Розділ «7 НÉЦАХ »

“Докторе Де Анджеліс, я мушу терміново з вами поговорити. З приводу тієї історії…”

“Історії? Якої?”

“Історії полковника. І з приводу ще однієї історії… Одного разу ви запитали Казобона, чи не чув він про ТРЕС. Отож, про нього чув я. І мушу вам розповісти деякі важливі речі”.

“Не треба. То вже не моя справа. Зрештою, вам не здається, що вже дещо запізно?”

“Визнаю, багато років тому я дещо замовчав. Але зараз я хочу про це розповісти”.

“Ні, докторе Бельбо, не треба говорити. І знайте, що хтось напевно підслуховує нашу розмову, а я хочу, аби їм було відомо, що я не бажаю нічого чути і нічого не знаю. У мене двоє дітей. Маленьких. І хтось повідомив мені, що з ними може щось трапитися. А щоб я переконався, що це не жарти, вчора зранку, коли моя дружина завела машину, вибухнув капот. Дуже малий заряд, лише ледь більший від петарди, але цього було достатньо, аби дати мені зрозуміти, що якщо вони захочуть, вони зможуть усе. Я пішов до начальника поліції і сказав йому, що я завжди виконував свій обов’язок, навіть більше ніж було потрібно, але я не герой. Я б міг віддати своє життя, але не життя моєї дружини і дітей. Я попросив, щоб мене перевели в інше місце. А потім я почав говорити всім, що я боягуз, що наклав у штани від страху. І тепер кажу те саме й вам, і тим, хто нас слухає. Я зруйнував свою кар’єру, втратив самоповагу, ба більше, я знаю, що я людина без чести, однак так я врятую свою родину. Сардинія, кажуть, чудова, й мені більше не доведеться заощаджувати гроші, аби влітку послати дітей на море. До побачення”.

“Зачекайте, це серйозна справа, я потрапив у халепу…”

“У халепу? Я дуже радий. Коли я просив вас про допомогу, ви не допомогли мені. Як і ваш приятель Казобон. А тепер ви потрапили в халепу і просите допомоги у мене. Але я також у халепі. Ви заговорили занадто пізно. Поліція служить громадянинові, як кажуть у фільмах, ви це мали на увазі? Гаразд, тоді звертайтеся до поліції, до мого наступника”.

Бельбо поклав слухавку. Просто досконало: йому навіть перешкодили звернутися до єдиного поліціянта, який міг би йому повірити.

Відтак він подумав, що йому міг би якось допомогти “Ґарамон”, з усіма його знайомствами із префектами, начальниками, високими достойниками. Він побіг до нього.

