Розділ четвертий

Звичайний день був чітко розподілений та старанно організований, людина швидко входила в ритм і відчувала легкість, звикнувши до власних дій. Правда, в рамках тижня та більших часових одиниць людина підлягала певним регулярним відхиленням, які проявлялися поступово, одне — вперше, тоді як інше вже повторилося; також і стосовно щоденної появи предметів та облич Гансові Касторпу треба було ще багато вивчити, точніше — помічати все мимохідь побачене та з молодечим завзяттям убирати в себе нове.

Наприклад, оті пузаті посудини з вузькими шийками, що стояли в коридорах перед деякими кімнатами й на які впав його погляд зразу по приїзді, містили кисень — Йоахим пояснив йому у відповідь на його запитання. Там був чистий кисень — по шість франків балон, цей живильний газ давали помираючим, аби збудити та підтримати їхні сили — вони вдихали його через шланг. Тож за дверима, перед якими стояли такі балони, лежали помираючі або «moribundi», як сказав надвірний радник Беренс, коли Ганс Касторп одного разу зустрів його на другому поверсі, — надвірний радник саме йшов коридором у білому халаті та з синіми щоками, і вони разом спустилися сходами.

— Ну, ви, сторонній спостерігачу! — сказав Беренс. — Що поробляєте, чи пощадять нас ваші доскіпливі погляди? Честь для нас, честь для нас. Так, наш літній сезон цілком удався, не з гіршого десятка. Я також заради жарту трохи причастився. Та шкода, що ви не бажаєте провести з нами зиму. Я чув, ніби хочете лишитися всього на вісім тижнів? Як, на три? Ну це вже бліцвізит, не варто й справи покидати на такий короткий час, ну, як знаєте. Але все-таки шкода, що ви не проведете з нами зиму, коли тут збирається все оте «Hotevoleh»[7], — вів він далі, спотворюючи французьку вимову, — міжнародне «Hotevoleh» там, унизу, в «Давосі-Пляц», воно збирається лише взимку, то вже б ви мали бачити, було б корисно для власної освіти. Можна луснути зі сміху, як ці типи походжають, підстрибують ніби на ходулях. А дами, Боже мій, а дами! Строкаті, мов райські пташки, їй-бо, і надзвичайно галантні... Та, перепрошую, зараз мені треба до мого морібундуса, — сказав він, — тут, у номері двадцять сім. Знаєте, вже фінальна стадія. Вся середина протрухла. П'ять десятків балонів за вчорашній день, а сьогодні не відривається, ласун. Та до полудня він уже буде ad penates[8]. Ну, дорогий пане Райтер, — сказав він, заходячи до кімнати, — як ви дивитесь на те, щоб скрутити в'язи ще одному балону... Його слова загубилися за причиненими дверима. Та на мить Ганс Касторп у глибині кімнати помітив на подушці восковий профіль молодого чоловіка з тонкою борідкою, який повільно повернув до дверей свої великі очні яблука.

То був перший у житті морібундус, якого побачив Ганс Касторп, адже його батьки так само, як і дід, померли мовби за його спиною. Яким сповненим гідности був профіль молодого чоловіка на подушці із закинутою догори тонкою борідкою! Яким виразним був погляд його надмірно великих очей, коли він повільно перевів їх на двері! Ганс Касторп, і досі переймаючись тим пробіжним образом, мимовільно сам спробував зробити такі великі очі й так виразно й повільно поглянути, як той морібундус; водночас він спускався сходами й таким поглядом сам поглянув на одну пані, що вийшла за ним з дверей і випередила на наступній площадці. Він не зразу пізнав її, це була мадам Шоша. Вона ледь посміхнулася спідлоба на ті очі, які він зробив, поправила рукою волосся на потилиці й попереду пішла сходами вниз, тихо, гнучко, ледь нахиливши голову.

