Розділ «І СОНЦЕ СХОДИТЬ /ФІЄСТА/»

— Він був хвацьким вояком, — сказала Брет. — Розкажи їм, як твій кінь поніс тебе на Пікаділлі.

— Не хочу. Я вже чотири рази розказував.

— Але я не чув, — мовив Роберт Кон.

— Ні, не розкажу. Це мене компрометує.

— Тоді розкажи їм про свої медалі.

— Не хочу. Бо це мене зовсім компрометує.

— А що то за історія?

— Нехай Брет розповість. Вона залюбки розповідає всі історії, які мене компрометують.

— Давай, Брет, розповідай.

— Розповісти?

— Гаразд, я сам розповім.

— Які у вас медалі, Майкле?

— Немає ніяких.

— Невже вас нічим не нагородили?

— Нагородити, певно, нагородили — всіма медалями, які належать. Але я ніколи не ходив їх одержувати. І от одного дня надходить мені запрошення на якийсь там урочистий бенкет за участю самого принца Уельського, і в запрошенні сказано, що з'явитися треба при всіх регаліях. Ну, в мене їх, звісно, немає, і тут якраз я заїжджаю до свого кравця, показую йому запрошення, він починає охати й ахати, а я думаю — ось хто мене виручить, і кажу йому: «Дістаньте для мене кілька медалей». Він питає: «Яких медалей, сер?» А я кажу: «Будь-яких. Аби було кілька штук». Він питає: «Але якими медалями вас нагороджено, сер?» а я кажу: «Звідки мені знати?» Певно, він гадав, що я тільки те й роблю, що читаю повідомлення про нагородження. «Підберіть, — кажу, — для мене пристойний комплект. Я покладався на ваш смак». Отож він дає мені коробку з медалями — знаєте, такими маленькими, — я ховаю її до кишені й одразу про них забуваю. А потім з'являюся на бенкет і чую: вбито Генрі Вільсона, і принц не приїде, і король не приїде, і з огляду на жалобу регалії недоречні. Всі гості починають їх відшпилювати, а мої лежать у кишені!

Він замовк, гадаючи, що ми засміємося.

— Це все?

— Все. Може, я не так розповів.

— Авжеж, не так, — мовила Брет. — Але це не має значення.

Ми всі засміялися.