Розділ четвертий

— Мій батько, — промовив він розтяжно й мрійливо, — був такою тонкою натурою — чутливою й тілом, і душею! Як любив він узимку свій маленький, теплий кабінетик, щиро любив, там завжди мало бути двадцять градусів за Реомюром завдяки розпеченій до червоного пічці, і коли в холодні дощові дні чи в такі, коли людину наскрізь пронизує вітер трамонтана, хтось заходив у передпокій, тоді тепло накривало його плечі ніби м'яке пальто, а очі переповнювалися слізьми розчулености. Кабінетик був ущерть заповнений книжками й рукописами, серед яких були й справжні коштовності, ось так, серед духовних скарбів, стояв він у своєму фланелевому халаті за вузьким бюрком і віддавався літературі — такий худенький, маленький, на добру голову нижчий за мене, можете собі уявити! Але з пишними пасмами сивого волосся на скронях та таким довгим, витонченим носом... Який це був романіст, панове! Один із перших у свій час знавець нашої мови, яких мало, латинський стиліст, рівного якому й не було, uomo letterato[3], за визначенням Боккаччо... До нього здалеку приїздили вчені мужі, аби поділитися думками, один з Ґапаранди, інший з Кракова, вони спеціально їхали до Падуї, до нашого міста, щоб скласти йому шану, а він приймав їх з дружньою гідністю. Він був визначним поетом, який на дозвіллі складав оповідання елегантною тосканською прозою — був майстром idioma gentile[4], — сказав Сеттембріні з видимою насолодою, звуки рідної мови він повільно розчинив на язиці, похитуючи при цьому головою.

— Свій садок він розбив за прикладом Вергілія, — вів далі Сеттембріні, — й те, про що говорив, було здоровим та гарним. Але в своєму кабінетику він мусив мати тепло, обов'язково тепло, інакше драгонів і ледь не плакав з досади, що його змушують мерзнути. Тож уявіть собі, інженере і ви, пане лейтенанте, як я, син свого батька, маю катуватися в цьому проклятому, варварському місці, де в розпал літа тіло тремтить від холоду, а принизливі відчуття постійно знущаються над душею! Ох, це таки тяжко! Що за люди нас оточують! Цей надвірний радник — блазнюватий чортів прислужник. Кроковскі, — тут Сеттембріні вдав, ніби ніяк не може вимовити це прізвище, — Кроковскі, цей безсовісний панотець, що приймає сповіді, він ненавидить мене, бо моя людська гідність не дозволяє мені піддатися на його попівське неподобство... А за моїм столом... Що за товариство, з яким я вимушений приймати їжу! По праву руку сидить бровар з Галле — звати його Маґнус — із вусами, що нагадують жмут сіна. «Дайте мені спокій з вашою літературою! — каже він. — Що вона дає? Красиві характери! Що мені робити з тими красивими характерами! Я практик, і красиві характери в житті майже не трапляються». Ось таке уявлення склалося в нього про літературу. Красиві характери, о матінко Божа! Його жінка сидить навпроти нього і втрачає білок, все більше і більше тупіючи. Огидно все це, ну просто біда...

Не змовляючись, Йоахим та Ганс Касторп були однієї думки про цю промову: вона здалася їм жалісливою та неприємно підбурювальною, зрештою, й розважальною, вибудованою на сміливій і в'їдливій непокорі. Ганс Касторп щиро сміявся про «жмут сіна» та «красиві характери», чи, радше, з того кумедно розпачливого тону, з яким Сеттембріні про це розповідав. Потім хлопець сказав:

— Так, у подібних закладах товариство завжди досить строкате. Сусідів за столом тобі не вибереш, та й до чого б це призвело. За нашим столом також сидить одна дама... Пані Штер, гадаю, ви її знаєте. Настільки неосвічена, що аж страшно, іншого слова не добереш, і часом просто не знаєш, куди відвести очі, коли вона патякає. До того ж дуже нарікає на свою температуру й про те, що вона така млява, а сама, на жаль, далеко не найлегший випадок. Це так дивно: хворий і дурний, — не знаю, чи я правильно висловлююсь, але мені здається особливо дивним, коли хтось є дурним і до того ж іще й хворим, коли таке збігається, то це найбільша біда на світі. Абсолютно не знаєш, яку треба робити міну, адже до хворого хочеться підійти з серйозністю та повагою, еге ж, хвороба — це певною мірою щось гідне пошани, якщо так можна висловитися. Та коли постійно сюди підмішується глупота з усіма тими «фомулусами», та «космічними закладами», та іншими ляпсусами, то вже справді не знаєш, сміятися чи плакати, це дилема для людських почуттів, така розпачлива ситуація, що й словами не опишеш. Я вважаю, що це не пасує одне до одного, не римується, ми не звикли уявляти собі таке разом. Гадаємо, дурна людина повинна бути здоровою та звичайною, а хвороба має робити людей витонченими, розумними й особливими. Як правило, так собі думають. Хіба ні? Здається я сказав більше, ніж міг, — завершив Ганс Касторп. — Це лише через те, що ми випадково звернулися до цієї теми... — Він зовсім уже спантеличився.

