Розділ четвертий

А що ж казав доктор Кроковскі? Яким був плин його думок? Ганс Касторп напружив увагу, аби розібратися, про що йдеться, але це вдалося йому не зразу, оскільки початок він прослухав, а, розмірковуючи про розслаблену спину пані Шоша, проґавив ще більше. Йшлося про силу... таку силу... одне слово, про силу любови, ось про що тут ішлося. Ясна річ! Тему було сформульовано в назві цілого циклу лекцій, про що ж міг доктор Кроковскі ще говорити, адже це була його сфера. Спершу видавалося трохи дивним слухати лекцію про кохання, тоді як зазвичай Ганс Касторп слухав лекції про такі речі, як передавальні механізми в суднобудуванні. Яким же чином можна взятися за висвітлення перед публікою предмета з такими невловимими та прихованими властивостями? Доктор Кроковскі висвітлював тему комбінованим чином, водночас поетичним та вченим стилем, безцеремонно по-науковому, що разом з тим звучало як поема; це трохи збивало з пантелику Ганса Касторпа, разом з тим саме ця особливість могла бути причиною того, що в дам так палали щоки, а чоловіки хапалися за вуха. Зокрема промовець постійно вживав слово «любов» щораз у дещо іншому значенні, тож ніколи не було ясно, про що мова: чи йдеться про платонічність, чи про пристрасну тілесність — це викликало легке відчуття морської хвороби. Ганс Касторп ще зроду не чув, аби це слово так часто вимовляли, як оце зараз; якщо подумати, то йому здавалося, що він сам ще ніколи не вимовляв його й не чув з вуст інших. Можливо, це було не так — у кожному разі, йому здавалося, що таке часте повторення не є доречним. Більше того, оті два двозначні склади з язичним та губним звуком, ще й лабіальним голосним між ними з часом стало йому осоружним, воно нагадувало щось таке, ніби як розведене молоко — щось синювато-біле, кашоподібне, особливо в порівнянні з тими соковитими висловлюваннями, які доктор Кроковскі таки досить уміло вставляв. Адже було очевидно, що можна говорити різкі речі, не провокуючи при цьому людей залишити залу, якщо почати так, як він. Доктор Кроковскі не задовольнявся лиш озвученням загальновідомих, але таки замовчуваних речей, про які говорив із потрясаючим тактом; він руйнував ілюзії, невблаганно розкривав суть подружнього життя, не залишав каменя на камені від сентиментальної віри в гідність сивини та в янгольську чистоту дитини. До речі, навіть під сурдут він носив м'який, накладний комірець та сандалі поверх сірих шкарпеток, що створювало враження принциповости та ідеалізму, хоча Ганс Касторп від того злегка оторопів. Перед собою на столі він мав книжки та окремі аркуші й використовував їх для ілюстрації своїх міркувань, різноманітні приклади та анекдоти з них, навіть неодноразово цитував вірші. Доктор Кроковскі вів мову про жахливі форми любови, дивацькі, сповнені страждання й лячні варіації її проявів і сили. Поряд з будь-якими природними потягами, казав він, любов є найбільш хисткою та вразливою, за своєю природою схильною до викривлення й невиліковних збочень, і в цьому немає нічого дивного, адже цей імпульс не є чимость простим, за своєю природою він складається з численних елементів, є таким цілим, до складу якого завжди долучаються різні викривлення. Оскільки ж, вів далі доктор