Розділ «ЧИСТА, ЯСНО ОСВІТЛЕНА МІСЦИНКА»

— Та певно, що не менше.

— Ішов би вже додому. Я ніколи не лягаю раніше третьої. Куди ж це годиться?

— Він любить тут сидіти.

— Бо він самотній. А я ні. Мене жінка в ліжку жде.

— Колись і він мав жінку.

— Ну, тепер йому жінка ні до чого.

— Хтозна. Може, при жінці йому було б краще.

— Його доглядає племінниця.

— Я знаю. Ти ж казав, що вона його витягла із зашморгу.

— Не хотів би я дожити до такого віку. Старі люди бридкі.

— Та не всі. Цей дідок охайний. Ні краплі на себе не розіллє. Навіть тепер, п'яний. Подивись-но.

— Не хочу я на нього дивитися. Нехай би вже йшов собі. Йому байдуже, що інші мусять працювати.

Старий підвів очі від чарки, позирнув через площу, тоді глянув на офіціантів.

— Ще одну, — мовив він, показуючи на чарку.

Офіціант, що поспішав додому, підійшов до нього.

— Кінець, — сказав він, випускаючи слова, як то роблять недотепні люди в розмові з п'яними або іноземцями. — Сьогодні все. Зачинено.

— Ще одну, — наполягав старий.

— Ні. Кінець. — Офіціант витер серветкою край столика й похитав головою.

Старий підвівся, неквапливо полічив блюдечка, тоді витяг з кишені шкіряного гаманця й заплатив за коньяк, додавши півпе-сети чайових.

Офіціант дивився, як він почвалав геть, той зовсім старий дідуган, — непевною ходою, одначе з гідністю.