Ґарамон привітно вислухав його історію, перебиваючи чемними вигуками на кшталт “та ви що”, “дивіться, що я чую”, “та це ж схоже на роман, скажу більше, на вигадку”. Потому склав руки, поглянув на Бельбо з нескінченною симпатією і сказав: “Хлопче мій, ви не гнівайтеся, що я так до вас звертаюся, адже я міг би бути вашим батьком — далебі, може, не батьком, адже я чоловік ще молодий, скажу більше, молодцюватий, але старшим братом, якщо дозволите. Я говоритиму з вами від серця, адже ми знаємося стільки років. У мене складається враження, що ви надто схвильовані, на грані виснаження, у вас розладнані нерви, скажу більше, ви перепрацювалися. Не думайте, що я цього не ціную, я знаю, що ви віддаєте тіло й душу нашому видавництву, і одного дня це треба буде врахувати також ув аспекті, так би мовити, матеріальному, адже це теж не зашкодить. Але на вашому місці я взяв би відпустку. Ви кажете, що опинилися у прикрому становищі. Щиро кажучи, я б не драматизував надто цієї справи, хоча, якщо дозволите, видавництву “Ґарамон” було б неприємно, якби виявилося, що його працівник, його найкращий працівник уплутаний у якусь темну історію. Ви кажете, що хтось хоче, аби ви поїхали до Парижу. Я не хочу входити в деталі, я просто вам вірю. То що ж? Їдьте, чи не краще буде одразу з’ясувати всю цю справу? Ви кажете, що опинилися — як би це сказати — у конфліктних відносинах з таким благородним чоловіком, як доктор Альє. Я не хочу знати, що саме відбулося між вами, і я б не став надто ламати собі голову над тим випадком омонімії, про який ви мені розповідаєте. На світі є чимало людей, які мають прізвище Жермен, хіба не так? Якщо Альє з добрими намірами переказує вам — приїжджайте до Парижу і все з’ясується, то що ж, їдьте до Парижу, адже кінець світу від цього не настане. В міжлюдських стосунках повинна бути щирість. Їдьте до Парижу, і якщо вам щось відомо, не замикайте цього в собі. Те, що у вас на серці, нехай буде й на вустах. Навіщо всі ці таємниці! Доктор Альє, якщо я правильно зрозумів, уболіває, що ви не хочете сказати йому де знаходиться якесь послання, якась карта, мапа, не знаю вже й що, якою ви володієте і яка вам ні до чого, а тим часом нашому Альє вона, либонь, придалася б для його студій. Ми ж перебуваємо на службі в культури, чи я помиляюся? То ж віддайте йому цю карту, цей атлас, цей топографічний план, я навіть не хочу знати, що воно таке. Якщо йому так на цьому залежить, значить, він має якусь підставу, безперечно, поважну, адже джентльмен завше джентльмен. Їдьте до Парижу, потисніть один одному руки і буде по всьому Гаразд? І не журіться понад міру. Ви знаєте, що я завжди до ваших послуг”. Відтак він увімкнув переговорний пристрій: “Пані Граціє… Ну от, її нема, її ніколи нема, коли вона мені потрібна. У вас є свої клопоти, любий Бельбо, а якби ви знали, скільки їх у мене. До побачення, якщо побачите в коридорі пані Грацію, пришліть її до мене. І відпочиньте, прошу вас”.

Бельбо вийшов. У приймальні пані Грації не було, він побачив, як засвітився червоний вогник персональної телефонної лінії Ґарамона, який, очевидно, до когось телефонував. Бельбо не зміг стриматися (гадаю, вперше у своєму житті він дозволив собі таку нетактовність). Він підняв слухавку і підслухав розмову. Ґарамон говорив комусь: “Не турбуйтеся. Гадаю, я його переконав. Він поїде до Парижу… Це мій обов’язок. Нема за що, адже всі ми належимо до того самого духовного лицарства”.

Отже, Ґарамон теж причетний до таємниці. До якої таємниці? До тої, відкрити яку міг лише Бельбо. І якої не існувало.

Був уже вечір. Бельбо пішов до Піладе, перекинувся з кимось двома словами, випив понад міру алкоголю. А наступного ранку подався до єдиного друга, який у нього залишився. Він пішов до Діоталлеві. Пішов просити допомоги в людини, яка помирала.

Про їх останню розмову він залишив в Абулафії гарячковий звіт, із якого я не міг вичленувати, скільки там було від Діоталлеві, а скільки від Бельбо, адже в обох випадках це було схоже на бубоніння людини, яка каже правду, знаючи, що не пора забавлятися ілюзіями.

110

І сталося так, що Раббі Ішмаель бен Еліша та його учні, вивчаючи книгу Єціра, помилилися кроками й почали прошкувати назад аж поки самі не ввігналися в землю аж до пупа, з причини сили літер.

(Псевдо-Саадія, Коментар до Сефер Єціра)

Він ніколи не був таким альбіносом, хоч майже не мав уже ані волосся, ані вій, ані брів. Він був схожий на більярдну кулю.

“Даруй”, сказав йому Бельбо, “я можу поговорити з тобою про свої справи?”