Розділ «7 НÉЦАХ »

Бельбо відчув, що його справи кепські. Все було ясно. Альє вважав, що його історія правдива, він хотів карту, зорганізував йому пастку, і тепер тримав його в кулаці. Або Бельбо поїде до Парижу, щоб розповісти те, чого він не знав (але про те, що він нічого не знав, знав лише він, я виїхав, не залишивши адреси, Діоталлеві був при смерті), або матиме на плечах усі поліційні загони Італії.

Чи можливо, щоб Альє понизився до такої брудної гри? Яка йому від неї користь? Треба взяти цього старого навіженця за комір і притягти до поліційного відділка, лише так Бельбо міг вийти з цієї історії.

Він узяв таксі й поїхав до вілли поблизу площі Піола. Вікна були зачинені, а на брамі — оголошення агенції нерухомости: ДО ВИНАЙМУ. Всі збожеволіли, таж Альє мешкав тут ще тиждень тому, Бельбо йому телефонував. Він подзвонив у двері сусідньої вілли. “Той пан? Таж якраз учора він кудись переїхав. Не знаю куди, я знав його лише з вигляду, то була дуже стримана особа, і, гадаю, він постійно подорожував”.

Не зоставалося нічого іншого, як звернутися до агенції. Але там про Альє ніколи й не чули. Свого часу віллу винайняла одна французька фірма. Плата регулярно надходила через банк. Договір про винайм було розірвано у добовий строк, від застави вони відмовилися. Всі справи агенція залагоджувала через листування з паном на прізвище Раґоцкі. Більше нічого там не знали.

Цього не могло бути. Ракоскі чи Раґоцкі, чи як його там, таємничий одвідувач полковника, якого розшукував хитрий Де Анджеліс та Інтерпол, гуляв собі по світі, винаймаючи нерухомість. У нашій історії Ракоскі зі справи Арденті був перевтіленням Рачковського з Охрани, а той — перевтіленням того самого Сен-Жермена. Але що то має спільного з Альє?

Бельбо пішов до офісу, піднявся сходами, наче злодій, і замкнувся у своїй кімнаті. Він намагався все обміркувати.

Тут було від чого втратити розум, і Бельбо був упевнений, що втратив його вже давно. І не було нікого, кому він міг би звіритися. Тоді, витираючи собі піт із чола, він майже машинально, навіть не усвідомлюючи, що робить, почав гортати рукописи на столі, які надійшли минулого дня, і раптом на початку сторінки побачив прізвище Альє.

Він подивився на назву машинопису. Невеликий опус якогось пересічного дияволіста, Правда про Графа де Сен-Жермена. Він повернувся до тієї сторінки. Там йшлося, з посиланнями на біографію Шакорнака, про те, що Клод-Луї де Сен-Жермен з’являвся під різними іменами — месьє де Сюрмон, граф Солтикоф, містер Велдан, маркіз де Бельмар, князь Ракоці або Раґозкі тощо, але його родовими іменами були граф де Сен-Мартен та маркіз Альє, від п’ємонтської посілости його предків.

Чудово, тепер Бельбо міг бути спокійним. Не лише його розшукують за тероризм, і він не має надії на порятунок, не лише План існує, не лише Альє зник упродовж двох днів, але й на додачу виявляється, що він був не міфоманом, а справжнім безсмертним графом Сен-Жерменом, і навіть не робив нічого, аби це приховати. Єдиною справжньою річчю у тому вирі неправди, яка виходила на поверхню, було його прізвище. А може, й ні, його прізвище теж було фальшиве, Альє не був ніяким Альє, але не мало значення, ким він був насправді, адже фактично вже впродовж багатьох років він поводив себе як персонаж історії, яку ми вигадали набагато пізніше.

У будь-якому випадку, альтернатив у Бельбо не було. Оскільки Альє зник, Бельбо не міг показати поліції того, хто дав йому валізку. А якби поліція йому й повірила, могло б виявитися, що він одержав валізку від людини, розшукуваної за вбивство, людини, що її послугами як консультанта він користувався вже принаймні два роки. Гарне алібі.

Але щоб зрозуміти всю цю історію — яка вже сама собою достатньо скидалася на сюжет для роману — і щоб переконати поліцію прийняти її за щиру правду, треба було припустити існування ще одної історії, яка виходила за всякі межі, навіть за межі вигадки.

Тобто що вигаданий нами План, у своїх найменших подробицях разом із навіженими фінальними пошуками карти, збігався із справжнім планом, у який уже були замішані Альє, Ракоскі, Рачковський, Раґоцкі, бородатий добродій, ТРЕС, геть чисто всі, аж до тамплієрів із Провену. І що полковник мав рацію. Але з цього випливало, що він, маючи рацію, помилявся, адже в кінцевому рахунку наш План був відмінний від його плану, і якщо правдивим був його план, не міг бути правдивим наш, і навпаки, отже, якщо мали рацію ми, то навіщо було Ракоскі десять років тому викрадати фальшиві мемуари полковника?

Того ранку, щойно лишень я прочитав те, що Бельбо довірив Абулафії, мені закортіло щосили вдарити головою об стіну. Аби переконатися, що стіна, принаймні стіна існує насправді. Можу собі уявити, як почував себе Бельбо того дня і наступними днями. Але це ще було не все.

Шукаючи когось, кого можна було б розпитати, він зателефонував Лоренці. Її не було. Він готовий був битися об заклад, що більше її не побачить. У певному розумінні Лоренца була істотою, яку вигадав Альє, Альє ж був істотою, яку вигадав Бельбо, і Бельбо вже не знав, хто ж вигадав його самого. Він узяв до рук газету. Єдиною певною річчю було те, що людина на фотороботі — це він. Щоб переконати його в цьому, саме в цей момент, в офісі, йому подзвонили знову. Той самий балканський акцент, ті самі поради. Побачення в Парижі.

“Але хто ж ви?” закричав Бельбо.

“Ми з ТРЕСу”, відповів голос. “А ви про ТРЕС знаєте більше від нас”.

Тоді він прийняв рішення. Він узяв телефон і подзвонив Де Анджелісові. В поліційному управлінні йому не хотіли нічого казати, виглядало на те, що комісар там більше не працює. Відтак вони здалися на його наполягання і з’єднали його з якимось кабінетом.

“О, кого я чую, доктор Бельбо”, сказав Де Анджеліс тоном, який здався Бельбо саркастичним. “Ви застали мене випадково. Я пакую валізи”.

“Валізи?” Бельбо злякався, що це натяк.

“Мене перевели на Сардинію. Це буде, як виглядає, спокійна робота”.