Розділ четвертий

— Ах, ковдри, процедури лежання, — сказав Сеттембріні, — так, так, так. Ну, ну, ну. Справді: «Placet ехрегігі!» — повторив він з італійською вимовою й попрощався, бо вже зайшли на територію санаторію і їх привітав консьєрж. А в холі Сеттембріні звернув до салонів, аби, за його словами, почитати за столом газету. Очевидно, другу процедуру лежання він хотів прогуляти.

— О, Господи, — сказав Ганс Касторп, коли зайшов з Йоахимом до ліфта. — Це справді педагог — він напередодні вже говорив, що має таку жилку. З ним треба бути страшенно пильним, аби не сказати зайвого, а то не втечеш від доскіпливих повчань. Але послухати є що, він говорити вміє, кожне слово вискакує з його рота таким кругленьким та апетитним — коли я слухаю його, то ввесь час думаю про свіжі булки.

Йоахим розсміявся.

— Про це йому краще не кажи. Я думаю, він таки був би розчарований, що під час його повчань ти думаєш про булки.

— Ти так гадаєш? А я зовсім не впевнений. У мене постійне враження, що для нього важливе не стільки саме повчання, можливо, воно в нього лише на другому місці, скільки власне говоріння, те, як він змушує слова стрибати й котитися... такі еластичні, як гумові кулі... і йому зовсім не було б неприємно, якби на це звертали увагу. Бровар Магнус, очевидно, є трохи тупуватим зі своїми «красивими характерами», але Сеттембріні мав би все-таки сказати, в чому ж тоді, на його думку, суть літератури. Я не хотів ставити цього запитання, аби не опинитися в незручній ситуації, я також не надто на цьому тямлюся й дотепер ще ніколи не бачив живого літератора. Але якщо тут не йдеться про «красиві характери», то, очевидно, йдеться про красиві слова, — таке в мене склалося враження від товариства Сеттембріні. Що за слова він уживає! Зовсім не знітившись, говорить про «чесноти» — ну й загнув! За все своє життя мій рот ще не промовив цього слова, та й у школі ми говорили просто про «сміливість», якщо в книжці було написано «virtus». Маю тобі сказати, мене трохи покоробило. Окрім того, дратує, коли він так лається — на холод, на Беренса та на пані Магнус, через те, що вона втрачає білок, коротше кажучи, на всіх і на все. Він — людина-опозиціонер, це мені було зразу ясно. Він обрушується на усталений порядок, і в цьому завжди є якесь відщепенство, не знаю, як і сказати.

— Це ти так кажеш, — сказав Йоахим. — Але в його словах, знову ж таки, є й певна гордість, яка не має жодного відношення до відщепенства, скорше навпаки, адже він людина, яка цінує себе, чи пак людей загалом, і це мені в ньому подобається, як на мене, в цьому є певна порядність.

— Тут ти маєш рацію, — сказав Ганс Касторп. — Він має в собі навіть щось таке суворе — з ним стає часом досить незатишно, оскільки ти почуваєшся, скажімо, так, під контролем, але це зовсім не погана властивість. Хочеш вір, хочеш ні, але в мене було таке почуття, що він незгодний з тим, що я купив собі ковдри для лежання, він мав щось проти цього, але говорив якось натяками.

— Ні, — сказав Йоахим, — того не може бути. Я все-таки так не думаю.

— І він пішов з термометром у роті та всім причандаллям для процедури лежання, тоді як Ганс Касторп тут таки зайнявся своїм передобіднім туалетом та перевдяганням — до обіду залишалася всього якась година.

Екскурс про відчуття часу

Піднявшись по обіді нагору, вони застали пакет з ковдрами вже на стільці в кімнаті Ганса Касторпа, цього ж таки дня він уперше скористався ними — тренований Йоахим провів з ним курс мистецтва запакування, як то робили тут, нагорі, всі, а кожен новоприбулець мусив це вміння опанувати. Ковдри розрівнювалися на сидінні, одна, потім друга, так що добрий край звисав на долівку. Тоді треба було сісти й почати замотуватися з верхньої ковдри: спершу по довжині попід пахви, потім сидячи зігнутися і вхопити згорнений удвічі край з одного боку та з другого, підігнати його якомога акуратніше, а далі підгортати ковдру з другого боку, щоб вона була рівною і без складок. Потім та сама операція пророблялась із спідньою ковдрою — впоратися з нею було трохи важче, й Ганс Касторп як початківець добре вхекався, постійно згинаючись і розгинаючись, поки відпрацював показані йому прийоми. За словами Йоахима, лише деякі бувалі пацієнти могли трьома впевненими рухами заправляти одночасно обидві ковдри, але таке вміння є рідкісним і гідним заздрощів, адже воно залежить не лише від багаторічного тренування, але й від природної здатности. На ці слова Ганс Касторп розсміявся, відкинувшись на шезлонзі й відчуваючи втому спини, а Йоахим, який не відразу второпав, що там могло бути кумедного, дивився на нього спершу з нерозумінням, але потім також розсміявся.

