Розділ «ЕРНЕСТ ХЕМІНГУЕЙ — ПИСЬМЕННИК І ЛЮДИНА»

Які об'єктивні критерії дають підстави визначити, що один письменник — значний, другий — видатний, а третій — великий? Кажуть, таких критеріїв узагалі не існує, і слід покладатися на власне або чуже індивідуальне естетичне чуття. Адже поки Гете не відкрив Шекспіра, поки його не почали інтерпретувати й прославляти німецькі романтики, він був просто одним з драматургів-єлизаветинців. Але скільки уславлених колись імен пішло в безвість чи, в кращому разі, вкрилося поважливим архівним пилом! А Шекспір залишився. Він і сьогодні живий, він і сьогодні невіддільний від історії світової культури. Саме історія світової культури і є критерієм.

Кожного великого митця приводить у її пантеон власний неповторний шлях: одні стають відомими одразу, ще за життя, інші заживають слави повільно й важко; одні рухаються, сказати б, по прямій, інші — химерними зигзагами.

Свій шлях був і в Хемінгуея.

«Протягом останніх двадцяти п'яти років, — писав у 1952 році американський критик Філій Янг, — вплив Хемінгуея на новітню прозу був такий великий, що його навряд чи можна виміряти». «Перед своїм кінцем, — вторував йому інший американський критик, Джон Томпсон, — Хемінгуей був одним з найвідоміших і найпопулярніших письменників у світі».

Безперечно, на Заході були імена, які в естетських колах важать більше: скажімо, Джойс, Музіль, Кафка, Пруст, Валері. Траплялися там також літератори, чиї твори розходились більшими тиражами: наприклад, Г. Вук, автор дуже популярного свого часу бестселера «Марджорі Морнінгстар». Джойс чи Валері уособлювали «відомість», Вук — «популярність». У перших було значно більше шанувальників, ніж читачів, зате другий (як і вся так звана «масова культура») мав куди менше спільного з літературою і мистецтвом у справжньому значенні цих слів.

Хемінгуей, за визначенням Дж. Томпсона, поєднав у своїй особі «відомість» з «популярністю», і в цьому розумінні його письменницька доля склалася напрочуд вдало. Навіть з погляду XX століття, в якому засоби масової інформації, мистецтво реклами, голод на сенсацію сприяють найдиво-вижнішим кар'єрам, роздмухуванню популярностей, обожненню кумирів. У 1926 році, після виходу в світ роману «І сонце сходить» («Фієста»), два-дцятисемирічний письменник-початківець раптом уславився на весь світ і відтоді незмінно був у центрі уваги товаришів по перу, критиків, репортерів, редакторів журналів, читачів, а також урядових чиновників, генералів і навіть осіб, ще більш далеких від мистецтва.

Малькольм Каулі простежив міжнародні зв'язки Хемінгуея, що сягали скрізь, аж до «далекої Росії», а Маріо Праз відзначив віхи його переможної ходи по Італії, де, починаючи з Еліо Вітторіні, кожний сучасний письменник відбував свій «медовий місяць» з Хемінгуеєм. Щоправда, Р. ГІ. Уїкс сказав у 1962 році: «Дуже мало хто з письменників мав водночас стільки відданих прихильників і запеклих огудників». Але Хемінгуеєві прихильники були якісь одержимі: Джон О'Хара, приміром, твердив, що серед письменників Хемінгуей «найбільш видатний після Шекспіра». При цьому, розповідають, хтось ще спитав: «А чому, власне, Шекспір був більш видатним?» Що ж до огудників, то й вони, анітрохи не поступаючись перед прихильниками, немовби дбали про те, щоб неоновий німб навколо голови Хемінгуея ніколи не тьмянів: атмосфера скандалу служила богові реклами майже так само добре, як і ревне поклоніння.

Через те, коли Хемінгуея не стало, дехто схилявся до думки, чи не був він звичайним постачальником бестселерів, якого всі чомусь мали за видатного письменника. Тим більше що, починаючи з 30-х років, постачальники бестселерів охоче паразитували на манері Хемінгуея: скажімо, автор пригодницького роману «Падуче сузір'я Діви» Томас Дункан іронізував над своїм героєм Пітом Мак-Кебом, що пише вестерн, в якому фігурують «корови, шестизарядні револьвери, кровна помста, а все разом збито в стилі Хемінгуея»; але це — самоіронія, бо й Дункан писав чтиво і теж «у дусі Хемінгуея».