Йоахим також був трохи збентежений, а Сеттембріні мовчав, звівши брови, що виглядало так, ніби з ввічливости чекав кінця промови. Насправді він мав намір спершу остаточно збити Ганса Касторпа з пантелику, а потім уже відповісти:

— Sapristi[5], інженере, у вас просто філософський дар пробивається на світ Божий, чого я від вас аж ніяк не сподівався! За вашою теорією, ви маєте бути не настільки здоровим, як то здається на вигляд, адже ви наділені інтелектом. Одначе дозвольте мені зауважити, що я не можу простежити за вашими дедукціями, я відкидаю їх, ба навіть перебуваю щодо них у стані ворожости. Ви бачите: я виявляю деяку нетерпимість стосовно питань духовного характеру, і нехай мене сприймають за педанта, але я не пропущу такі погляди без боротьби, погляди, що, на мою думку, мають бути піддані нещадній критиці, зокрема і погляди, розвинуті вами...

— Але, пане Сеттембріні...

— Дозвольте мені... Я знаю, що ви хочете сказати. Хочете сказати, що говорили не настільки всерйоз, аби представлені вами погляди розглядати як безперечно ваші, оскільки ви просто схопили один з можливих поглядів, що висів у повітрі, аби таким безвідповідальним чином спробувати його собі припасувати. Це відповідає вашому вікові, який ще обходиться без чоловічої рішучости і насамперед удається до проб з будь-якими поглядами. Placet ехрегігі[6], — сказав він, м'яко, на італійський манер вимовивши «с» в слові «placet». — Хороший вислів. А що мене бентежить, так це той факт, що ваш експеримент пішов саме в цьому напрямку. Маю сумнів, що всім керував випадок. Я побоююсь — тут наявна певна схильність, яка, коли цьому не протидіяти, загрожує вкорінитися в характері. Тому відчуваю себе зобов'язаним поправити вас. Ви сказали, що хвороба й глупота в парі є найбільшою бідою на світі. У цьому я з вами погоджуюся. Мені також приємніший хворий з багатим інтелектом, аніж дурень, якому постійно паморочиться в голові. Але мій протест починається там, де ви хворобу в поєднанні з глупотою трактуєте, фактично, як невідповідність стилю, як збочення смаку в природі та як дилему для людських почуттів — саме так ви зволили висловитися. Коли ви сприймаєте хворобу як щось таке шляхетне — чекайте, як ви сказали — гідне пошани, і що вона ніяк не римується з глупотою — принаймні, так ви висловилися. То знайте, що ні! Хвороба ні в якому разі не є шляхетною, ні в якому разі не є гідною пошани — така точка зору сама є хворобою або до неї веде. Можливо, я викличу у вас відразу до цієї думки, якщо скажу вам, що такий погляд є збоченим та огидним. Він походить із забобонних, підневільних часів, коли ідея людяности була вироджена й сплюндрована до потворного, із часів, сповнених страху, коли гармонія та благополуччя здавалися підозрілими і вважалися породженням диявола, тоді як недуга була на рівні перепустки до царства небесного. Розум та просвітництво таки витіснили цей морок, що затьмарював душу людини — ще не до кінця, ще сьогодні вони боряться з ним; і ця боротьба зветься роботою, мій добродію, земною роботою, роботою для землі, заради чести та інтересів людства, і, щодня гартуючись у такій боротьбі наново, ті сили, які остаточно вивільнять людину і поведуть її шляхом прогресу та цивілізації до дедалі яснішого, теплішого та чистішого світла.

«Хай йому біс, подумав Ганс Касторп спантеличено й присоромлено, це вже ціла арія! І чим же я її накликав? До речі, все звучить трохи сухувато. Й що тільки він має на увазі з тою роботою? Постійно носиться з роботою, тоді як вона тут не надто пасує». Й він промовив:

— Дуже добре, пане Сеттембріні. Ваші слова, безперечно, варті уваги. Гадаю, що тут і не... і не скажеш пластичніше.

