Розділ четвертий

Та чи добре, чи погано обґрунтовані, ці, далекі від називання та вираження, відчуття мали в собі таку життєву силу, що Ганс Касторп уже майже цілий рік — десь із рік, адже початок тут важко було визначити — таємно виношував їх у собі, що, принаймні, свідчило про вірність та постійність його характеру, якщо врахувати, якою велетенською часовою масою в цьому віці є рік. На жаль, визначенню властивостей характеру постійно притаманний моральний присуд, у сенсі похвали чи то осуду, тоді як усі ці властивості мають дві сторони. «Вірність» Ганса Касторпа, яку, до речі, в подальшому йому не можна було поставити в заслугу, полягала, говорячи без оцінок, у його певній важкості на підйом, повільності та впертості характеру, загальній інертності, внаслідок чого тривалість почуттів та стійкість життєвих взаємин видавалися то достойнішими, що довше залишалися без змін. Він також був схильний вірити, що його душевний стан і настрій, у якому він перебуває, триватиме безконечно, саме тому цінував його й зовсім не був налаштований на зміни. Так у глибині душі він звик до своїх німих та віддалених узаємин з Пшибиславом Гіппе і, в принципі, сприймав це як постійне явище свого життя. Йому подобалися душевні поривання, що приносили з собою напругу: чи він стрінеться з ним сьогодні, пройде повз нього, можливо, погляне на нього, беззвучні, ніжні миттєвості насолоди, що йому дарувала його таємниця, ба, навіть розчарування, що належали до цього стану, найбільшим з яких було, коли Пшибислав був «відсутнім»: тоді шкільний двір убожів, день утрачав свої принади, але залишалася вперта надія.

Так тривало рік, аж поки все дійшло до несподіваного піку, потім, завдяки впертій вірності Ганса Касторпа, тривало ще рік, а відтак все ввірвалося — причому так, що він і не помітив ослаблення чи розриву пут, що прив'язували його до Пшибислава Гіппе, так само як не помітив, коли все почалося. До того ж Пшибислав, унаслідок переведення на інше місце його батька, залишив школу й місто, та Ганс Касторп на це вже майже не звернув уваги, він забув його ще раніше. Можна сказати, постать «киргиза» непомітно вийшла з туманів його життя, повільно набула все більшої чіткости та відчутности на дотик — аж до тієї миті найбільшої близькости та тілесности, тоді, на подвір'ї, що певний час перебувало у нього на передньому плані, але поступово все знову відійшло назад й без болісного прощання розтануло в тумані.

А саме та мить непевної та авантюрної ситуації, в якій перебував Ганс Касторп — розмова, справжня розмова з Пшибиславом Гіппе — відбулась ось яким чином. Останнім за розкладом був урок малювання, а Ганс Касторп згадав, що не взяв з дому олівця. Всім однокласникам олівці були потрібні; але в нього було декілька знайомих із інших класів, у яких він міг би позичити. Та, на його думку, найкраще він знав Пшибислава, був найближче до нього, адже так багато розмовляв з ним подумки, тож у радісному пориві він вирішив скористатися нагодою — він назвав це нагодою — й попросити в Пшибислава олівця. Ганс Касторп не звернув увагу на те, що його вчинок видавався досить дивним, бо, насправді, з Пшибиславом він не був знайомим, та, мабуть, це його не надто обходило, адже він не усвідомлював своєї химерної безтактности. І ось він справді став серед товчії шкільного двору перед Пшибиславом Гіппе й промовив:

— Вибач, ти не міг би позичити мені олівця?

Пшибислав поглянув на нього своїми киргизькими очима над широкими вилицями й заговорив своїм приємним хрипкуватим голосом без жодного здивування або ж не виказуючи жодного здивування.

— Авжеж, — сказав він. — Але після уроку маєш мені його обов'язково повернути. — І він витягнув олівця з кишені — то був сріблястий олівець з колечком, яке треба було просовувати вперед, щоб із металевого корпусу виростав червоний стрижень. Він показав, як функціонує той простий механізм, і при цьому їхні голови стулилися.

— Але гляди не поламай! — додав Пшибислав.

