Розділ четвертий

— Ну, добре, Цімсен, — сказав він. — Все гаразд, настільки це можливо. Наступного разу (це буде через чотири тижні) напевне буде трошки краще.

— Пане надвірний раднику, як довго, ви вважаєте, я...

— Ви знову квапите? Ви ж не можете там, у війську, розпікати своїх хлопці у такому розгаряченому стані! Останній раз я казав про якісь півроку, як на мене, можете рахувати відтепер стільки само, але вважайте це за мінімум. Зрештою, тут же можна жити, ви також маєте бути чемним. У нас тут не каторга й не... сибірські рудники! Чи, може, хочете сказати, що в нас тут щось подібне? Ну, добре, Цімсен! Вільно! Є ще бажаючі? — вигукнув Беренс і поглянув угору. Випроставши руку, він передав стетоскоп докторові Кроковскі, який на завершення мав провести в Йоахима невелику асистентську перевірку.

Ганс Касторп підхопився й, не відводячи очей від персони надвірного радника, що стояв розіставивши ноги й розтуливши рота, занурений у свої думки, почав швиденько готувати себе до обстеження. Він надто квапився, на мить заплутавсь у своїй сорочці в цятку з манжетами, коли знімав її через голову. Потім, білошкірий, білявий та худий, стояв перед надвірним радником Беренсом — і його статура видавалася більш цивільною, ніж у Йоахима Цімсена.

Але надвірний радник не звернув на нього уваги, все ще заглиблений у думки. Доктор Кроковскі знову зайняв своє місце, а Йоахим почав одягатись, і нарешті Беренс вирішив звернути увагу на того, хто зараз стояв перед ним.

— Ось воно що, так тепер ви! — сказав він, узяв своєю величезною рукою Ганса Касторпа за передпліччя, потяг до себе й уважно глянув на нього. Він дивився не в обличчя, як то дивляться на людину, а на тіло; обернув його, як то обертають тіло, й роздивився також і спину.

— Гм, — сказав він. — Ну, подивимося, чи добре у вас усе настроєно, — й знову взявся за своє простукування.

Він простукував скрізь, де і в Йоахима, й неодноразово знову повертався до різних місць. Довгий час постукував поперемінно й з метою порівняння ліворуч угорі, біля ключиці й трохи нижче.

— Ви чуєте? — питав він, звертаючись до доктора Кроковскі... І доктор Кроковскі, що сидів за п'ять кроків за столом, повідомляв кивком голови, що чує: із серйозним виразом обличчя нахиляв підборіддя до грудей, аж вуса притискав, і їхні кінчики загиналися догори.

— Дихайте глибоко!.. Кашляйте!.. — наказував надвірний радник, знову взявши в руки стетоскоп; і Ганс Касторп мав сильно напружуватися протягом восьми чи десяти хвилин, поки тривало прослуховування. При цьому лікар не промовив жодного слова, лише переставляв стетоскоп то туди, то сюди й уважно та по кілька разів слухав у точках, де перед цим робив простукування. Потім заклав інструмент під пахву, завів руки за спину та втупив погляд на підлогу поміж собою та Гансом Касторпом.

— Так, Касторп, — сказав він, уперше назвавши його тільки на прізвище, — справа виглядає praeter-propter[17], як я і думав з самого початку. Я взяв вас на замітку, Касторп, тепер можу вам сказати — причому з самого початку, тільки-но мав незаслужену честь знайомства з вами — я сильно підозрював, що ви потенційно належите до тутешніх і що з часом самі це збагнете, як і деякі інші, що приїхали сюди заради розваги й дивилися на все з високо задертим носом, аж поки одного дня довідалися, що їм би пішло на користь — і не просто «пішло б на користь», прошу мене правильно зрозуміти, — що їм необхідно без зайвої пози зробити тут трохи тривалішу зупинку.

Ганс Касторп почервонів, і Йоахим, застібаючи підтяжки, нараз завмер і наслухав далі...

— У вас такий приємний, симпатичний брат, — вів надвірний радник далі, кивнувши головою в бік Йоахима, погойдуючись при цьому на закаблуках, — який, сподіваємося, незабаром зможе сказати, що він колись був хворим, але коли ми до цього дійдемо, він усе одно завжди буде таким, що раніше був хворим, ваш, пане, брат у перших, і від цього, як кажуть мислителі, a priori падає певне світло й на вас, дорогий Касторп...

— Він мені лише зведений брат у перших, пане надвірний раднику.

— Ну, що ви. Ви ж не хочете відмовитися від свого родича. Зведений чи ні, все одно він залишається родичем. А з чийого боку?

— По матері, пане надвірний радник. Він син зведений.

— А ваша шановна мати добре почувається?

— Ні, вона померла. Померла, коли я ще був малим.

— О, від чого ж це?

— Від тромбу, пане надвірний радник.