Розділ четвертий

— Росіяни завжди їздять на прогулянку, — мовив Йоахим до Ганса Касторпа — брати стояли біля порталу й заради розваги спостерігали за від'їздом груп. — Зараз вони їдуть на Клаведель, чи до озера, чи в Флюелаталь, чи в Клостерс, це головні маршрути. Якщо маєш охоту, то за час твого перебування ми також можемо проїхатись. Але, гадаю, покищо ти і так вже достатньо зайнятий звиканням і не потребуєш додаткових заходів.

Ганс Касторп погодився. В зубах у нього була сигарета, а руки — в кишенях. Він спостерігав за тим, як маленька на зріст, бадьора російська пані, її худа внучата племінниця та ще дві інші дами сідали в один з екіпажів, це були Маруся та мадам Шоша. Остання накинула на себе тонкий плащ з хлястиком на спині, проте була без капелюшка. Вона сіла поряд зі старою в середину екіпажа, тоді як молоді дівчата зайняли задні місця. Усі четверо були в доброму гуморі й постійно напружували свої ротики, говорячи м'якою, однорідною мовою «без кісток». Під брезентом, де заледве можна було вміститися, вони говорили й сміялися про російські цукерки, які двоюрідна бабуся взяла з собою як провіант у дерев'яній коробці, викладеній ватою та паперовими мереживами й зараз дістала на пробу... Ганс Касторп ясно впізнав приглушений голос пані Шоша. Як завжди, коли йому на очі траплялася ця неуважна пані, в ньому знову підтверджувалося відчуття подібности, про яке він певний час намагався згадати і яке з'ясувалось у його сні... А от Марусин сміх, вигляд її округлих карих очей, що по-дитячому зиркали з-за хустки, якою вона затуляла рота та пишні груди, що всередині були таки добряче хворими, нагадували йому щось інше, вражаюче, що він недавно побачив, тож обережно, не рухаючи головою, він скошував погляд на Йоахима. Ні, слава Богу, таким плямистим на обличчі як тоді, Йоахим не здавався, та й губи його зараз не були так болісно стиснутими. Але він дивився на Марусю — причому ані в його позі, ані у виразі обличчя не прозирало нічого військового, його обличчя було сповнене смутку та гіркого самозабуття, що видавалося втіленням цивільности. Потім він, зрештою, опанував себе й блимнув на Ганса Касторпа так, що той ще мав час одвести від нього погляд і скерувати кудись у невідь. При цьому Ганс Касторп відчув, як закалатало серце — знічев'я, ні з того ні з сього, як то вже тут траплялося.

Решта неділі не принесла нічого надзвичайного, за винятком хіба обіду та вечері, які, хоча й не могли бути ще пишнішими, ніж завжди, але відзначалися більшою вишуканістю страв. (На обід подали заливне з курятини з раками та половинками вишень; морозиво було з тістечками в кошичках із цукрових волоконець, а окрім того — свіжі ананаси). Ввечері, випивши своє пиво, Ганс Касторп відчув себе ще більш утомленим та з обважнілими руками й ногами, його морозило ще більше, ніж у попередні дні, вже близько дев'ятої він побажав своєму братові доброї ночі, поквапно натяг пухову ковдру аж до підборіддя й заснув як убитий.

Уже наступний день, тобто перший понеділок тут, нагорі, приніс із собою нове відхилення від денного розпорядку: а саме одна з тих лекцій, які що два тижні доктор Кроковскі читав у їдальні всій дорослій і «неморібундній» публіці «Берґгофа», що зналася на німецькій мові. Як довідався Ганс Касторп від брата, йшлося про цикл пов'язаних між собою науково-популярних лекцій під загальною назвою «Любов як хвороботворна сила». Пізнавальна розвага відбувалася після другого сніданку, й неучасть у цьому заході не допускалася, чи принаймні, дуже несхвально сприймалася; тому нечуваним зухвальством вважався той факт, що Сеттембріні, який володів німецькою не гірше за будь-якого німця, не лише ніколи не відвідував лекцій, а ще й вдавався до негативних оцінок щодо них. Тоді як Ганс Касторп зразу погодився приєднатися не тільки із ввічливости, але й з неприхованої цікавости. Перед цим він утнув щось цілком недоречне: йому спало на думку самому добре прогулятися, що, як уже можна здогадатись, не могло не вплинути на нього позитивно.