Кроковскі, оскільки ж виправдано відхилявся висновок про те, що з викривлених складових частин має випливати викривленість цілого, то довелося частину леґітимности цілого, якщо вже не цілковиту леґітимність цілого, перенести на окремі викривлення. Цього вимагає логіка, й з цим він просить своїх слухачів погодитися. Душевний спротив та корективи, пристойні, впорядковуючі інстинкти, — він ледь не сказав «буржуазного характеру», — завдяки їхньому врівноважувальному та обмежувальному впливу викривлені складові частини зливаються в повноцінне й корисне ціле — процес, який спостерігається дедалі частіше й заслуговує на абсолютне схвалення, хоча його результат (як додав доктор Кроковскі з певною зверхністю) не стосується ні лікаря, ні мислителя. В інших випадках цей процес не вступає в дію, не бажає й не повинен уступати в дію, й хто може сказати, патетично запитував доктор Кроковскі, чи це не є шляхетнішим, духовно ціннішим випадком? Адже в такому разі до протидіючих сил: до любовного потягу та протилежним до нього імпульсам, серед яких насамперед слід назвати сором та огиду, додається надзвичайне напруження та пристрасть, що переступають межу буржуазно-міщанського й ведуть до глибин душі, боротьбі між ними перешкоджає оте замирення, убезпечення та ошляхетнення внутрішніх потягів, що веде до звичної гармонії, до любовного життя за приписом. Отож це боротьба між силами цнотливости та силами любови — адже йдеться саме про ці сили — й чим же вона завершується? Очевидно, що перемогою цнотливости. Страх, благочинність, огида перед непристойністю, тремтлива потреба чистоти, вони подавлюють любов, тримають її зв'язаною в темряві, в свідомості, а фізично якщо й задовольняють її безумні вимоги, то лише наполовину, але далеко не в усьому діапазоні та не на всю потужність. Проте ця перемога цнотливости є лише уявною, пірровою перемогою, адже поклик любови не дає себе зв'язати, не дає глумитися над собою, адже притлумлена любов не померла, вона живе, в темряві та в глибокій таємниці, вона таки прагне реалізувати себе, вона долає заборону цнотливости та з'являється знову, хоча й у зміненій та невпізнаваній подобі... І якими ж мають бути прояви та маски, під котрими знову з'являється недопущена та притлумлена любов? Так запитав доктор Кроковскі й сягнув поглядом по рядах, ніби всерйоз чекав відповіли від своїх слухачів. Так, після того, як він тут уже дещо розповів, то сам має сказати й про це. Ніхто крім нього не знав відповіли, але він точно знав, і те, що він знав, було видно з його вигляду. Здавалося, доктор зі своїми палахкими очима, восковою блідістю обличчя та чорною борідкою, надодачу ще й у чернечих сандаліях із сірими вовняними шкарпетками, сам був утіленою боротьбою між цнотливістю та пристрастю, про яку говорив. Принаймні, таке складалося враження в Ганса Касторпа, коли він разом з іншими напружено чекав відповіли на запитання, в якій подобі повертається недопущена любов. Жінки затамували подих. Прокурор Паравант укотре смикнув себе за вухо, аби у вирішальний момент воно було нашорошеним та здатним до сприйняття. Й тут доктор Кроковскі сказав: «У вигляді хвороби! Симптом хвороби є прихованою любовною дією, а будь-яка хвороба — перетвореною любов'ю».

