Розділ «7 НÉЦАХ »

Тут він зробив паузу, повну багатозначності, як і всі важливі паузи. Його стриманість щодо остаточного одкровення гарантувала правдивість усієї цієї історії. Для того, хто справді вірить у таємне передання (міркував Бельбо), ніщо не може бути промовистішим від мовчання.

“Це вельми, вельми цікаво”, сказав Альє, виймаючи з камізельки табакерку і роблячи вигляд, ніби думає про щось інше. “А… що з картою?”

А Бельбо думав: збуджуєшся, старий підзиральнику, добре тобі так, з усіма твоїми позуваннями на Жермена ти всього лиш дурисвіт, який живе з гри в три карти, а потім ти любесенько купуєш Колізей у першого-ліпшого, хто перевершить тебе у дурисвітстві. Тепер я пошлю тебе шукати карту, аби ти зник у надрах землі, захоплений течіями, аби ти добре вперіщив головою об південний полюс якогось кельтського швореня.

І, напустивши на себе сторожкий вигляд, сказав: “Звичайно, в рукописі була й карта, тобто її детальний опис і вказівки щодо оригіналу. Це надзвичайно, ви й уявити собі не можете, наскільки елементарним є вирішення проблеми. Ця карта була доступна всім, будь-хто міг бачити її, тисячі людей упродовж століть щоденно проходили повз неї. З іншого боку, система орієнтації настільки проста, що достатньо запам’ятати принцип — і карту можна відтворити в будь-якому місці. Усе так просто і так неймовірно… Уявіть собі — я лише хочу пояснити свою думку — ніби карта була вписана в піраміду Хеопса, відкрита для очей загалу, і століттями всі читали, тлумачили, намагалися розшифрувати піраміду, бачачи в ній натяки і посилання на щось інше, але не відчуваючи невимовної, чудесної простоти цієї таємниці. Шедевр простодушности. І підступности. Тамплієри з Провену були чарівниками”.

“Ви справді розбудили в мені цікавість. Чи не міг би я на неї глянути?”

“Мушу вам зізнатися, що я все знищив, десяток тих сторінок і карту. Я перелякався, ви ж розумієте, правда?”

“Ви хіба не хочете сказати мені, що знищили документ такої ваги…”

“Я знищив його, але, як я вам сказав, це одкровення має абсолютно простий характер. Карта криється тут”, він торкнувся свого чола, його розбирав сміх, бо він згадав собі кумедну історію про німця, який говорив “усе тут у моя дупа”. “Вже понад десять років я ношу її, ЦІо таємницю, у себе в голові, вже понад десять років карта криється отут", він знову торкнувся свого чола, “це схоже на манію, мене лякає влада, яку я можу отримати, якщо лишень вирішу прийняти спадок Тридцяти Шести Невидимих. Тепер ви розумієте, навіщо я переконав Ґарамона публікувати Розкриту Ісіду та Історію Магії. Я чекаю відповідного контакту”. І тоді, щораз більше входячи у прибрану роль, він, щоб піддати Альє остаточному випробуванню, майже дослівно повторив полум’яні слова, що їх вимовив Арсен Люпен перед Ботреле у фіналі Порожнистого Шпиля: “У певні хвилини моя могутність викликає в мене памороки в голові. Я хмелію від сили і влади”.

“Далебі, облиште, любий друже”, сказав Альє, “а якщо ви обдарували надмірною довірою маячню якогось фанатика? Ви впевнені, що цей текст автентичний? Чому б вам не покластися на мій досвід у цих справах? Якби ви знали, скільки подібних одкровень я бачив упродовж свого життя, й за мною можна визнати принаймні ту заслугу, що я показав їх невірогідність. Мені б вистачило одного погляду на карту, щоб визначити її справжність. Я можу похвалитися деякою компетенцією, нехай скромною, але точною, у царині традиційної картографії”.

“Докторе Альє”, сказав Бельбо, “ви перший мені нагадаєте, що розкрита ініціаційна таємниця нічого не варта. Я мовчав стільки років, мовчатиму й далі”.

І він мовчав. Альє теж, повіривши чи ні, переживав свою роль серйозно. Він ціле своє життя звик смакувати незглибимі таємниці, і тепер твердо вірив, що вуста Бельбо запечатані навіки.

В цю хвилину увійшла Ґудрун і оголосила, що зустріч у Болоньї призначено на п’ятницю опівдні. “Ви можете поїхати вранішнім швидким потягом”, сказала вона.

“Ці швидкі потяги чудові”, сказав Альє. “Але завжди краще зарезервувати місце, особливо в цю пору року”. Бельбо сказав, що місце можна знайти навіть сівши до потягу в останній момент, принаймні у вагоні-ресторані, де подають сніданок. “Тоді бажаю успіху”, сказав Альє. “Болонья — чудове місто. Але у червні там така спекота…”

“Я буду там лише дві-три години. Мені треба обговорити одну статтю про старовинні написи, у нас проблема з репродукціями”. А тоді бовкнув: “Моя відпустка ще попереду. Я візьму її десь у час літнього сонцестояння, можливо, я прийму рішення… Ви мене розумієте. Я покладаюся на вашу стриманість. Я розповів вам це як другові”.

“Я вмію мовчати ще краще, ніж ви. В кожному разі я вдячний за довіру, дуже вдячний”. І він вийшов.

З цієї зустрічі Бельбо пішов задоволений. Повна перемога його астрального фабулізування над злигоднями і ганьбою цього світу.

Наступного дня Альє зателефонував йому: “Прошу вашого пробачення, любий друже. Передо мною постала невеличка проблема. Вам відомо, що я займаюся скромною комерцією старовинними книгами. Сьогодні ввечері я маю одержати з Парижу десяток оправлених томів XVIII сторіччя, досить вартісних, які я завтра обов’язково мушу доставити своєму партнерові у Флоренції. Я сам мав їх відвезти, але мене затримують тут інші справи. Я подумав про інше вирішення. Ви їдете до Болоньї. Завтра я чекатиму на вас біля потяга за десять хвилин до відправлення, передам вам невеличку валізку, ви покладете її на верхню полицю і залишите її там у Болоньї, в крайньому випадку вийдете останнім, щоб простежити, аби ніхто її не прихопив. У Флоренції мій партнер під час зупинки зайде й забере її. Я знаю, це для вас клопіт, але я буду вам вічно вдячний, якщо ви зможете зробити мені цю послугу”.

“Охоче”, відповів Бельбо, “але звідки ваш приятель із Флоренції знатиме, де я залишив валізку?”

“Я передбачливіший од вас, і тому зарезервував місце, вагон 8, місце номер 45. Аж до Риму, так що ані в Болоньї, ані у Флоренції ніхто його не займе. Бачите, взамін за незручність, яку я вам чиню, я пропоную вам певність щодо місця для сидіння, й вам не доведеться перечікувати у вагоні-ресторані. Я не насмілився купити вам квиток, адже не хочу, щоб ви подумали, ніби я бажаю віддячитися вам таким неделікатним способом”.

Справжній джентльмен, подумав Бельбо. Він пришле мені скриньку маркового вина. Щоб я випив за його здоров’я. Вчора я прагнув, щоб він щез, а нині я навіть роблю йому послугу. Нічого не вдієш, не можу ж я йому відмовити.