У ці перші дні він не завів майже жодних знайомств, але й пізніше довгий час було те саме. Розпорядок дня загалом не надто цьому сприяв; до того ж Ганс Касторп був стриманою людиною, почувався тут, нагорі, гостем та «стороннім спостерігачем», як сказав надвірний радник Беренс, тож задовольнявся розмовами й товариством Йоахима. Щоправда, одна медична сестра так часто озиралася на нього, що Йоахим, який уже раніше кілька разів з нею заговорював, відрекомендував їй свого брата. В пенсне, заправленому за вуха, вона говорила не те що манірно, а таки ображено; якщо до неї уважніше придивитися, то складала враження, ніби з нудьги в неї пошкодився розум. Від неї було дуже складно відкараскатись, оскільки вона мала просто хворобливий страх закінчити розмову, і тільки-но молоді люди зробили жест, що хочуть іти далі, вона вчепилася в них із розпачливими посмішками, поквапними словами й поглядами, тож хлопці, пожалівши її, постояли ще трішки. Вона довго, в деталях розповідала про свого батька, юриста, та про свого брата в перших, що був лікарем — очевидно, аби показатись у вигідному світлі, повідомивши про своє походження з освічених прошарків суспільства. Пацієнт, за яким вона доглядала, був сином кобургзького фабриканта ляльок, на ім'я Ротбайн, останнім часом у нього виникли проблеми з кишечником. Це тяжко для всіх, хто має до цього причетність, як панове й самі можуть собі уявити; а ще коли людина походить з академічної родини й наділена тонким відчуттям, набутим у вищих колах, то це особливо тяжко. Але не можна відвернутися до всього спиною... Оце недавно, уявіть лише собі, панове, повертається вона після короткої прогулянки, лише сходила придбати собі зубного порошку, а хворий сидить у ліжку, перед ним склянка густого темного пива, ковбаса салямі, добрий кусень чорного хліба та огірок! Усі ці таємні ласощі надіслали йому родичі для зміцнення його організму. Але наступного дня він був радше мертвим, ніж живим. Сам прискорює свій кінець. Та це буде порятунком лише для нього, але не для неї — її, до речі, звати сестра Берта, а по-справжньому — Альфреда Шільдкнехт — адже вона тоді перейде просто до іншого хворого в більш чи менш просунутій стадії, тут або в іншому санаторії, така перед нею відкривається перспектива, іншої немає.

Так, сказав Ганс Касторп, її робота, без сумніву, важка, але приносить і певне задоволення, як він гадає.

— Безперечно, — відповіла сестра Берта, — вона приносить задоволення, але водночас є дуже важкою.

Тож, усього найкращого панові Ротбайну. Брати хотіли були вже йти, та тут вона вчепилася в них словами й поглядами, і те, яких докладала зусиль, аби трохи затримати хлопців, виглядало настільки жалісним, що було б жорстоко не залишитися ще на якусь мить.

— Він спить! — сказала вона. — Він мене не потребує. Тож я оце на кілька хвилин вийшла в коридор...

І вона взялася нарікати на надвірного радника Беренса й на тон, яким той з нею спілкується і який є надто безпринципним, щоб відповідати її походженню. Значно більшу перевагу вона надавала докторові Кроковскі — його вона називала великодушним. Потім знову взялася розповідати про свого тата та своїх кузинок. Нічого іншого її мозок не виробляв. Даремно поривалася ще трохи затримати братів, заради цього нараз підвищила тон і, коли ті хотіли йти, ледь не перейшла на крик, нарешті вони вислизнули й пішли собі далі. Але сестра ще якийсь час дивилася їм вслід, нахилившись вперед і засмоктуючи їх очима, так ніби хотіла силою погляду затягнути їх назад. Потім з її грудей вихопилося зітхання, й вона подибала назад у кімнату до свого пацієнта.

Ще за ці дні Ганс Касторп познайомився лише з темно-блідою дамою, тією мексиканкою, яку він уже бачив у саду і яку називали «Tout-les-deux». І справді так сталося, що й він почув від неї отой плачевний вислів, що став її кличкою; та оскільки був підготовленим, то при цьому беріг добру міну й лишився собою задоволеним. Хлопці зустріли її біля головного порталу, коли після першого сніданку вирушили на обов'язкову ранкову прогулянку. Вона ходила собі там, закутавшись у чорну кашмірову хустку, ступаючи на кривих ногах розмашистими, неспокійно-гойдливими кроками; на тлі чорної вуалі, що огортала її волосся з сивиною й була зав'язана під підборіддям, мерехтіло її матово-біле, старіюче обличчя з великим зажуреним ротом. Йоахим, як завжди без капелюха, кивнув головою на знак вітання, і вона повільно відповіла, при цьому вертикальні зморшки на її вузькому лобі від напруження зору стали ще глибшими. Вона зупинилася, оскільки помітила нове обличчя й чекала, ледь кивнувши головою, наближення хлопців; адже, очевидно, вважала за необхідне, щоб незнайомець дізнався про її долю і вислухав її. Йоахим відрекомендував свого брата. Крізь мантилью вона подала гостеві руку, худу, жовтаву, помережану судинами, прикрашену перснями руку, й, киваючи, не переставала на нього дивитися і нарешті сказала:

— Tous les dé, monsieur. Tous les dé vous savez...[9]

— Je le sais, madame, — відповів Ганс Касторп. — Et je reg-rette beaucoup.[10]

Обвислі капшуки під її бурштиново-чорними очима були надзвичайно великі й важкі, таких він ще ні в кого не бачив. Від неї йшов легкий, непевний дух. Ганса Касторпа охопило почуття спокою та серйозности.