Отак, тепер це стало відомо, хоча не всі змогли цього достойно оцінити. Залою пройшла хвиля зітхання, і прокурор Паравант виразно й схвально кивнув, а доктор Кроковскі вів далі, розвиваючи свою тезу. Ганс Касторп схилив голову, аби обдумати те, що почув, і перевірити на собі, чи все він зрозумів. Та бувши не надто тренованим у такого роду розмірковуваннях, до того ж і духовно ослабленим унаслідок невдалої прогулянки, він міг легко відволіктися й справді тут-таки відволікся, поглянувши на спину перед ним та належну до неї руку, що піднялася й вигнулась назад, аби підперти знизу заплетену косу просто перед очима Ганса Касторпа.

Бачити оту руку так близько було йому якось незручно — він мав дивитися на неї, хотів він того чи ні, вивчав її в усіх притаманних їй вадах та людських рисах, ніби під лупою. Ні, вона не мала зовсім нічого аристократичного, ця трохи куценька рука школярки з негарними, коротко зрізаними нігтями — не було навіть певности, чи долоня справді була ззовні чиста, і шкіра поряд з нігтями була понадкушувана, тут не було жодного сумніву. Ганс Касторп скривився, але очей з руки мадам Шоша не зводив, у пам'яті виринули слова доктора Кроковскі щодо суспільних перепон, які стоять перед любов'ю... Рука від зап'ястя була гарнішою, ця плавно закинута за голову рука, ледь прикрита одягом, адже матерія рукавів була тонша, ніж матерія блузи — щонайлегший газ, завдяки якому рука просвічувалась мов у легкому тумані й, можливо, зовсім без тканини не була б такою привабливою. Рука була водночас ніжною та повною, а також, ніби прохолодною. Очевидно, тут не йшлося про жодні буржуазні перепони.

Уп'явшись поглядом на руку пані Шоша, Ганс Касторп замріявсь. І як ото жінки вдягаються! Вони показують то ту, то ту частину своєї шиї та грудей, укривають свої руки прозорим газом... Так роблять вони в усьому світі, аби збудити наш пристрасний потяг. Боже, яке воно гарне, життя! Гарне, якраз завдяки таким само собою зрозумілим речам, що жінки заманливо вдягаються — адже, само собою, це було загальноприйнятим та загальновизнаним, тож про такі речі ніхто й не думав та піддавався на це несвідомо, не помічаючи. Але на такі речі треба звертати увагу, вважав Ганс Касторп, аби по-справжному радіти життю, аби усвідомити, яке воно щасливе і, в принципі, ледь не казковий механізм. Зрозуміло, тут була певна мета, для якої жінки так казково й так привабливо вдягаються, не зраджуючи при цьому пристойности, йдеться про наступне покоління, про продовження людського роду, звичайно. Але що, коли жінка зсередини хвора, й зовсім не здатна до материнства — що тоді? Чи є сенс у тому, що вона газовими рукавами збуджує цікавість чоловіків до свого тіла — свого хворого зсередини тіла? Це, очевидно, не мало жодного сенсу і мало би вважатися недоречним та бути забороненим. Адже в тому, що чоловік цікавиться хворою жінкою, не був задіяний жоден розум, так само..., так само, як свого часу Ганс Касторп проявляв тихий інтерес до Пшибислава Гіппе. Недолуге порівняння, спогад, що викликає певну незручність. Але він виник мимоволі, без спонуки. До речі, його мрійливі розмірковування саме на цьому місці ввірвалися, в першу чергу через те, що увагу Ганс Касторп знову скерував на доктора Кроковскі, який підвищив голос. І справді, доктор стояв за своїм столиком, розпростерши руки й схиливши набік голову, і, незважаючи на свій сурдут, чимось нагадував Ісуса на хресті!

З'ясувалося, доктор Кроковскі в кінці своєї доповіли широко пропагував метод розчленовування душі й розпростертими обіймами закликав усіх приходити до нього на прийом. Приходьте до мене, сказав він іншим тоном, усі, хто відчуває тягар чи перевантаженість! І він ні на мить не сумнівався, що всі без винятку відчувають тягар і перевантаженість. Доктор говорив про приховані страждання, про сором та смуток, про рятівну дію психоаналізу; вихваляв просвічення підсвідомого, вчив про перетворення хвороби на свідомо створений афект, закликав до довіри, обіцяв одужання. Потім він опустив руки, випростав голову, зібрав папери, якими послуговувався під час лекції, потім, точнісінько як учитель, лівою рукою прихилив стос паперу до плеча й вийшов з піднятою головою через галерею.

Усі підвелися, засовали стільцями й повільно скеровували свій рух до того самого виходу, через який покинув залу доктор. Здавалося, всі концентричними колами сунуть зусібіч за ним, вагаючись, і таки безвільно та в заціпенілій одностайності, як зграя за щуроловом. Ганс Касторп стояв у людському потоці, вчепившись у спинку стільця. Я тут лише гість, думав він; я здоровий і, слава Богу, про мене тут зовсім не йдеться, й наступну лекцію я взагалі вже не застану. Він дивився, як поковзом вийшла пані Шоша з піднятою головою. Чи вона також дасть себе розчленувати? Так подумав він, і його серце знову почало тьохкати... При цьому він не помітив, що поміж стільцями наближається Йоахим, а коли той звернувсь до нього, Ганс Касторп нервово здригнувся.