— Так, — сказав він, коли Ганс Касторп лежав безформним мішком, спершись потилицею на подушечку, виснажений після тієї гімнастики. — Навіть якщо буде двадцять градусів морозу, ти тепер все одно не замерзнеш. — І потім він вийшов попри скляний перестінок, щоб запакуватися й собі.

Щодо двадцяти градусів морозу, то в Ганса Касторпа були сумніви, адже йому вже й так було досить холодно, його постійно кидало в дрож, поки крізь дерев'яний парапет балкона він дивився на мрячливий туман, який, здавалося, щомиті загрожував знову перейти в снігопад. Як то дивно, що навіть при такій вологості він досі відчував сухий жар на щоках, так ніби сидів у перетопленій кімнаті. Та ще й почувався до смішного стомленим від отих управ з ковдрами, — й справді, книжка «Ocean steamships» тремтіла в нього в руках, тільки-но він підносив її до очей. Зовсім здоровий він таки справді не був — сильне недокрів'я, як сказав надвірний радник Беренс, очевидно, саме тому його так часто морозило. Неприємні відчуття врівноважувалися зручністю сидіння, незрозумілими, ледь не таємничими властивостями шезлонга, які одразу захоплено поцінував Ганс Касторп, та вони знову й знову його надзвичайно захоплювали. Важко було сказати, в чому річ, чи то у властивостях оббивки, в правильному нахилі спинки, в зручній висоті та ширині билець, чи лише в подушечці під головою — одне слово, про зручність розслабленого тіла не потурбуєшся гуманніше, ніж за допомогою такого шезлонга. Тож душа Ганса Касторпа виповнювалася задоволенням від того, що перед ним були дві вільні й гарантовано мирні години, ці священні години головної процедури лежання, приписані розпорядком дня, які він, хоч і вважався тут, нагорі, гостем, сприймав як дуже доречну інституцію. Адже Ганс Касторп удався терплячим, міг тривалий час обходитися без заняття й любив, як пам'ятаємо, вільний час, час, не приречений на забуття, споживання чи розтрату якоюсь притупляючою діяльністю. О четвертій був підвечірок із чаєм, пирогами та варенням, трохи руху на повітрі, потім спокій тут на шезлонзі, о сьомій вечеря, вона, подібно до столування в інші години, приносила з собою певну напругу й видовища, якими можна було втішатися, опісля — кілька разів зиркнути в стереоскоп, у калейдоскопічну зорову трубку. В барабан з кінематографічною стрічкою. Й хоча розпорядок дня він уже знав напам'ять, було б значним перебільшенням говорити про те, що він «ужився», як це тут називали.

