Розділ «9 ЄСÓД »

Командир сказав: “Молодець, хлопче. Можеш іти. Чудова сурма”.

Настоятель поквапився геть, партизани вирушили до задніх воріт, де їх очікували автомашини, грабарі, засипавши ями, пішли собі. Якопо вийшов останнім. Він ніяк не міг залишити це місце свого щастя.

На майдані фургонетки з оркестрою не було.

Якопо запитав себе, як це, невже дон Тіко міг покинути його напризволяще. З відстані часу найімовірніша відповідь та, що, мабуть, сталося якесь непорозуміння, хтось, либонь, сказав донові Тіко, що хлопця привезуть на долину партизани. Але в ту мить Якопо подумав — і не без підстав — що між сигналом ‘струнко’ і сигналом ‘спочинь’ проминуло чимало століть, хлопці очікували аж до сивини, аж до смерти, і їх попіл розвіявся, утворюючи легку мряку, яка тепер синюватою пеленою вкривала широчінь пагорбів перед його очима.

Якопо зостався сам. У нього за спиною був уже порожній цвинтар, у його руках була сурма, перед ним простяглися пагорби, які щораз темнішою синявою розпливалися в далечінь до густої нескінченності, а над його головою висіло випущене на свободу мстиве сонце.

Він вирішив заплакати.

Але раптом з’явився похоронний повіз — зі своїм прибраним, наче імператорський генерал, кремово-чорно-сріблястим автомедонтом, із задрапованими, наче труни, кіньми, збруя яких скидалася на варварські машкари, котрі залишали відкритими лише очі, з покрученими колонами, які підтримували біло-золотистий асиро-греко-єгипетський тимпан. Чоловік у трикутному капелюсі затримався на мить перед самотнім сурмачем, і Якопо спитав його: “Хто відвезе мене додому?”

Чоловік приязно кивнув. Якопо піднявся, сів на скриню поруч із ним, і на повозі для мертвих розпочалося його повернення до світу живих. Цей Харон поза службою мовчки поганяв своїх похоронних румаків уздовж краю скелі, Якопо сидів випростаний і достойний, стискаючи під пахвою сурму, з блискучим дашком, весь поглинутий своєю новою, неочікуваною роллю.

Вони спустилися з пагорбів, на кожному повороті відкривався новий простір виноградників, блакитних від синього каменю, світло далі засліплювало, і через безмежний проміжок часу вони причвалали до ***. Перетнули майдан, весь у портиках, порожній, як порожніми можуть бути лише майдани в Монферрато о другій годині недільного пополудня. Якийсь однокласник, що стояв на розі майдану, помітив Якопо на повозі, з сурмою під пахвою, з очима, спрямованими в нескінченність, і махнув рукою з виразом захоплення.

Якопо повернувся додому, не захотів ані їсти, ані нічого розповідати. Він сховався на терасі й почав грати на сурмі, нищечком, дмучи у неї легко, щоб не збурити тиші цієї сієсти.

До нього підійшов батько і без зла, з погідністю людини, яка знає закони життя, сказав йому: “Через місяць, якщо все буде так, як має бути, ми повернемось додому. Ти не можеш навіть думати про те, щоб грати на сурмі у місті. Домовласник вигнав би нас геть. Тому спробуй забути про неї. Якщо в тебе є нахил до музики, ми пошлемо тебе на уроки фортепіано”. І тоді, бачачи, як зволожилися його очі, додав: “Облиш, дурнику. Ти усвідомлюєш, що тяжкі дні скінчилися?” Наступного дня Якопо віддав сурму донові Тіко. Через два тижні його родина покинула ***, повертаючись до майбутнього.