Що за думка? Так, буцімто Ганс Касторп збирався не повернути олівця чи недбало з ним поводитися.

Потім, посміхаючись, вони глянули один на одного, і, оскільки більше не було про що говорити, то спочатку повернулися один до одного впівоберта, а потім спиною й розійшлися.

Ото й усе. Але більшого задоволення, ніж під час того уроку малювання, Ганс Касторп не мав за все життя, адже він малював олівцем Пшибислава Гіппе, ще й мав перед собою завдання повернути його власникові, що було новим даром, який без жодного зусилля й сам по собі випливав з попередньої дії. Ганс Касторп навіть наважився трохи заточити олівця, і з червоних лискучих стружок, що випали з точилки, три-чотири він зберігав цілий рік у шухлядці своєї парти: якби хто їх і побачив, то ніколи б не здогадався, якими цінними вони були. До речі, повернення олівця пройшло у найпростіший спосіб, що цілком улаштовувало Ганса Касторпа, він усе одно знайшов у цьому щось особливе внаслідок свого притупленого та призвичаєного інтимного зв'язку з Гіппе.

— Ось, — сказав він, — дякую.

А Пшибислав не сказав нічого, він лише пробігом перевірив механізм і поклав олівця у портфель...

Після цього вони більше ніколи не розмовляли, але цей один раз, завдяки винахідливості Ганса Касторпа, таки відбувся...

Він протер очі, спантеличений таким глибоким зануренням у самого себе. «Здається, мені наснився сон! — подумав він. — Так, це був Пшибислав. Давно вже я про нього не згадував. Куди поділися ті стружки? Парта стоїть на горищі, в дядька Тінаппеля. Вони ще мають там бути, в глибині лівої нижньої шухляди. Я ніколи їх звідти не діставав. Навіть не спало на думку їх викинути... Ось таким був Пшибислав. Я ніколи б не подумав, що колись знову так ясно його побачу. Як дивовижно подібний він до неї — цієї, тут, нагорі! Саме тому вона мене зацікавила? Чи, може, навпаки — саме тому я цікавився ніші Дурниця! Суцільна дурниця! До речі, треба вже йти та ще якомога швидше». Але він усе-таки лежав далі, розмірковуючи й пригадуючи. Потім нарешті підвівся. «Ну, прощавай і спасибі тобі! — сказав він, і на очах у нього виступили сльози, хоча він посміхався. Хотів рушати, але знову різко сів з капелюхом та ціпочком у руках — він помітив, що ноги його не зовсім тримають. «Гопа! — сказав Ганс Касторп. — Здається, так не піде! А я ще повинен бути рівно об одинадцятій у їдальні. Тутешні прогулянки мають свої привабливі сторони, але, як здається, призводять і до труднощів. Так, так, але тут я не можу залишитися. Просто від лежання я трохи розімлів; під час руху стане краще». Й він ще раз спробував звестися на ноги, й оскільки добре зібрався з силами, йому це вдалось.

Але все-таки це було жалюгідне повернення додому, ще й після такого бадьорого маршу. Дорогою довелося часто перепочивати, він відчував, що його обличчя нараз блідло, на чолі виступав холодний піт, а хаотична поведінка серця перехоплювала подих. Він насилу спускався серпантином, а коли неподалік санаторію дістався до долини, то зовсім ясно усвідомив, що власними силами не подолає шлях до «Берґгофа», і оскільки поблизу не було видно ані трамвая, ані візника, то він попросив випадкового фурмана, що віз порожні ящики в напрямку до «Села», трохи його підвезти. Так він і їхав, спиною до спини з кучером, звісивши ноги з воза, привертаючи подивовані та співчутливі погляди перехожих, похитуючись та киваючи головою в напівсні та від гуцання, біля залізничного переїзду висів, розрахувався, навіть не глянувши — дав багато чи мало — й стрімголов кинувся доріжкою.

— Dépêchez-vous, monsieur! — сказав французький консьєрж. — La conférence de М. Krokowski vient de commencer[11].