— Ну, ти з'явився в останній момент, — сказав Йоахим. — Ти далеко зайшов? Ну, як гулялося?

— О, дуже славно, — відповів Ганс Касторп. — Так, я досить далеко зайшов. Але, щиро кажучи, мені від цього не стало легше, як я сподівався. Я піддався на спокусу і взагалі допустився помилки. Тимчасово відмовляюся від таких прогулянок.

Йоахим не питав, чи сподобалася йому лекція, а Ганс Касторп з цього приводу не висловлювавсь. Ніби за мовчазної згоди вони не згадували про лекцію жодним словом і в наступні дні.

Сумніви та думи

У вівторок наш герой був уже тут, нагорі, цілий тиждень, тож, повернувшись із уранішньої прогулянки, знайшов у кімнаті рахунок, свій перший рахунок за тиждень, акуратно виписаний комерційний документ, укладений у зеленкуватий конверт із мальовничою шапкою (там зверху був малюнок будівлі санаторію «Берґгоф»), а ліворуч він був прикрашений витягами з проспекту, набраними вузьким стовпчиком, серед яких згадувалося набране в розбивку «лікування психічних недугів за сучасними принципами». Каліграфічно виписаний рахунок становив рівно 180 франків, а саме: на харчування з медичним обслуговуванням припадало 12, за кімнату 8 франків на день, окрім того 20 франків складала стаття «вступний внесок», а 10 франків — дезінфекція кімнати, тоді як менші суми — за білизну, пиво та вино, спожите першого вечора, закруглювали загальну суму.

Перевіривши разом з Йоахимом рахунок, Ганс Касторп не виявив жодних неточностей.

— Так, медичним обслуговуванням я не користуюся, — сказав він, — але це мій клопіт; воно входить у ціну пансіону, і я не можу вимагати, щоб цю статтю вилучили з рахунку, та й з якої речі? З дезінфекцією вони трохи загилили, адже вони ніяк не могли розтратити Н2СО аж на десять франків, аби викурити американку. Але загалом я маю сказати, що це не так-то й дорого, якщо взяти до уваги все те, що тут пропонується. — Тож після другого сніданку брати пішли до «адміністрації», щоб розрахуватися.

«Адміністрація» містилася на першому поверсі: якщо вийти через вестибюль, пройти повз гардероб, кухню та службові приміщення, то неможливо було пропустити ті двері, на яких до того ж красувалася порцелянова табличка. Ганс Касторп з цікавістю оглянув комерційний центр санаторію. Це була справжня маленька контора: тут працювали друкарка та троє службовців чоловічої статі, які сиділи зігнувшись над бюрками для письма, тоді як у прилеглому приміщенні поважного вигляду пан, що був директором чи шефом, працював за окремим циліндричним бюрком і кидав на клієнтів лише холодний, вивчаючий погляд з-під скельця свого монокля. Поки їх обслуговували за стійкою, розмінювали гроші, приймали платню, видавали квитанції, брати стояли з серйозно-стриманим, мовчазним, ба навіть запопадливим виглядом, як молоді німці, яким від батьків передалася повага до всіляких адміністративних кабінетів, будь-якого закладу, де писалися папери; проте на вулиці, дорогою до їдальні та й потім протягом дня вони охоче розбазікували про організацію санаторію «Берґгоф», при цьому Йоахим, як бувалий пацієнт і знавець, відповідав на запитання свого брата.

