Розділ «2 ХОХМÁ»

Десь коло восьмої я прокинувся з глибокого, в'язкого сну і спершу не усвідомлював, де перебуваю. На щастя, ще залишилася банка кави, і я випив декілька філіжанок. Телефон не дзеленчав, я не наважувався зійти вниз, щоб чогось купити, боячися, що саме в ті хвилини зателефонує Бельбо.

Я вернувся до комп'ютера і почав робити видруки з інших дискет, у хронологічному порядку. Я виявив ігри, вправи, розповіді про події, про які я знав, але, описані з погляду Бельбо, ці події теж постали переді мною в іншому світлі. Виявив уривки щоденника, визнання, літературні спроби, зафіксовані з гіркою дріб’язковістю людини, яка знає, що вони приречені на невдачу. Знайшов нотатки, портрети знайомих мені осіб, але тепер вони постали переді мною з іншим обличчям — лиховіснішим, чи просто лиховіснішим ставав мій погляд, моє намагання скласти випадкові натяки в остаточну, страхітливу мозаїку?

Передовсім я знайшов цілий файл, у якому були зібрані лише цитати. Вони були взяті з книжок, які прочитав Бельбо останнім часом, я впізнавав їх з першого погляду, скільки подібних текстів ми перечитали за останні місяці… Вони були понумеровані: всього сто двадцять. Це число не було випадковим, а якщо й так, то цей випадковий збіг непокоїв. Але чому саме ці цитати, а не інші?

Зараз я перечитую тексти Бельбо і думаю про всю цю історію, яку вони нагадують мені, лише у світлі цього файла. Я перебираю ці витяги, немов намистини єретичної вервички, усвідомлюючи, що, може, котрась із них могла стати для Бельбо сигналом тривоги, шляхом до порятунку.

Чи я вже більше не здатен відрізнити здоровий глузд від некерованого розуму? Я намагався переконати себе, що моє нове трактування правильне, але саме цього ранку хтось же сказав мені, а не Бельбо, що я несповна розуму.

Над обрієм, з-поза Брікко, поволі піднімається місяць. Старий будинок заселений дивною шемрявою, може, це шашіль або миші, або ж привид Аделіно Канени… Я не наважуюсь перейти через коридор, сиджу в кабінеті дядька Карла і виглядаю через вікно. Час від часу виходжу на терасу, аби подивитись, чи не піднімається хтось на пагорб. Мені здається, що я в якомусь фільмі, як це жахливо: “Вони надходять…”

А проте в цю вже літню ніч пагорб видається таким мирним.

Наскільки авантюрнішими, непевними, божевільними були події, які я перебирав у своїй голові, щоб обдурити час і тримати себе в руках того вечора, від п’ятої до десятої, чекаючи навстоячки у перископі, повільно і м’яко, наче в афро-бразилійському ритмі, розминаючи ноги, щоб відновити кровообіг.

Я пригадував останні роки, віддаючись заколисливому чарові атабакес… Може, для того, щоб змиритися з відкриттям, що наші фантазії, які виникли як механічна гра, зараз, у цьому храмі механіки, перетворилися в ритуал, володіння, появу та панування Ешу[23]?

Того вечора у перископі в мене не було жодного доказу, що те, що мені відкрилось у роздруках, правда. Я ще міг захиститися сумнівом. Може, найпізніше опівночі зрозумію, що я приїхав до Парижу і заховався, наче злодій, у невинному музеї техніки лише тому, що тупоголово вклепався в таку собі зорганізовану для туристів макумбу і піддався гіпнозові перфумадорес та ритмам понтос…

І моя пам’ять раз-у-раз пробувала то розсіяти чари, то відчути жалість, то сумніватися, відтворюючи цю мозаїку, і зараз, коли я з яснішим розумом міркую над тим, що думав тоді, відтворюючи у пам’яті документи, прочитані в шаленому ритмі минулого дня, того самого ранку на летовищі й під час подорожі до Парижу, мені хотілося б зберегти цей стан душі, це хитання між фантастичною ілюзією та передчуттям пастки.

Я намагався сам для себе з’ясувати причини тої безвідповідальности, з якою я, Бельбо, Діоталлеві додумалися переписати світ і — як сказав би мені Діоталлеві — відкрити ті частини Книги, які були викарбувані білим вогнем у проміжках, залишених комахами з чорного вогню, що населяли, роблячи її позірно видимою, Тору.

І зараз я тут, досягнувши — сподіваюся — спокою душі та Amor Fati[24], і намагаючись відтворити історію, яку я пригадував, сповнений неспокою — і сподівання, що все виявиться неправдою, — у перископі два вечори тому, прочитавши її два дні раніше у помешканні Бельбо і проживши її, певною мірою не усвідомлюючи цього, впродовж останніх дванадцяти років, між віскі Піладе та пилюкою видавництва “Ґарамон”.