Розділ «2 ХОХМÁ»

Але це ще не все. Трагедія самогубця полягає в тому, що, тільки-но вистрибнувши з вікна, між сьомим і шостим поверхом він передумує: “Ех, якби я міг повернутися назад!” Та ба. На жаль, неможливо. Геп. А от Абу милостивий, дає тобі можливість каяття, я міг би ще відтворити свій зниклий текст, якби вчасно надумав і натиснув клавішу відновлення. Яке полегшення. Мені варто лише усвідомити, що якби я захотів, я міг би пам’ятати — і я миттю все забуваю.

Я ніколи вже не ходитиму від бару до бару, дезінтегруючи чужопланетні космічні кораблі трасерними набоями, аж поки чужопланетний монстр не дезінтегрує мене. Тут краще, тут ти дезінтегруєш думки. Це галактика з тисяч, десятків тисяч і мільйонів астероїдів, всі в один ряд, білі чи зелені, і їх творцем є ти. Fiat Lux[19], Великий Вибух, сім днів, сім хвилин, сім секунд — і в тебе перед очима народжується всесвіт у вічній текучості, де нема навіть точних космологічних ліній і часових пут, не кажучи вже про numerus Clausius[20], тут можна йти назад навіть у часі, літери виникають і знову мляво відпливають, вони виринають з ніщоти і слухняно туди повергаються; одержавши наказ, вони розчиняються і, знову перетворившись в ектоплазм, повертаються до свого природного середовища; це підводна симфонія м’яких з’єднань і розривів, драглистий танець комет-саможерів, як щука із Жовтого Підводного Човна, натискаєш пучкою пальця на клавішу — і непоправне починає зсуватися дозаду, до кровожерного слова, зникає у його пащі, воно всмоктує — сьорб — і наступає темрява, а якщо ти не зупинишся, воно пожере само себе і розтовстіє від свого неіснування, як чорна діра.

А якщо ти пишеш те, чого пристойність не схвалює, можна все скинути на дискету, а на неї ставиш гасло, і ніхто більше не зможе цього прочитати; дуже зручно для таємних агентів — пишеш послання, запам’ятовуєш і ховаєш на дискеті, тоді дискету до кишені і пішов собі, посвистуючи, і навіть Торквемада не зможе ніколи дізнатися, що ти там написав, це знаєш лише ти і він (Він?). Припустімо навіть, що тебе катують, ти вдаєш, ніби здаєшся і хочеш набрати гасло, а насправді натискаєш таємну клавішу і послання вже не існує.

Ех, я написав щось, помилково ворухнув пальцем — і все зникло. Що ж то було? Не пам’ятаю. Я знаю лише, що то не було жодне Послання. Але хто зна, що буде далі.

4

Той, хто намагається проникнути у Трояндовий Сад Філософів, не маючи ключа, подібний до людини, яка пробує ходити без ніг.

(Michael Maier, Atcdanta Fugiens, Oppenheim, De Bry, 1618, символ XXVII)

Видрукуваного більше не було нічого. Я був змушений шукати на дискетах комп’ютера. Вони були поскладані за номерами, і я подумав, що варто почати з першої. Але Бельбо говорив про гасло. Він завжди ревниво охороняв таємниці Абулафії.

І справді, не встигла машина завантажитись, як з’явився напис, що запитував: “Знаєш гасло?” Без наказового способу, Бельбо був людиною вихованою.

Машина не схильна поступатися, вона знає, що повинна отримати гасло, а поки його не отримає, мовчить. Проте вона ніби каже мені: “Авжеж, усе те, що ти хочеш знати, тут, у моєму животі, та шкребися, шкребися, старий кроте, цього ти ніколи не дістанеш”. Ми ще побачимо, сказав я собі, ти так любив гратися з Діоталлеві у перестанови, ти був Семом Спейдом видавництва, як сказав би Якопо Бельбо: знайди сокола.

В Абулафії гасло могло складатися з семи літер. Скільки перестанов можна зробити з семи літер алфавіту, який складається з двадцяти п’яти літер, враховуючи також повторення, адже ніде не сказано, що гасло не може звучати cadabra? Мені десь траплялася ця формула, результат становить щось коло шести мільярдів з чимось. Навіть маючи гігантську обчислювальну машину, здатну робити мільярди перестанов, по мільйонові за секунду, все ж доведеться вводити їх одна за одною в Абулафію, щоб перевірити, а я знав, що Абулафії потрібно близько десяти секунд, щоб запитати, а потім перевірити гасло. Отже шістдесят мільярдів секунд. Якщо у році трохи більше тридцяти одного мільйона секунд, заокруглимо до тридцяти, то час, необхідний для цього, становитиме близько двох тисяч років. Непогано.

