Розділ «І СОНЦЕ СХОДИТЬ /ФІЄСТА/»

— Знаєте, мене, власне, звуть не Гарріс, а Вілсон-Гарріс. Це одне прізвище, тільки через рисочку, розумієте?

— Ви золото, Вілсоне-Гаррісе, — сказав Білл. — Ми звемо вас просто Гарріс тому, що любимо вас.

— Слухайте, Барнсе, ви навіть не уявляєте, як мені добре з вами.

— Споживіть ще скляночку, — сказав я.

— Барнсе, їй-богу, Барнсе, ви навіть не уявляєте. Просто не уявляєте.

— Пийте, Гаррісе.

Із Ронсеваля ми повертались, ідучи обабіч Гарріса. В готелі ми перекусили, й Гарріс пішов проводжати нас на автобус. Він дав нам свою візитну картку з лондонською домашньою адресою, вручив по конверту. Я зазирнув у свій і побачив там десяток штучних мух. Гарріс зробив їх сам. Він завжди робив їх сам.

— Слухайте, Гаррісе… — почав я.

— Мовчіть, мовчіть! — сказав він, задкуючи до виходу. — Це зовсім не першосортні мухи. Я просто подумав, коли ви їх будете прив'язувати, то, може, згадаєте, як добре нам тут було.

Автобус рушив. Гарріс стояв перед дверима пошти. Він помахав нам. Коли автобус виїхав на дорогу, він повернувся й поплентався назад, до готелю.

— Слухай, цей Гарріс справді добрий хлопець, га? — сказав Білл.

— І, видно, йому справді було добре.

— Кому, Гаррісу? Ще б пак!

— Шкода, що він не поїхав з нами до Памплони.

— Хоче ще порибалити.

— Еге ж. А взагалі ще невідомо, як би ці англійці поладнали між собою.

— І то правда.

Ми приїхали в Памплону надвечір, і автобус зупинився перед готелем Монтойї. На площі вже проводили електрику для святкової ілюмінації. Коли автобус зупинився, до нього збіглася зграйка дітлахів, і службовець міської митниці звелів усім прибулим розв'язати клунки тут-таки, на тротуарі. Ми ввійшли до готелю й на сходах зустріли Монтойю. Він потис нам руки, усміхаючись, як завжди, трохи ніяково.

— Ваші приятелі тут, — сказав він.

— Містер Кембелл?