Надвірний радник Беренс не був власником санаторію — хоча таке враження справді могло скластися. Над ним та поряд з ним стояли невидимі сили: наглядова рада, акціонерне товариство, належати до якого було зовсім непогано, оскільки всі вони, як запевняв Йоахим, незважаючи на високі лікарські зарплати та щонайліберальніші принципи господарювання щорічно ділили між собою солідні дивіденди. Отже надвірний радник не був самостійною людиною, а всього лиш агентом, функціонером, наближеним до вищих сфер, хоча й найпершим та найвищим, він був душею всього, його вплив на загальну організацію був вирішальним, фактично, Беренс очолив інтендантуру, окрім того, як лікар, що деригував усіма діями, був на висоті і в справах комерційних. Вихідець із північно-західної Німеччини, він опинився тут багато років тому всупереч власним намірам та життєвим планам: поїхав за своєю дружиною, останки якої вже давно спочивають на мальовничому цвинтарі у «Селі», там, угорі, на правому схилі, досить далеко від того місця, де відкривалася долина. Його дружина була дуже гарна, хоча й хвороблива з вигляду, із запалими очима, принаймні, судячи з фотографій, виставлених по всій службовій квартирі надвірного радника, а також судячи з олійних портретів його власного любительського пензля, які висіли на стінах. Після того, як вона подарувала йому двох дітей — доньку та сина — її легке, охоплене жаром тіло завезли аж до цих висот, і за лічені місяці виснаження та сухоти довели її до кінця. Кажуть, Беренс, який молився на неї, зазнав такого удару, що на якийсь час забув про всіх і став трохи дивним, на вулиці привертав увагу своїм сміхом, жестикулюванням та розмовами з самим собою. Опісля він уже не повернувся до свого попереднього життєвого кола, а залишився тут, на цьому місці: очевидно, й тому, що не міг покинути її могилу; та вирішальною, мабуть, була менш сентиментальна причина, а саме, що він сам трохи занепав, й за власними науковими критеріями вирішив, що просто тут його місце. Так і прижився тут на посаді лікаря, що має наглядати за такими самими товаришами по нещастю, бувши не ізольованими від хвороби, поборюючи її не в ситуації особистої недоторканости, а носячи ту хворобу в собі як знак — особливий, але далеко не унікальний випадок, що мав як переваги, так і слабину. Безперечно, треба вітати почуття товариськости між лікарем та пацієнтом, можна погодитися зі словами, що тільки стражденний може бути поводирем та рятівником інших стражденних. Та чи можлива справжня духовна влада над силою, до рабів якої він належить? Чи може звільнити тебе той, що сам дав себе підкорити? З погляду простих почуттів хворий лікар залишається парадоксом, проблематичним явищем. І, може, його знання про хворобу, внаслідок власного досвіду, не так збагатиться та знайде моральну опору, як затуманиться й призведе до розгублености. Він не дивиться на хворобу, як на свого відвертого ворога, він сам захоплений нею, не може однозначно взяти одну сторону; й тут з усією обережністю варто запитати, чи може особа, приналежна до світу хвороби, бути зацікавленою в одужанні чи, навіть, догляді за іншими такою ж мірою, як людина здорова...

Деякі з цих сумнівів та міркувань Ганс Касторп по-своєму висловив, коли вони з Йоахимом розбалакували про «Берґгоф» та керівника його медичної частини, Йоахим на це заперечив: не відомо, чи надвірний радник Беренс ще досі сам є пацієнтом — очевидно, він уже давно видужав. Практикувати тут він почав дуже давно — якийсь час займався цим самостійно й швидко здобув собі ім'я досвідченого пневмотома та аскультатора з дуже тонким слухом. Потім «Берґгоф» перехопив його собі й до цього закладу за добрий десяток років він дуже міцно приріс. Отам, ззаду, на кінці північно-західного флігеля знаходиться його квартира (доктор Кроковскі мешкає неподалік), а одна пані похилого віку, старша сестра, про яку Сеттембріні так зневажливо говорив і яку Ганс Касторп бачив лише мимохідь, вела домашнє господарство вдівця. Окрім того, надвірний радник мешкав сам, оскільки його син студіював по німецьких університетах, а донька вже була одружена з адвокатом із французької частини Швейцарії. Молодий Беренс іноді приїздив у відпустку в гості, що за час перебування тут Йоахима вже раз було, й він розповів, що дами санаторію були дуже тим зворушені, температура в них зростала, ревнощі призводили в павільйонах для лежання до сутичок та сварок, а до доктора Кроковскі був надзвичайний наплив у особливі години прийому...

