Розділ п'ятий

— La morale? Cela t'intéresse? Eh bien, il nous semble qu'il faudrait chercher la morale non dans la vertu, c'est-à-dire dans la raison, la discipline, les bonnes moeurs, l'honnêteté, — mais plutôt dans le contraire, je veux dire: dans le péché, en s'aban-donnant au danger, à ce qui est nuisible, à ce qui nous consume. Il nous semble qu'il est plus moral de se perdre et même de se laisser dépérir que de se conserver. Les grands moralistes n'étaient point des vertueux, mais des aventuriers dans le mal, des vicieux, des grands pécheurs qui nous enseignent à nous incliner chrétiennement devant la misère. Tout ça doit te déplaire beaucoup, n'est-ce pas?[124]

Ганс Касторп мовчав. Він так і сидів у тій самій позі, схрестивши ноги під рипучим кріслом, нахилившись до жінки в гостроверхому ковпаку, яка напівлежала, тримав у руці її олівець і дивився такими самими блакитними очима, як у Ганса Лоренца Касторпа, в глибину спорожнілої кімнати. Люди розійшлися. Звуки піаніно, що стояло в кутку навскіс від обох, лилися тепер тихо й нерівно, хворий мангаймець грав однією рукою, а поряд з ним сиділа вчителька й перегортала ноти, що лежали в неї на колінах. Коли розмова Ганса Касторпа та Клавдії Шоша перервалася, піаніст зовсім перестав грати, а руку, що ледве торкалася клавіш, забрав з клавіатури собі на коліно, тоді як панна Енґельгарт і досі дивилась у нотний зошит. Четверо, що залишилися тут після святкування карнавальної ночі, сиділи нерухомо. Тиша тривала кілька безконечно довгих хвилин. Повільно, дедалі нижче схилилися під її тягарем голови тієї пари біля піаніно, голова мангаймця — до клавіатури, а голова панни Енґельгарт — до нотного зошита. Нарешті, мовби за німою згодою, мангаймець та вчителька обережно підвелись і, втягши голови в плечі та з недолуго провислими руками, уникаючи дивитися на інший, ще не опустілий кут кімнати, вийшли навшпиньки через читальню.

— Tout le monde se retire, — сказала пані Шоша. — C'étaient les demiers; il se fait tard. Eh bien, la fête de carnaval est flnie[125]. — І вона підняла руки, щоб зняти паперовий ковпак зі свого рудуватого волосся, заплетеного косою, яка вінком оповивала голову. — Vous connaissez les conséquences, monsieur[126].

Але Ганс Касторп із заплющеними очима покрутив головою, не змінюючи пози. Він відповів:

— Jamais, Clawdia. Jamais je te dirai «vous», jamais de la vie ni de la mort, якщо можна так висловитися, а було би варто. Cette forme de s'adresser à une personne, qui est celle de l'Occident cultivé et de la civilisation humanitaire, me semble fort bourgeoise et pédante. Pourquoi, au fond, de la forme? La forme, c'est la pédanterie elle-même! Tout ce que vous avez fixé à l'égard de la morale, toi et ton compatriote souffrant — tu veux sérieusement que ça me surprenne? Pour quel sot me prends-tu? Dis done, qu'est-ce que tu penses de moi?[127]

— C'est un sujet qui ne donne pas beaucoup à penser. Tu es un petit bonhomme convenable, de bonne famille, d'une te-nue appétissante, disciple docile de ses précepteurs et qui retoumera bientôt dans les plaines, pour oublier complètement qu'il a jamais parlé en rêve ici et pour aider a rendre son pays grand et puissant par son travail honnête sur le chantier. Voilà ta photographie intime, faite sans appareil. Tu la trouves exacte, j'espère?[128]

— Il у manque quelques détails que Behrens у a trouvés[129].

— Ah, les médecins en trouvent toujours, ils s'y connais-sent...[130]

— Tu paries comme Monsieur Settembrini. Et ma fièvre? D'ou vient-elle?[131]

— Allons done, e'est un incident sans conséquence qui pas-sera vite[132].

— Non, Clawdia, tu sais bien que ce que tu dis là, n'est pas vrai, et tu le dis sans conviction, j'en suis sûr. La fièvre de mon corps et le battement de mon coeur harassé et le frissonnement de mes membres, e'est le contraire d'un incident, car ce n'est rien d'autre... — і його бліде обличчя з губами, що посмикувалися, схилилося нижче до неї, — rien d'autre que mon amour pour toi, oui, cet amour qui m'a saisi à l'instant, ou mes yeux font vue, ou, plutôt, que j'ai reconnu, quand je t'ai reconnue toi, — et c'était lui, évidemment, qui m'a mené à cet endroit...[133]

— Quelle folie![134]

— Oh, l'amour n'est rien, s'il n'est pas de la folie, une chose insensee, défendue et une aventure dans le mal. Autrement e'est une banalité agréable, bonne pour en faire de petites chansons paisibles dans les plaines. Mais quant à ce que je t'ai reconnue et que j'ai reconnu mon amour pour toi, — oui, c'est vrai, je t'ai déjà connue, anciennement, toi et tes yeux merveilleusement obliques et ta bouche et ta voix, avec la-quelle tu paries, — une fois déjà, lorsque j'étais collégien, je t'ai demandé ton crayon, pour faire enfin ta connaissance mondaine, parce que je t'aimais irraisonnablement, et c'est de là, sans doute c'est de mon ancien amour pour toi que ces marques me restent que Behrens a trouvées dans mon corps, et qui indiquent que jadis aussi j'étais malade...[135]

Його зуби цокотіли. Він випростав одну ногу з-під рипучого крісла й, фантазуючи далі, виставив її вперед, а коліном другої ноги торкнувся підлоги, — й ось він уже стоїть на колінах, схиливши голову та тремтячи всім тілом. — Je t'aime, — белькотів він, — je t'ai aimée de tout temps, car tu es le Toi de ma vie, mon rêve, mon sort, mon envie, mon étemel désir...[136]

— Allons, allons! — сказала вона. — Si tes précepteurs te voyaient...[137]

Він з відчаєм похитав головою, схилившись обличчям до килима, й відповів:

— Je m'en ficherais, je me fiche de tous ces Carducci et de la République éloquente et du progrès humain dans le temps, car je t'aime![138]

Вона обережно погладила його по коротко підстриженому волоссі на потилиці.

— Petit bourgeois! — сказала вона. — Joli bourgeois a la petite tache humide. Est-ce vrai que tu m'aimes tant?[139]

У захопленні від її доторків, ставши на обидва коліна, відкинувши голову та заплющивши очі, він вів далі: