Розділ п'ятий

— О, я все одно говорю німецькою, коли спілкуюся по-французькому. C'est une sorte d'étude artistique et médicale — en un mot: il s'agît des lettres humaines, tu comprends[63]. Ну як, тобі ще не захотілося потанцювати?

— Та ні, це ж дитячі забавки. En cachette de médecins. Aussitôt que Behrens viendra, tout le monde va se précipiter sur les chaises. Ce sera fort ridicule[64].

— А ти що, так сильно його шануєш?

— Кого? — запитала Клавдія вривчасто та з іноземним акцентом.

— Беренса!

— Mais va done avec ton Behrens![65] Окрім того, для танців надто тісно. — Et puis sur le tapis...[66] Краще подивімося на танці.

— Давай подивимося, — покірно промовив він та, цілком блідий, сидячи поряд з нею, став дивитися своїми блакитними задумливими, як у діда, очима на вбраних у маскарадні костюми пацієнтів, що юрмилися тут у салоні та навпроти в читальні. «Німа сестра» гарцювала з «Синім Гайнріхом», пані Саломон, виряджена світським кавалером, у фраці та білій камізельці, з манішкою, що роздулася на грудях, з намальованими вусиками, моноклем та в черевичках на височенних підборах, які недолуго визирали з-під чорних холіш, кружляла з П'єро, чиї кармазинові губи палали на білому напудреному обличчі, а очі були подібні до очей кролика-альбіноса. Грек у короткому плащику поважно крокував своїми бузковими трикотажними ногами навколо декольтованого та смагляво блискучого Расмуссена; прокурор у кімоно, генеральна консульша Вурмбрандт і молодий Ґензер танцювали навіть утрьох; що ж до пані Штер, то вона танцювала зі своєю мітлою, притискала її до серця та пестила щетину, наче то було людське волосся, підстрижене їжаком.

— Давай подивимося, — механічно повторив Ганс Касторп. Вони говорили тихим голосом під звуки піаніно. — Будемо тут сидіти та спостерігати, мовби вві сні. Для мене, маю тобі сказати, це справді як сон, що ми тут разом сидимо, — comme un rève singulièrement profonde, car il faut dormir très profondément pour rêver comme cela... Je veux dire: C'est un rêve bien connu, rêve de tout temps, long, étemel, oui, être assis près de toi comme à présent, voilà l'étemit[67].

— Poète! — сказала вона. — Bourgeois, humaniste et poète — voila l'Allemand au complet, comme il faut![68]

— Je crains que nous ne soyons pas du tout et nullement comme il faut, — відповів він. — Sous aucun égard. Nous sommes peut-rtre des важкі діти нашого життя, tout simplement[69].

— Joli mot. Dis-moi done... Il n'aurait pas été fort difficile de rêver ce rêve-là plus tôt. C'est un peu tard que monsieur se résout à adresser la parole a son humble servante[70].

— Pourquoi des paroles? — сказав він. — Pourquoi parler? Parler, discourir, c'est une chose bien républicaine, je le concède. Mais je doute que ce soit poétique au même degré. Un de nos pensi-onnaires, qui est un peu devenu mon ami, M. Settembrini...[71]

— Il vient de te lancer quelques paroles[72].

— Eh bien, c'est un grand parleur sans doute, il aime même beaucoup à réciter de beaux vers, — mais est-ce un poète, cet homme-là?[73]

— Je regrette sinenrement de n'avoir jamais eu le plaisir de faire la connaissance de ce chevalier[74].

— Je le crois bien[75].

— Ah! Tu le crois[76].

— Comment? C'était une phrase tout à fait indifférente, ce que j'ai dit là. Moi, tu le remarques bien, je ne parle guère le français. Pourtant, avec toi je préfère cette langue à la mienne, car pour moi, parler français, c'est parler sans parler, en quel-que manière, — sans responsabilité, ou comme nous parlons en rêve. Tu comprends?[77]

— A peu près[78].

— Çа suffit... Parler, — вів далі Ганс Касторп, — pauvre affaire! Dans l'étemité, on ne parle point. Dans l'étemité, tu sais, on fait comme en dessinant un petit cochon: on penche la tête en arrière et on ferme les yeux[79].