— Merci, — сказала вона хрипкувато, що чудово пасувало до надломлености її подоби, й один кутик рота трагічно потягся донизу. Потім вона заховала руку під мантилью, похилила голову й рушила собі далі. А Ганс Касторп дорогою сказав:

— Бачиш, нічого мені не сталося, я дуже добре з нею розібрався. Взагалі, з такими людьми я завжди добре розбираюся, принаймні, мені так здається, я від природи знаю, як з ними поводитись, а ти як гадаєш? Я навіть думаю, що із сумними людьми я загалом можу обходитися краще, ніж з веселими, Бог його зна, в чому тут справа, можливо, в тому, що я все-таки сирота й так рано втратив батьків, але коли люди серйозні й сумні і в гру вступає смерть, то це мене не пригнічує й не бентежить, навпаки, я почуваюся в своїй стихії чи, принаймні, краще, аніж коли все йде так бадьоро, це мені не так підходить. Нещодавно я подумав: зрештою, це безглуздя, що тутешні дами так жахаються смерти та всього, з нею пов'язаного, що їх треба делікатно від цього оберігати й приносити останнє причастя, коли вони якраз у їдальні. Ні, це просто безглуздо. Чи ти охоче дивишся на труну? Я — охоче. Я вважаю, що саме труна є гарним видом меблів, навіть тоді, коли порожня, але коли в ній хтось лежить, то, на мій погляд, це просто врочисто. Похорон має в собі щось таке повчальне; часом я вже думав, що, коли хочеш спізнати чогось трохи повчального, то йди не до церкви, а на похорон. Люди мають на собі добротне, чорне вбрання й знімають шапки, дивляться на труну й тримаються серйозно й замислено, й ніхто не має права пускати пласкі жарти, як то зазвичай у житті. Це мені дуже подобається, коли люди мають нагоду трохи замислитися. Часом я сам себе запитував, чи не мав би стати пастором — у певному сенсі, гадаю, це мені б личило... Сподіваюся, я не зробив помилки, коли говорив французькою?

— Ні, — сказав Йоахим. — «Je le regrette beaucoup» було цілком правильно.

Політично підозріла!

Дні увійшли у звичну колію: спершу неділя — а саме неділя з курортною музикою на терасі, що відбувалася двічі на місяць, тобто позначка двох тижнів, у другій половині яких Ганс Касторп з'явився тут іззовні. Він прибув у четвер, отож це був п'ятий день, день з ясним сонцем після ТІЄЇ переміни погоди й несподіваного повернення зими — ніжний і свіжий день з численними хмарками на блакитному небі та неяскравим сонцем над схилами й над долиною, що знову зазеленіли, як і належить у цю літню пору, бо той раптовий сніг все ж таки був приреченим.

Було помітно, що кожен намагається відзначати неділю, адміністрація та гості підтримували одні одних у цьому прагненні. Вже до ранкового чаю подали пиріг з насипкою, на кожному місці стояла вазочка з кількома квітками — гірськими гвоздиками й навіть альпійськими трояндами, що їх чоловіки повставляли собі в петлю вилоги (прокурор Паравант з Дортмунда навіть одяг чорний фрак з камізелькою в горошок), дамські туалети відзначалися ароматом святкових парфумів — пані Шоша з'явилася до сніданку в легкому, мереживному пеньюарі з відкритими руками, гримнувши скляними дверима, вона ніби представилася гостям у цьому привабливому виді, а потому попрямувала скрадливою ходою до свого столу; одяг так чудово їй личив, що Гансова сусідка, вчителька з Кенігсберга, не втрималася, щоб не виявити своє захоплення. Навіть варварське подружжя з «поганого» російського столу віддало належне святій неділі: чоловіча половина змінила свою шкірянку на куртку, а фетрові чоботи — на шкіряні черевики, а пані і сьогодні мала на собі бруднувате пір'яне боа, з-під якого визирала зелена шовкова блуза з комірцем... Помітивши їх, Ганс Касторп насупив брови й залився рум'янцем, до чого він тут мав особливу схильність.