— Значить так, — були його перші слова, коли Йоахим зайшов уранці в його кімнату. — Я бачу, що так далі не піде. З мене вже досить горизонтального життя; від цього кров засинає. З тобою це, звичайно, інша справа, ти пацієнт, тебе я ні до чого не схиляю. Але я хочу зразу після сніданку добряче прогулятися, якщо ти не заперечуєш, так, зо дві години поблукати. Покладу собі в кишеню щось на перекуску, й таким чином буду незалежним. Повернуся додому зовсім іншим, ось побачиш.

— Добре! — сказав Йоахим, оскільки зрозумів, що Ганс Касторп справді цього хоче. — Але раджу тобі: не перестарайся. Тут усе інакше, ніж удома. Й не спізнися на лекцію!

Насправді, окрім фізичних причин, були тут ще й інші, які спонукали Ганса Касторпа до його задуму. Йому здавалося, що його палаюче обличчя, поганий смак, який він ледь не постійно відчував у роті, та безпричинне прискорене серцебиття були викликані не стільки акліматизацією, скільки такими речами, як вовтузіння російського подружжя за стіною, розмови хворої й дурної пані Штер за столом, м'який кашель юнкера, який щодня чувся на коридорі, висловлювання пана Альбіна, розкута манера спілкування хворої молоді, вираз обличчя Йоахима, коли він дивився на Марусю, та інші подібні враження. Він гадав, що було б добре вийти зі сфери тяжіння «Берґгофа», перевести подих на вільному повітрі та добре порухатися, так щоб увечері, принаймні, знати від чого втомився. Тож після сніданку Ганс Касторп лишив Йоахима, який, виконуючи приписану прогулянкову розвагу, рушив до знайомої лавочки біля струмка, тоді як Ганс Касторп, розмахуючи ціпочком, попрямував своїм маршрутом дорогою униз.

Ранок видався прохолодний і хмарний — було десь пів на дев'яту. Ганс Касторп, як і збирався, на всі груди вдихав чисте ранкове повітря, таке свіже й легке, що вдихалося безперешкодно та не мало ані присмаку вологи, ані ваги, ані спогадів... Він перейшов через місток та колію вузькоколійки й вийшов на нерівномірно забудовану вулицю, звернув з неї й рушив польовою стежкою, короткий відтинок якої пролягав по рівному, а далі вона різко підіймалася правим схилом. Підйом радував Ганса Касторпа, його груди розширилися, ціпочком він поправив капелюха, відкривши чоло, й коли на певній висоті обернувся, то помітив у далечині плесо озера, повз яке він проїздив дорогою сюди, й узявся співати.

Він співав, що знав, усілякі популярні сентиментальні мелодії, які можна знайти у студентських застільних або спортивних пісенниках, серед інших одна пісня, в якій були такі рядки:

Хваліть вино й любов, співці,

Але найперш чесноти.

Спершу він лише мугикав чи тихо наспівував, та згодом завів голосно, на все горло. Баритон був слабенький, але сьогодні здався йому гарним, і спів усе більше його захоплював. Оскільки він почав зависоко, то мусив перейти на фальцет, але навіть це йому подобалося. Коли пам'ять зраджувала, він підставляв у мелодію перші-ліпші звуки та слова, позбавлені сенсу, які він посилав у повітря видовженими, за прикладом професійних співаків, губами та з розкішним, вібруючим «р», зрештою перейшов до того, що вигадував собі як слова, так і мелодію, супроводжуючи власне виконання характерними для опери помахами рук. Оскільки співати й водночас підійматися вгору досить виснажливо, то невдовзі він засапався і чимраз частіше хапав повітря. Але через ідеалізм і заради краси співу він намагався перебороти себе і, час від часу зойкаючи, тяг до кінця, аж поки йому зовсім перехопило подих і, ледь не осліпнувши, з мерехтінням перед очима та з пришвидшеним пульсом він сів під товстою сосною — після такого натхненного настрою його охопив стан суцільного виснаження, своєрідного похмілля, що межувало з відчаєм.