Асистентові було виділено кабінет для приватних прийомів, окрім того, велике приміщення для медичних оглядів, лабораторію, операційну та кабінет рентгенівського опромінювання у добре освітленому підвальному поверсі санаторію. Йдеться про підвальний поверх, оскільки кам'яні сходи, що вели туди з першого поверху, створювали враження, ніби спускаєшся в підвал — та це була всього лише ілюзія. Адже перший поверх був дуже високим, та ще й будівлю санаторію було споруджено на схилі, й ці так звані «підвальні» приміщення виходили вікнами на сад та долину: тож сходи втрачали свій сенс і призначення. Адже створювалося враження, ніби спускаєшся нижче рівня землі, проте внизу виявлялося, що й досі перебуваєш на поверхні, хіба що на кілька футів нижче — кумедне враження для Ганса Касторпа, що якось пообіді супроводжував у ту «сферу» свого брата, який хотів зважитися у кабінеті масажиста. Там панувала чистота й яскраве освітлення, як в операційній, усе було біле, ще й поблискували фарбовані білим лаком двері, зокрема і ті, що вели у почекальню доктора Кроковскі, на яких канцелярською кнопкою була причеплена його візитівка, до цих дверей вели нагору ще дві сходинки, отже розташоване там приміщення ставало ніби окремим покоєм. Ці двері знаходилися праворуч від сходів у кінці коридору, й Ганс Касторп позирав на них, чекаючи Йоахима й походжаючи туди-сюди коридором. Він побачив, як звідти хтось вийшов — дама, що недавно приїхала, й імення якої він ще не знав: маленька, тендітна з кучериками на чолі та золотими сережками. Вона зігнулася, підіймаючись сходами, й підібрала поділ, тоді як другою рукою з обручкою притулила до рота маленьку хустинку, й у такій згорбленій позі дивилася своїми великими, бляклими, розгубленими очима кудись у порожнечу. Вона поквапно задріботіла до сходів, що вели нагору, голосно шарудячи нижньою спідницею, нараз вона зупинилася, ніби щось пригадала, потім знову задріботіла і зникла на сходовій клітці, так само згорблена, й не відриваючи від рота хустинку.

Коли Кроковскі відчиняв двері, випускаючи її зі своєї почекальні, там виявилося набагато темніше, аніж у білому коридорі: клінічна ясність внутрішніх приміщень, очевидно, не досягала аж туди; в аналітичному кабінеті доктора Кроковскі, як устиг розгледіти Ганс Касторп, було затінене світло та панували сутінки.

Розмови за столом

Під час столування в строкато розмальованій їдальні Ганса Касторпа підстерігала певна незручність, оскільки після тієї прогулянки, затіяної з власної ініціативи, до нього повернулося успадковане від діда тремтіння голови — і воно регулярно поверталося саме за столом, цього неможливо було позбутися й важко приховати. Окрім шляхетного підпирання підборіддя рукою він удавався й до інших засобів, аби замаскувати цю ваду — наприклад, намагався постійно тримати голову в русі, підтримуючи «конверсацію» праворуч та ліворуч, або ж він спирався лівим передпліччям об стіл, аби залишатися в одній позі, вряди-годи навіть ставив на стіл лікті й підпирав голову рукою, хоча сам вважав це неввічливим — така поведінка не викликала осуду в розкутому товаристві хворих. Усе це було обтяжливим, і бракувало останньої краплі, щоб столування перетворилося для Ганса Касторпа на суцільну муку, хоча він так цінував ці моменти через своєрідну видовищність та напругу, яку вони з собою несли.