Розділ «І СОНЦЕ СХОДИТЬ /ФІЄСТА/»

РОМАН

Ви всі — втрачене покоління.

Гертруда Сгайн (з розмови).

Покоління відходить і покоління приходить, а земля віковічно сто'іть! І сонце сходить, і сонце заходить, і поспішає до місця свого, де сходить воно. Віє вітер на південь і на північ вертається, крутиться, крутиться він та й іде, і на круги свої вертається вітер… Всі потоки до моря пливуть, але море — воно не наповнюється: до місця, ізвідки пливуть, ті потоки вертаються, щоб знову плисти!

Екклезіаст

7 Е. Хемінгуей. Том І.

THE SUN ALSO RISES /FIESTA/

1926

Переклав Map Пінчевський

КНИГА ПЕРША

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Роберт Кон був колись чемпіоном Прінстонського університету в середній вазі. Звання, як на мене, досить скромне, та Кон пишався ним. Боксу він не любив, але сумлінно, не шкодуючи себе, опановував його, щоб подолати почуття беззахисності і власної неповноцінності, викликані тим, що в Прінстоні до нього, єврея, ставилися зверхньо. Його втішала думка, що він може збити з ніг будь-якого кривдника, хоч, маючи незлобиву і вразливу вдачу, він давав волю кулакам тільки в спортзалі. Кон був найкращим учнем Павучиська Келлі. А той навчав своїх вихованців битися так, як б'ються в найлегшій вазі, дарма, чи важили вони сто п'ять чи двісті п'ять фунтів. Конові, очевидно, саме це й потрібно було. Реакція в нього була чудова. Він робив такі успіхи, що Павучисько вирішив довести свою перевагу й у вільному бою раз і назавжди розплющив йому носа. Це поглибило Конову нелюбов до боксу, та, як не дивно, піднесло його самоповагу і, безумовно, поліпшило форму його носа. На останньому курсі в Прінстоні він багато читав і почав носити окуляри. Ніхто з його випуску не пам'ятав його. Ніхто не пам'ятав навіть, що він був чемпіоном з боксу в середній вазі.

Я не дуже довіряю людям одвертим і простодушним, а особливо тим, що надто докладно розповідають про себе, і довгий час я сумнівався, чи Роберт Кон справді був чемпіоном з боксу. Може, то кінь наступив йому на обличчя, думав я, чи, може, мати його чогось злякалася або ж він малим вдарився об щось. Та нарешті один знайомий з'ясував усе те у самого Павучиська Келлі. Той Келлі не тільки пам'ятав Кона, а й часто думав про те, що з нього вийшло.

По батькові Роберт Кон належав до однієї з найбагатших єврейських родин Нью-Йорка, а по матері — до однієї з най-стародавніших. У військовому училищі, де він готувався до вступу в Прінстонський університет і де відзначався неабиякими успіхами на футбольному полі, ніхто не згадував про його походження. Ніхто не колов йому очей тим, що він єврей, поки він не опинився в університеті. Він був добрий хлопець, товариський і дуже несміливий, але тут він озлився. Віддушиною для нього став бокс, і з Прінстона він вийшов з ураженим самолюбством та розплющеним носом і дав обкрутити себе першій же дівчині, яка його вподобала. За п'ять років по-дружнього життя він прижив трьох дітей, розтринькав майже всі п'ятдесят тисяч доларів, які йому відписав батько (решта спадку перейшла до матері), і, засмиканий чварами з багатою дружиною, перетворився на дратівливого відлюдька; та саме тоді, коли він остаточно вирішив розійтися, дружина сама кинула його— втекла з якимсь художником-мініатюристом. Оскільки він давно думав розлучитись і спиняло його лише побоювання, що без нього дружина пропаде, її втеча стала для нього доброю наукою.

Після розлучення Роберт Кон подався на західне узбережжя В Каліфорнії він потрапив до літературного середовища, а оскільки в нього ще лишалося трохи від п'ятдесяти тисяч, то незабаром він уже фінансував видання одного мистецького журналу. Журнал цей почав виходити в Кармелі, штат Каліфорнія, а скінчив своє існування в Провінстауні, штат Массачусетс. На той час Кон, якому спершу відводили роль доброго ангела й ім'я якого на титульній сторінці губилося в списку членів редколегії, став єдиним редактором журналу. Зрештою журнал виходив на його гроші, а сам він потроху приохотився до редакторського всевладдя. На його превеликий жаль, через непомірні витрати видання журналу все-таки довелося припинити.

А втім, на той час він мав уже інший клопіт: його прибрала до рук одна жіночка, яка сподівалась уславитися разом із журналом. Жіночка та була вельми заповзятлива, і лагідний Кон просто не міг уникнути її рук. До того ж він узяв собі в голову, що кохає її. Коли жіночка пересвідчилася, що слави журналові не зажити, то трошки охолола до Кона й вирішила, поки не пізно, підмести те, що ще можна було підмести: вмовила Кона поїхати з нею в Європу, де вона здобула колись освіту й де Кон мав тепер стати письменником. У Європі вони пробули близько трьох років: рік мандрували, а два прожили в Парижі. За цей час Роберт Кон завів собі двох друзів — Бреддокса й мене. Бреддокс був його літературним другом, а я тенісним.

Жіночка, що заарканила його, — звали її Френсіс, — наприкінці другого року раптом помітила, що врода її починає в'янути, і її наче підмінили: якщо доти вона не дуже цінувала Роберта, то тепер заповзялася будь-що оженити його на собі. Тим часом Робертова мати призначила йому утримання — щось із триста доларів на місяць. Навряд, щоб за ті два з половиною роки Роберт Кон бодай глянув на іншу жінку. Велося йому щасливо, хіба що трохи дошкуляла знайома багатьом американцям у Європі туга за батьківщиною; до того ж він відкрив для себе радість письменницької праці. Він написав роман, досить слабенький, але зовсім не такий і кепський, як запевняли критики. Він багато читав, грав у бридж, у теніс і тренувався з боксу в спортзалі неподалік свого дому.

В перше я зрозумів тактику дами його серця одного вечора, коли ми втрьох, пообідавши в ресторані «Авеню», зайшли випити кави в кафе «Версаль». Після кави й кількох чарок коньяку я сказав, що мушу вже йти, і тут Кон раптом запропонував мені податися куди-небудь удвох на уїкенд. Він хотів вибратися за місто і добре розім'ятись. Я запропонував вилетіти в Страсбург і звідти пройти пішки до Сент-Оділя чи якогось іншого місця в Ельзасі.

— У Страсбурзі я маю знайому дівчину, і вона покаже нам місто, — сказав я.