Коли він, трохи стямившись, рушив далі, його підборіддя сильно тремтіло, тож у свої молоді літа він так само хитав головою, як то свого часу старий Лоренц Касторп. Завдяки цьому Ганс Касторп із теплотою згадав свого померлого діда, й, не знаходячи в цьому нічого поганого, намагався потамувати дрож, опершись підборіддям на комірець — тим самим почесним способом його діда, що справляло на хлопчика особливе враження. Він піднявся ще вище звивистою стежкою. Його манило теленькання коров'ячих дзвіночків, урешті він знайшов і череду; корови паслися поблизу дерев'яної хатинки, дах якої був укріплений камінням. Йому назустріч вийшло двоє бороданів із сокирами на плечах, підійшовши ближче, вони стали прощатися. «Ну, прощавай і спасибі тобі!» — сказав один другому низьким, гортанним голосом, переклав сокиру з плеча на плече і, не розбираючи дороги, почав спускатися поміж смереками в долину. Та фраза «Ну, прощавай і спасибі тобі!» прозвучала серед тиші так дивно, що приголомшений підйомом та співами Ганс Касторп сприйняв її ніби вві сні. Він тихо повторив її, намагаючись імітувати гортанний та врочисто-незграбний діалект горян, і піднявся трохи вище від дерев'яної хатинки, бо хотів дійти до тієї межі, де ще росте ліс, але, поглянувши на годинника, був змушений відмовитись од цієї ідеї.

Він звернув ліворуч, на стежку, що спершу йшла рівно, а потім спускалася вниз, до містечка. Тепер він опинився серед високого глицевого лісу, й навіть знову почав потихеньку наспівувати, щоправда обережно, адже його коліна при спуску тремтіли ще дужче. Та вийшовши з-за дерев, Ганс Касторп був уражений розкішним видовищем, що розкрилося перед його очима — попереду був інтимний, замкнений у собі краєвид, сповнений миру та величі.

З правого схилу плескатим кам'яним річищем збігав гірський струмок, який пінисто розливався на терасоподібних скелях і потім спокійно тік долиною, де через нього перекинули мальовничий місток. Земля була блакитна від дзвіночків якоїсь кущеподібної рослини, що заполонила все навкруги. Стрункі смереки, величезні й рівновисокі, росли поодинці та групами як в ізворі, так і на схилах, одна з них нахилилася понад струмком, з оголеним плетивом коріння, скривлено й химерно нависаючи в центрі цієї картини. Над оцим гарним та закинутим місцем панувала усамітненість із шелестом верховіть. За струмком Ганс Касторп помітив лавочку.

Він перейшов місток і сів, аби насолодитися видовищем спадаючої води та невгамовної піни, аби прислухатися до ідилічного, однотонного та все ж мінливого шуму; адже шумовиння води Ганс Касторп любив так само, як музику, ба, можливо, навіть більше. Та тільки-но він вмостився, зненацька з носа хлинула кров, аж він не встиг уникнути заплямування костюма. Кровотеча була сильна й тривала, добрих півгодини, він був змушений бігати від лавки до струмка й назад, аби промити носову хустинку, прочистити носа й знову випростатися на лавці, приклавши вологу хустинку до носа. Так він лежав, аж поки кров нарешті зупинилася — лежав тихо, заклавши руки за голову, підтягши коліна, заплющивши очі, з шумовинням у вухах, відчуваючи дивне заспокоєння після такого бурхливого кровопускання, перебуваючи в стані пригальмованої життєвої активности; адже коли він робив видих, то не відчував жодної потреби вдихнути нового повітря, він залишався нерухомим, даючи серцю зробити кілька ударів, аж поки мляво та із запізненням робив легкий вдих.