Ганс Касторп кинув капелюха та ціпок до гардероба й, увесь задиханий, поквапно й обережно просунувся крізь скляні двері їдальні, де санаторне товариство сиділо рядами на стільцях, тоді як з лівого, вужчого боку доктор Кроковскі у сурдуті стояв перед столом, на якому була карафка з водою, й говорив...

Психоаналіз

На щастя, поряд з дверима було крайнє вільне місце. Ганс Касторп підсів туди боком і зробив такий вигляд, ніби він сидить тут від самого початку. Публіка зі свіжими силами зосередила всю увагу на вуста доктора Кроковскі, а Ганса Касторпа й не помітила; й то було добре, адже вигляд у нього був кепський: обличчя бліде як полотно, а костюм заплямований кров'ю, так що він радше нагадував убивцю, що повернувся після останнього злочину. Коли він сідав, жінка попереду обернулася та обвела його поглядом своїх вузьких очей. Це була мадам Шоша, він констатував це з певною гіркотою. Що за чортівня! Немає ніде для неї спокою. Ганс Касторп сподівався спокійно посидіти й трохи відпочити, а тут вона просто під носом — випадок, якому за інших обставин, він, можливо, зрадів би, та бувши стомленим і засмиканим, він з цього нічого не мав. Лише нові випробування для серця, й протягом усієї лекції йому тепер спиратиме дихання. Такими самими очима, як у Пшибислава, поглянула вона на нього, поглянула на його обличчя та на заплямований костюм — до речі, досить безцеремонно й безтактно, що цілком пасує до манер жінки, яка грюкає дверима. Як нечемно вона поводиться! Зовсім не як жінки з домашнього оточення Ганса Касторпа — ті з рівною спиною обертали голови до сусіда за столом й говорили лише кутиками губів. Пані Шоша сиділа, зігнувшись і розслабившись, її спина зсутулилась, плечі виступали вперед, окрім того вона й голову нагнула, так що ззаду над вирізом її білої блузи випнувся шийний хребець. Пшибислав також тримав голову подібним чином; проте він був відмінником, що жив у пошані (хоча це зовсім не було причиною того, що Ганс Касторп саме в нього позичив олівця) — тоді як тут було цілком ясно, що вільна поза пані Шоша, її гримання дверима, безтактні погляди були пов'язані з її хворобою; так саме в цьому проявлялась ота нестриманість, оті не почесні, але майже безмежні переваги, використовуванням яких так уславився пан Альбін...

Поки Ганс Касторп дивився на зсутулену спину пані Шоша, його думки сплуталися, вони перестали бути думками й перетворились у напівмарення, в які ніби здалеку вливався повільний баритон доктора Кроковскі та його м'яке, тремтливе «р». Але тиша в залі, глибока увага, що тримала все навколо в своїй орбіті, вплинула на нього й буквально пробудила з напівсну. Він роззирнувся... Поряд з ним, схиливши голову до грудей, сидів лисуватий піаніст і слухав з розтуленим ротом та схрещеними руками. У вчительки, пані Енгельгарт, що сиділа трохи далі, були жадібні очі та сливово-червоні плями на щоках — наслідок спеки, що відбивався й на обличчях інших дам, на яких поглянув Ганс Касторп, навіть на пані Саломон там, поряд з паном Альбіном, так само й на жінці броваря пані Маґнус, що втрачала білок. На обличчі пані Штер, що сиділа трохи далі позаду, було написане таке неосвічене захоплення — просто жах, тоді як кольору слонової кістки пані Леві, напівзаплющивши очі та розкинувши на бильцях стільця свої плескаті руки, нагадувала б мерця, якби лише її груди не здіймалися й не опускались у чіткому ритмі, що ще більше нагадувало Гансові Касторпу жіночу воскову фігуру, яку він колись бачив у паноптикумі й яка мала в грудях привідний механізм. Багато гостей наставляли до вух долоні чи, принаймні, жестами натякали на це, тримаючи долоню на півдорозі до вуха, так мовби під час руху вони заклякли від уваги. Прокурор Паравант, засмаглий, очевидно, нівроку дужий чоловік, навіть тряс своє вухо вказівним пальцем, аби покращити чутність, а потім знову поринав у мовний потік доктора Кроковскі.