Розділ п'ятий

— Pas mal, ça! Tu es chez toi dans l'étemité, sans aucun do-ute, tu la connais à fond. Il faut avouer que tu es un petit rêveur assez curieux[80].

— Et puis, — сказав Ганс Касторп, — si je t'avais parle plus tôt, il m'aurait fallu te dire «vous»[81].

— Eh bien, est-ce que tu as l'intention de me tutoyer pour toujours?[82]

— Mais oui. Je t'ai tutoyée de tout temps et je te tutoierai étemellement[83].

— C'est un peu fort, par exemple. En tout cas tu n'auras pas trop longtemps l'occasion de me dire «tu». Je vais partir[84].

Він не зразу зрозумів. Потім увесь затремтів, розгублено озираючись, ніби несподівано пробудився зі сну. Їхня розмова велася досить повільно, оскільки Ганс Касторп вимовляв французькі слова, затинаючись і мовби вагаючись. Звуки піаніно, що вмовкли на мить, зазвучали знову, тепер заграв мангаймець, він замінив хлопця-слов'янина і поставив перед собою ноти. Поряд з ним сіла пата Енґельгарт, аби перегортати сторінки. Людей у залі поменшало. Очевидно, багато пацієнтів перейшли на горизонтальну позицію. Попереду ніхто вже не сидів. У читальні взялися за карти.

— Що ти сказала? — перепитав Ганс Касторп ослаблим голосом.

— Я від'їжджаю, — повторила вона посміхаючись і, очевидно, була подивована тим, що він нараз ніби закляк.

— Не може бути, — сказав він. — Це жарт.

— Зовсім ні. Цілком серйозно. Я від'їжджаю.

— Коли?

— Та завтра. Apres diner[85].

Йому здалося, що в нього всередині стався обвал. Він запитав:

— Куди ж це?

— Дуже далеко звідси.

— В Дагестан?

— Tu n'es pas mal instruit. Peut-être, pour le moment...[86]

— Хіба ти одужала?

— Quant à за... non[87]. Але Беренс вважає, що перебування тут мені, напевне, нічого не дасть. C'est pourquoi je vais ris-quer un petit changement d'air[88].

— Значить, ти повернешся?