Та, хоч «масова культура» й намагалася спертися на авторитет творця «Прощавай, зброє» і «По кому подзвін», це аж ніяк не означає, що сам він мав до неї хоч якесь відношення. Навпаки, важко знайти письменника, що такою ж мірою, як Хемінгуей, протистояв би головній заповіді «масової культури». Заповідь ця — пристосовництво, конформізм, потурання поширеним, стандартним, нерозвиненим смакам. А Хемінгуей, вперто йдучи проти течії, прагнув навернути читача в свою віру, прищепити йому свій погляд на світ і на місце людини в цьому світі.

Тут не зайве згадати, як Хемінгуей починався. Закінчивши школу й недовго попрацювавши репортером у канзаських газетах, він став проситися на фронт першої світової війни. До американської армії його через слабкий зір не взяли, і він записався добровольцем до армії італійської, в санітарні частини. А повернувшись додому, знову почав працювати (бо вступати до коледжу, на його думку, було вже пізно) в газетах — американських і канадських. Як французький кореспондент однієї з цих газет він прибув у Париж. Тут, здається, ‘все сприяло майбутньому письменникові: і метушливий ритм повоєнного європейського життя, і витончена культурна атмосфера, і «вища школа верхової їзди», яку він проходив, навчаючись на полотнах Сезанна, у новеліста Шервуда Андерсона, у таких експериментаторів стилю, як Джойс і Гертруда Стайн. Допоміг і досвід мандрівного репортера, і навіть начебто те, що під час однієї поїздки пропала валіза, напакована рукописами перших творів Хемінгуея, завдяки чому він несамохіть з'явився в світі як письменник уже більш-менш сформований. Усе це так чи майже так. Але західна критика чомусь більше бере до уваги обставини, що склалися самі собою, аніж активні рішення самого Хемінгуея. Тим часом, коли Хе-мінгуей зрозумів, що робота в газеті стає для нього гальмом, він її покинув, не замислюючись над тим, з чого житиме. А він на той час уже мав дружину й сина.

Найприкметніше тут — не нужда, якої зазнавав у ті роки Хемінгуей, — цю долю ділило з ним чимало молодих письменників, художників, музикантів найрізноманітніших напрямків, — а віра в свою зірку, упертість, з якою він простував до поставленої мети. Його оповідання поверталися з редакцій — він надсилав туди інші, проте написані так само, без будь-якої спроби піти на компроміс, на поступки інтересам журналу чи звичкам читацької публіки. Він довбав стіну традиційних буржуазних смаків і снобістської упередженості, аж поки книга оповідань «За нашого часу» (1925) і особливо роман «І сонце сходить» проломили стіну. Хемінгуей звершив майже немислиме: змусив прислухатись до свого голосу, змусив зважати на себе. І через те його прижиттєвий успіх — усе, що завгодно, тільки не примха випадку, не вигадка преси, не мильна бульбашка чи незаслужений «дар небес».

Хемінгуей — один з тих західних митців XX століття, які причетні до найістотнішого перевороту в світовому мистецтві. Звершувалась його переорієнтація посеред знаменної і катастрофічної доби: руйнувалися давні буржуазні цінності й виникали цінності нові. Біля витоків нового мистецтва стояли Горький, Роллан, Драйзер, Шоу і люди одного з Хемінгуеєм покоління — від Маяковського, Шолохова, Брехта, Неруди, Арагона до Фолкнера й Акутагави. А втім, переворот підготували ще класики, і передусім російські: Толстой, Достоєвський, Чехов. Але так виходило, що в Західній Європі і США тривалий час усі об'єктиви кіно- і фотоапаратів, усе світло «юпітерів» (особливо коли йшлося про «реформу стилю») скеровувались переважно на одну людину — Ернеста Хемінгуея. Чи не тому, що «хемінгуеїв-ський струмінь» у мистецтві слова являв собою такий' виразний і необхідний розрив з попередньою спокійною описовістю, з усталеною міцністю авторського всебачення, із заокругленістю словесних періодів, що свідомо чи несвідомо відділяли й віддаляли себе від об'єкта зображення? І водночас — що не менш істотно — Хемінгуей ніколи не був (принаймні якщо не брати до уваги кількох найперших його оповідань) експериментатором, що приносить себе в жертву якимось майбутнім художнім відкриттям. Він створював свій художній світ одразу й, можна б сказати, назавжди. Гертруда Стайн якось не без іронії зауважила про нього: «Він має новомодний вигляд, але від нього тхне музеєм». їй, модерністці, це було не до вподоби, бо «музейне» у Хемінгуея — не що інше, як вірність традиціям реалізму, як прагнення відобразити, зафіксувати дійсність, яка повсякчас змінюється, але й повсякчас існує. «Завдання письменника незмінне, — твердив Хемінгуей, — воно завжди в тому, щоб писати правдиво і, зрозумівши, в чому правда, висловити її так, Щоб вона увійшла в свідомість читача як частина його власного досвіду».