— Повернення в духовне минуле, — наступав далі Сеттембріні, відвівши свою парасолю від голови якогось перехожого, — повернення до поглядів тієї похмурої, сповненої мук епохи — вірте мені, інженере, це також хвороба, й для неї наука знайшла різні назви, й у сфері естетики та психології, і в сфері політики — проте це лише шкільні вислови, які нічого не додають до суті й від яких ви можете охоче ухилитись. Але оскільки в духовному житті все взаємопов'язано й одне випливає з іншого, то чорту не можна подати й мізинця, не побоюючись при цьому, що він відхопить усю руку та й усього тебе надодачу... а з іншого боку, здоровий принцип породжує лише здорове, однаковою мірою, незалежно від того, хто стоїть на початку — тож затямте собі, що хвороба дуже далека від того, щоб бути чимось надто шляхетним, чимось гідним почести, аби печальним чином бути здатною поєднуватися з глупотою, вона означає скорше приниження — так, болісне приниження, приниження людини, що вражає саму ідею, в поодиноких випадках його можна згладжувати й підліковувати, але духовно вона є початком хибного ходу думки — затямте собі це — початком помилки, що веде до всіх інших помилок. Ця пані, про яку ви згадали — я не буду пригадувати її ім'я — отже пані Штер, дуже дякую, одне слово, ця смішна пані — а не її хвороба, мені здається, призводить, як ви сказали, людське почуття до дилеми. Хвора й дурна — Боже мій, це справді втілення біди, тут справа проста, не залишається нічого іншого, як пожаліти та здвигнути плечима. Дилема, трагіка, мій добродію, починається там, де природа була достатньо суворою, аби зруйнувати гармонію особистости — або зробити її з самого початку неможливою — шляхом поєднання шляхетного, життєрадісного духу з тілом, не пристосованим до життя. Чи знаєте ви Леопарді, інженере, або ви, лейтенанте? Нещасний поет моєї країни, згорблений, хворобливий чоловік, наділений великою душею, яка через животіння свого тіла іронією долі була постійно упослідженою й приниженою, і голосіння цієї душі просто крає серце. Ось послухайте!

І Сеттембріні почав декламувати по-італійському милозвучні рядки танули в нього на язиці, він кивав головою й нараз заплющував очі, не переймаючись тим, що його співбесідники не розуміють жодного слова. Очевидно, італієць сам хотів насолодитися власною пам'яттю та своєю вимовою й донести це до слухачів. Нарешті він сказав:

— Але ви не розумієте, ви слухаєте, не вловлюючи болючого змісту. Каліка Леопарді, панове, лиш усвідомте це до кінця, був позбавлений перш за все кохання, й це, власне, було тим, що перешкоджало йому протидіяти хирінню своєї душі. Блиск слави й чеснот блідли в його очах, природа видавалася йому злом; до речі, вона і є злою, дурною й злою, в цьому я з ним погоджуюся, — й він ставив під сумнів — сказати страшно — ставив під сумнів науку й прогрес! Ось вам і трагіка, інженере. Ось вам і ваша «дилема для людських почуттів» — але не в тієї жінки, про яку ми вели мову — не хочу напружувати пам'ять заради її імени... Не кажіть мені нічого про «одухотворення», породжене хворобою, ради Бога, не робіть цього! Душа без тіла — це так само негуманно й жахливо, як і тіло без душі, до речі, перше є рідкісним винятком, а друге — правилом. Як правило, саме тіло все заглушує, перетягає на себе все значення, все життя й огидним чином емансипується. Людина, що живе з хворобою, є лише тілом, ось у чому огидність та принизливість — у більшості випадків така людина не краща від трупа...

— Дивно, — раптом сказав Йоахим, схилившись, аби поглянути на свого брата, що йшов по той бік Сеттембріні. — Щось дуже подібне ти вже говорив.

— Хіба? — сказав Ганс Касторп. — А, так, може бути, про щось подібне я вже розмірковував.

Кілька кроків Сеттембріні йшов мовчки, потім сказав:

— Тим краще, панове. Тим краще, якщо так. Я й близько не мав на думці представити вам якусь оригінальну філософію — це не моє завдання. Якщо пан інженер зі свого боку вже мав подібні зауваги, то це лише підтверджує мій здогад, що він займався духовним дилетантством, що він у стилі талановитої молоді лише тимчасово робив досліди з можливими точками зору. Здібна молода людина не є чистим аркушем, це радше аркуш, на якому симпатичним чорнилом уже все написано, як істинне, так і хибне, а завдання вихователя — вирішальним чином розвинути істинне, тоді як хибне, що хоче проступити, повинно бути назавжди викреслене завдяки відповідному впливу. Панове зробили закупи? — спитав він зміненим, легким тоном...

— Так, нічого особливого, — сказав Ганс Касторп, — тобто...

— Ми купили дві ковдри для мого брата, — байдуже відповів Йоахим.

— Для процедур лежання... На цьому собачому холоді... Я ж маю кілька тижнів також це робити, — сміючись сказав Ганс Касторп і потупив очі.