Розділ «ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ»

Мама мовчала й була спокійна: Старий привів нас сюди, він нас звідси і виведе. Її непокоїло лиш одно: щоб чоботи не натерли ніг. Вони вже й зараз трохи терли, і її обходило тільки це.

Я собі розводився, як важко полювати в цій місцевості, і ми повернулись до табору, похмурі й люті на Друпі. Багаття яскраво горіло на вітрі, а ми сиділи проти нього і спостерігали, як сходить місяць, та слухали виття гієн. Але після кількох склянок віскі місцевість уже не видавалася такою безнадійною.

— Друпі присягається, ще це гарне місце, — сказав Старий. — Щоправда, каже, вів нас не сюди, а кудись далі. Але запевняє, що й тут непогано.

— Я люблю Друпі,— сказала Мама. — І цілком йому довіряю.

До багаття підійшов Друпі, а з ним два тубільці зі списами.

— То що він ще скаже? — спитав я.

Тубільці щось заджерготали, а потім Старий переклав:

— Один із цих вояків запевняє, що сьогодні за ним гнався велетенський носоріг. Звісно, будь-який носоріг видасться в таку хвилину велетенським.

— Спитайте його, який завдовжки був ріг?

Тубілець показав, що ріг був завдовжки з його руку.

Друпі посміхнувся.

— Гаразд, ідіть, — сказав Старий.

— А де це було? — спитав я.

— Ет, десь отам, — відповів Старий. — Там. Десь аж отам. Та ви й самі знаєте. Там, де завжди трапляються такі випадки.

— Ну й чудово. Саме туди зібралися й ми.

— Добра ознака, що Друпі не занепадає духом, — сказав Старий. — Він, здається, цілком певен, що все буде гаразд. Зрештою, то його витівка.

— Так, але видиратись на гори доведеться нам!

— Підбадьоріть його, — мовив Старий до Мами, — а то він навіть мені може зіпсувати настрій.

— Може, поговорімо про те, як він влучно стріляє?

— Е ні, зарано. Та і я ще не засмучений. Просто такі місця для мене не первина. Нічого, це все піде нам на користь. Тож трохи менше крутіть носом, Татусю.