Нараз він відчув себе в тому минулому стані, прообразом якого став сон за свіжими враженнями, сон, який він бачив кілька ночей тому... Та зараз у лісі він так сильно й безостанку, заледве не скасовуючи простір та час, перенісся в те «місце» і той «час», що можна було сказати, ніби тут, нагорі, біля струмка лежить на лавці бездиханне тіло, а сам Ганс Касторп перебуває далеко в минулому часі та оточенні, в ситуації, яка, за всієї своєї простоти, мала в собі щось хвилююче й ризиковане.

Йому минало десь тринадцятий, він ходив до четвертого чи п'ятого класу, хлопчик у коротких штанцях, він стояв на шкільному подвір'ї, розмовляючи з іншим хлопчиком приблизно такого самого віку, — то була розмова, яку Ганс Касторп досить свавільно спровокував, і це його надзвичайно радувало, незважаючи на те, що розмова могла бути лише короткою — через її конкретний, чітко визначений предмет. Була перерва перед останнім уроком, для класу Касторпа — між історією та малюванням. На подвір'ї, вимощеному червоною цеглою та обнесеному муром з двома воротами, парами та вервечками ходили учні, деякі стояли групками, спиралися, напівсидячи на гладенький цоколь будинку школи. Панував рейвах. Учитель у м'якому фетровому капелюсі наглядав за поведінкою, покусюючи булочку з шинкою.

Прізвище хлопчика, з яким розмовляв Ганс Касторп, було Гіппе, ім'я його писалося «Прибислав». Особливістю було те, що літера «р» в цьому імені вимовлялася як «ш», тобто треба було казати: «Пшибислав», і це дивнувате ім'я непогано пасувало до його зовнішности, що була не такою-то й пересічною, явно мала в собі щось чужинецьке. Гіппе — син історика й професора гімназії, як наслідок — круглий відмінник і вже старший на один клас від Ганса Касторпа, хоча й був майже того самого віку, походив з Мекленбурга й, очевидно, його особа була продуктом давнього змішання рас, домішуванням до германської — крови вендсько-слов'янської, або й навпаки. Він був білявий — на його круглій голівці волосся було коротко підстрижене. Проте його очі, сіро-блакитні чи блакитно-сірі — то був якийсь невизначений та багатозначний колір, наче барва далеких гір — виявляли своєрідний вузький чи, якщо добре придивитися, скосий розріз, і зразу під ними виступали широкі вилиці — форма обличчя, яка здавалася не потворною, а навпаки — досить привабливою, хоча вона і призвела до того, що його товариші дали йому кличку «киргиз». До речі, Гіппе носив уже довгі штани, а до них — синю куртку, яка застібалася до верху й мала ззаду хлястик, на її комірі, як правило, біліло трохи лупи.

Річ була в тому, що Ганс Касторп уже давно придивлявся до цього Пшибислава — вибрав його з усієї відомої та невідомої йому веремії шкільного двору, цікавився ним, стежив за ним очима, чи можна сказати — захоплювався ним? У кожному разі дивився на нього як на щось особливе та вже дорогою до школи радів, що зможе спостерігати за ним при спілкуванні зі своїми однокласниками, бачитиме, як той говорить і сміється, відрізнятиме здалеку його приємно хрипкуватий, ніби трохи надламаний голос. Треба визнати, що до такої уваги, власне, не було достатньої причини, якщо не зважати на язичницьке ім'я й те, що він був відмінником (це ніяк не могло бути вирішальним) чи, врешті, киргизькі очі, які можна назвати причиною — очі, що часом під певним кутом могли, ніби розчиняючись, затемнитися до нічних сутінок, — усе ж Ганс Касторп не надто переймався душевним виправданням своїх почуттів чи, взагалі, тим, як їх слід було називати. Адже назвати це дружбою було неможливо, оскільки цього Гіппе він зовсім не знав. Та, по-перше, не існувало жодної потреби в іменуванні цих взаємин, адже ніхто й не думав про те, що колись ці взаємини можуть обговорюватися — для цього вони не пасували й не потребували такого. А, по-друге, назва означає якщо не критику, то, принаймні, визначення, тобто введення в коло відомого й звичного, тоді як Ганс Касторп був підсвідомо переконаний, що така внутрішня цінність має бути назавжди захищена від будь-якого роду визначень та узвичаєнь.