У принципі, то була дивна справа — псевдожиття в незнайомому місці, все оте обтяжливе підлаштування та звикання, якому слід підпорядковуватися з власної волі та заради певної мети, тільки-но воно завершувалося чи, скорше, незабаром після цього, його треба знову відкинути й повернутися до попереднього ритму. Таке псевдожиття вводиться як перерва та антракт головної дії життя й саме з метою «відпочинку», тобто як оновлююча, перекроююча вправа для організму, якому загрожує звикання до нероздільної однорідности способу життя, притуплення та втрата відчуттів. А з чим же пов'язане це притуплення й відмирання почуттів у системі правил, що надто довго не змінювалися? Не так із фізично-розумовою втомою та зуживанням через біологічні потреби (адже для цього відновлюючим засобом був би простий спокій), як радше з чимось духовним — це переживання часу, яке при нероздільній однорідності загрожує своїм зникненням і є настільки спорідненим з життєвим настроєм, що одне не може бути ослабленим, не завдавши водночас серйозної шкоди іншому. Про суть нудьги часто поширювалися хибні уявлення. Загалом вважають, що цікавість та новизна змісту призводить до того, що час «збігає», тобто скорочується, тоді як монотонність та порожнеча його вповільнює та гальмує. Це не завжди відповідає істині. Порожнеча й монотонність хоча й можуть розтягати мить чи годину й робити їх «нудними», але великі та найбільші маси часу вони скорочують та спустошують, перетворюючи в ніщо. І навпаки, насичений та цікавий зміст спроможний скоротити та окрилити годину чи навіть день, тоді як у великому масштабі він надає плинові часу широти, ваги та значущости, тож багаті на події роки проминають значно повільніше, ніж бідні, легкі, які підхоплює поперед себе вітер, і вони пролітають без сліду. Те, що називають нескінченною нудотою, є, власне, хворобливою швидкоплинністю часу внаслідок монотонности: великі відтинки часу скорочуються настільки, що душа відчуває смертельний страх; коли один день є як усі, тоді всі вони — як один; і при цілковитій одноманітності навіть найдовше життя видаватиметься надто швидко прожитим та безслідно розвіяним. Звикання є притупленням чи пак замуленням відчуття часу, і коли молоді роки проживаються повільно, а пізніше життя проминає й квапиться все хутчіше, то це також пояснюється звичкою. Ми знаємо, що нові звички чи перезвикання є єдиним засобом утримувати наше життя, відсвіжувати наше почуття часу, досягати омолодження, зміцнення, сповільнення власного переживання часу й, таким чином, оновлення життєвого настрою взагалі. Ось у чому мета зміни місця й повітря, поїздок на море, оновлююча дія переміни та епізоду. Перші дні перебування на новому місці мають молодечий, тобто сильний і широкий перебіг — це десь шість-вісім днів. Потім тією мірою, якою людина «вживається», стає відчутним поступове скорочення: той, хто тримається за життя, або, точніше кажучи, хоче зависнути на житті, з жахом помічає, як дні стають знову легкими й починають прошмигувати перед очима; а останній тиждень від якихось там чотирьох набуває неймовірної швидкости. Власне, освіження почуття часу діє довше від самого перемикання, коли людина повертається назад, воно діє з новою силою: перші дні після повернення додому також переживаються як нові, широкі та молодечі, але лише кілька перших днів: адже в те, що є для людини правилом, вона вживається швидше, ніж у ситуації поза правилом, і якщо почуття часу через вік притуплюється або — як ознака первинної слабкости життєвих сил — ніколи не було сильно розвиненим, то воно й швидко знову засинає, і вже за добу здається, що людина нікуди й не їздила, що подорож була лише сном.

Ці зауваги наводяться тут лише тому, що молодий Ганс Касторп мав на увазі щось подібне, коли за кілька днів по приїзді сказав своєму братові в перших (при цьому дивлячись на нього очима з кров'яними жилками):

— Дивно воно було і є, як ото час у незнайомому місці на-початку здається довгим. Тобто... звичайно, не може бути й мови про те, що я тут нуджуся, навпаки, можна сказати, що я маю тут королівські розваги. Але якщо озирнутися, тобто поглянути ретроспективно, зрозумій мене правильно, тоді мені здається, що я тут, нагорі, вже бозна-скільки часу провів, і відтепер до того моменту, коли я прибув на вокзал, не розуміючи, що вже приїхав, а ти сказав: «То виходь же!» — пам'ятаєш? — для мене це вже ціла вічність. До вимірювання часу чи, взагалі, до здорового глузду це відчуття немає жодного відношення, це суто справа сприймання. Звичайно, було би безглуздо сказати: «Мені здається, ніби я тут уже два місяці. — Це була б нісенітниця. Тут я можу сказати: «Дуже довго».

— Так, — відповів Йоахим з термометром у роті, — я також маю з цього користь. Відколи ти тут, я можу, в певному сенсі, спертися на тебе.

І Ганс Касторп засміявся, бо Йоахим сказав це так просто, без пояснень.

Ганс Касторп випробовує себе в бесіді по-французькому

Ні, він зовсім ще тут не прижився, ані в плані знання тутешнього життя в усіх його особливостях — знання, яке за кілька днів здобути ніяк не міг і, як він сам казав це Йоахимові, навіть за три тижні, на жаль, не зможе здобути; ані в плані пристосування свого організму до дуже специфічних атмосферних умов у «них, тут, нагорі», адже це пристосування було для нього надзвичайно виснажливим, ба, йому навіть здавалось, ніби воно не відбувалося зовсім.