Треба продовжувати робити здогади. Яке слово могло спасти на думку Бельбо? Передовсім, чи це було гасло, яке він установив на самому початку, тільки-но почав застосовувати комп’ютер, чи він вигадав нове і замінив ним старе останніми днями, коли усвідомив, що дискети містять вибуховий матеріал і що, принаймні для нього, гра перестала бути грою? Це були б дві різні речі.

Краще зупинитись на другій гіпотезі. Бельбо відчуває, що План його зацькував, починає ставитися до нього серйозно (адже саме це він дав мені зрозуміти по телефону), і тоді вигадує якесь слово, пов’язане з нашою історією.

А може ні: слово, пов’язане з Традицією, могло б прийти на гадку також і їм. На мить я подумав, що хто зна, чи Вони не увійшли до помешкання раніше від мене, може Вони скопіювали дискети і в цю хвилину випробовують усі можливі комбінації десь у віддаленій місцині. На верховному комп’ютері у якомусь карпатському замку.

Які дурниці, сказав я собі, це не ті люди, які б рахували, вони пробували б застосувати Нотарікон, Гематрію, Темуру, ставлячись до дискет, як до Тори. І це забрало б їм стільки часу, скільки минуло з часу написання Сефер Єціра. Однак цей здогад не слід відкидати. Вони — якщо Вони існують — черпали б натхнення у кабалістиці, і якщо Бельбо переконався, що Вони існують, він теж пішов би тим шляхом.

Про всяк випадок я випробував десять сфірот: Кетер, Хохма, Біна, Хесед, Ґвура, Тіферет, Нецах, Год, Єсод, Мальхут, а на додачу спробував Шхіну… Звичайно, нічого не змінилося, це було перше, що спало б на думку будь-кому.

І все ж гасло має бути чимось очевидним, що приходить у голову само собою, адже коли працюєш над якимось текстом так одержимо, як, вочевидь, працював упродовж останніх днів Бельбо, неможливо втекти від теми, якою живеш. Було б зовсім не по-людському, якби він шаленів через План, а тут йому приходить у голову Lincoln чи Mombasa, або ще щось подібне. Це має бути щось пов’язане з Планом. Але що?

Я спробував залізти в шкуру Бельбо, який, пишучи, судомно курив, пив і оглядався навколо. Я пішов до кухні, щоб налити собі останню краплю віскі в єдину чисту склянку, яку я знайшов, повернувся до комп’ютера і, спираючись об спинку стільця, поклавши ноги на стіл, почав пити маленькими ковтками (хіба не так робив Сем Спейд — ні, мабуть ні, може, це був Марлов?), окидаючи поглядом кімнату. Книги були занадто далеко, і я не міг розібрати назв на їх ребрах.

Я востаннє ковтнув віскі, заплющив очі, знову розплющив їх. Переді мною — гравюра XVII століття. Це була типова розенкройцерівська алегорія того періоду, багатого на закодовані послання в пошуках членів Братства. Очевидно, вона зображала Храм Рози і Хреста і було видно вежу з банею, відповідно до іконографічної моделі епохи Відродження, християнської та єврейської, згідно з якою Єрусалимський Храм відтворювали на зразок мечеті Омара.

Краєвид навколо вежі був неспівмірний і неспівмірно залюднений, як це буває на ребусах, де видно палац, жабу на першому плані, нав’юченого мула і короля, який одержує від пажа дар. Тут унизу ліворуч був зображений вельможа, що з’являвся в отворі колодязя, висячи на колесі, вісь якого через якісь абсурдні корби — крізь кругле вікно — була прикріплена до певної точки всередині вежі. У центрі знаходився лицар і перехожий, праворуч — прочанин на колінах, який тримав велику кітву, наче патерицю. З правого боку, майже навпроти вежі, височіла гора, круча, з якої падав персонаж зі шпагою, а з протилежного боку, в перспективі — Арарат, на вершині якого сів на мілину Ковчег. У верхніх кутах було видно дві хмари, кожна з них була освітлена зіркою, що кидала на вежу розсіяні промені, вздовж них колихалися дві постаті — гола людина, оповита кільцями змія, і лебідь. У верхній частині, в центрі був німб, над яким висіло слово “oriens” у переплетінні з гебрейськими письменами, з яких виростала Божа рука, що підтримувала мотузкою вежу.