не хотів бути несправедливим. Просто він поспішав.

— А ти не боїшся — прийти додому раніше, ніж звичайно?

— Ти що, образити мене хочеш?

— Та ну-бо, я ж просто пожартував.

— Ні, не боюся, — відказав офіціант, що поспішав, і, заклац-нувши жалюзі, випростався. — Я їй вірю. Вірю як самому собі.

— Ти молодий, маєш віру, маєш роботу, — сказав літній офіціант. — Усе, що треба людині.

— А тобі чого бракує?

— Усього, крім роботи.

— Ти маєш усе те, що й я.

— Ні. Віри я ніколи не мав, та й з літ молодих уже вийшов.

— Ходім. Годі теревені правити, будемо зачиняти.

— Яз тих, що ладні посидіти зайву часинку в кав'ярні,— сказав старший віком. — У гурті людей, що не квапляться йти спати. З усіма, кому потрібна світлинка серед ночі.

— А я хочу додому, хочу лягти спати.