Усе це певною мірою пояснює, чому Хемінгуеєві пощастило поєднати «відомість» з «популярністю». Проте цим не вичерпується секрет тієї сили, що вабить до нього. Не тільки манера писати, а й манера жити привертала увагу до Хемінгуея, роблячи водночас і його приманкою для газет, для літературознавців і психоаналітиків, а то й просто для цікавих нероб.

Хемінгуей-рибалка, Хемінгуей-мисливець, Хемінгуей-«випивака» «авантюрист століття», «великий індивідуаліст», «ворог інтелекту», прихильник «тотальної дії» відомий майже так само, як і Хемінгуей-письменник. Усе це невід'ємні частини легенди, міфа про Хемінгуея. Слова «легенда», «міф» не слід сприймати в тому розумінні, ніби Хемінгуей не був таким, яким його хотіли бачити. Одного разу він і справді зловив рибину вагою 468 фунтів, іншим разом вистояв чотири раунди проти якогось чемпіона — боксера важкої ваги. На своїй яхті «Пілар» він не раз здобував перемоги в змаганнях; полював на качок у венеціанських лагунах, на левів, буйволів та антилоп куду в африканській савані, не гірше за багатьох матадорів умів завдати смертельного удару бикові.

Усе це було. І серед тих, хто в це по вірив, знайдеться, напевне, кілька чоловік, що поплатилися за свій скептицизм. Про одного такого, в усякому разі, відомо точно. У нью-йоркському нічному ресторані якийсь містер Чепмен, маклер за фахом, добре підпивши, підійшов до столика п'ятдесятирічного письменника й зі словами: «То оце ви і є Хемінгуей — сильна людина?» — дав йому ляпаса. Містер Чепмен увійшов в історію, але прихопив із собою чимало синців та саден.

Особливою славою овіяні пригоди Хемінгуея в роки друґої світової війни. Його офіційний статус в момент висадки союзників у Франції — кореспондент журналу «Кольєрс». Проте він рідко з'являвся у штабі Третьої американської армії, до якої був прикомандирований, бо йому більше подобалося бувати на передньому краї. Зберігся рапорт командира дивізії, з якого випливає, що одного разу письменник випередив війська на сто кілометрів. Згодом він очолив загін французьких макі, що активно діяли попереду американських бойових порядків. У боях за Париж його «особиста армія» (вона налічувала понад двісті багнетів і була моторизована) приєдналася до частин французького генерала Леклерка. Причому, поки Леклерк вибивав німців з південного берега Сени, Хемінгуей уже вступив у вуличний бій поблизу Тріумфальної арки. За це він мало не став перед військовим судом: адже Женевська конвенція забороняє кореспондентам брати в руки зброю. І врятувало його не письменницько ім'я, а популярність серед солдатів: славнозвісна борода «тата Хемінгуея» в Третій армії була не менш відома, ніж профіль командуючого, генерала Паттона.

Зрозуміла річ, до всього цього неминуче долучалося безліч казок і вигадок. Але навряд чи з вини Хемінгуея: він не хвалився своїми подвигами, а тим більше не вигадував їх. Та він їх створював.

Гертруді Стайн належить парадоксальне, мало не абсурдне твердження, ніби Хемінгуей був, по суті, боягузом, а всі його геройства — не більш як бравада. У розумінні буквальному це — брехня, а от у значенні непрямому, переносному, можливо, й не позбавлене підстав. Бути сильним, влучним, незламним, як залізний важіль, — для Хемінгуея роль чи точніше — наперед визначена й неухильно здійснювана етична програма. І він створював самого себе відповідно до пунктів цієї програми: наприклад, шукав небезпеки не тому, що емоційно жадав її, що його охоплював непоборний «потяг до смерті», а щоб відшліфувати своє мистецтво перевтілення, ще й ще раз випробувати його на ділі.

«Щоразу, як він брався до якогось спорту, — казала та ж таки Гертруда Стайн, він неодмінно щось собі ламав — руку, ногу чи голову». Це — Знов-таки недобре перебільшення, бо ламав він щось не через незграбність чи брак професійного вміння. Просто він надто часто, немовби на зло собі, випробовував долю, кидав їй виклик. Внаслідок цього перелік ран та ушкоджень, що їх він дістав на війні, на полюванні, в авіаційних та автомобільних катастрофах, міг би заповнити цілу сторінку.