Розділ «9 ЄСÓД »

Я повернувся подумки до останнього файла Бельбо. Але якщо буття настільки порожнє і хистке, що може утримуватися лише завдяки ілюзії тих, хто дошукується його таємниці, тоді справді — як говорила Ампаро того вечора в шатрі умбанди, після своєї поразки — тоді справді спасіння немає, всі ми раби, дайте нам господаря, ми його заслуговуємо…

Це неможливо. Це неможливо, адже Лія довела мені, що є щось інше, й у мене є доказ цього, він зветься Джуліо і в цю мить грається на моріжку, смикаючи козу за хвіст. Це неможливо, тому що Бельбо двічі сказав ні.

Перше своє “ні” він сказав Абулафії, а також тому, хто спробує порушити його таємницю. “Знаєш гасло?” — так звучало запитання. І відповідь, ключ до знання був у слові “ні”. У ньому міститься істина, адже воно не лише говорить, що магічного слова не існує, але й що ми його не знаємо. Проте той, хто наважиться визнати це, може дещо дізнатися, як зміг дізнатися принаймні я.

Друге “ні” він сказав у суботу ввечорі, відмовляючись від запропонованого йому порятунку. Він міг би вигадати якусь карту, підсунути їм одну з тих, які я йому показував, адже однаково за допомогою підвішеного таким робом Маятника ця зграя навіжених ніколи б не змогла визначити Пуп Світу, а навіть якби й визначила, то їм зайняло б ще кілька десятиліть дотямити, що це ніякий не Пуп. Натомість ні, він відмовився схилити голову, він волів умерти.

І не перед несамовитим жаданням влади відмовився він схилити голову, він відмовився схилити її перед відсутністю сенсу. А це означає, що він якось відчував: хоч би яким тендітним було наше буття, хоч би яким безконечним і безцільним здавалося наше запитування світу, існує щось, що має більше сенсу, ніж усе решта.

Що саме відчув Бельбо — може, лише у вирішальний момент, — що дозволило йому заперечити свій останній, розпачливий файл і не віддати своєї долі в розпорядження того, хто обіцяв йому лише якийсь там План? Що він таке зрозумів — урешті-решт, — що дозволило йому поставити ставку на своє життя, неначе все те, що він повинен був знати, він відкрив уже давно, хоч не усвідомлював цього аж дотепер, і неначе супроти оцеї його єдиної, істинної, абсолютної таємниці все, що відбувалося в Консерваторії, було безнадійно безглуздим — настільки безглуздим, що безглуздо було вперто чіплятися за життя?

Мені чогось бракувало, якоїсь ланки до цього ланцюга. Мені здавалося, що тепер я знаю всі вчинки Бельбо, від життя до смерти. Крім одного.

Після прибуття, шукаючи паспорт, я знайшов у кишені ключ від цього будинку. Я взяв його минулого четверга разом з ключем від помешкання Бельбо. Я згадав той день, коли Бельбо показав нам стару шафу, яка, як він твердив, містила повне зібрання його творів, тобто його юнацькі спроби. Можливо, Бельбо написав щось, що годі було знайти в Абулафії, і можливо, це щось поховане в ***.

У моєму припущенні не було й краплі здорового глузду. Тим більше підстав — сказав я собі — вважати його слушним. У такому становищі.

Я забрав свою машину і приїхав сюди.

Я не знайшов тут навіть старої кревної родини Канепа, доглядачки будинку, чи ким там вона була, яку ми бачили тоді. Можливо, за той час вона теж померла. Тут немає нікого. Я пройшовся кількома кімнатами, всюди панував запах вільглости, я навіть подумав, чи не запалити в одній із спалень “панотця”. Але у червні нагрівати ліжко нема сенсу, варто лише відчинити вікна, щоб увійшло тепле вечірнє повітря.

Відразу по заході сонця місяця не було. Як у Парижі в суботу вночі. Місяць зійшов дуже пізно, я бачу його лише тепер; ще менший, ніж у Парижі, він повільно піднімається над нижчими пагорбами, у долині між Брікко та ще одною жовтавою, можливо, вже вижатою опуклістю.

Я приїхав сюди, гадаю, десь коло шостої вечора, ще завидна. Я не привіз із собою ніяких харчів, але потім, блукаючи будинком, зайшов до кухні й знайшов ковбасу, підвішену до балки. Я повечеряв ковбасою та свіжою водою десь, мабуть, коло десятої. Тепер мені хочеться пити, я приніс із собою сюди, до кабінету дядька Карла велику карафку з водою, до якої припадаю щодесять хвилин, потому сходжу вниз, наповнюю її знову і все починається спочатку. Зараз, либонь, година третя. Але я погасив світло і майже не бачу циферблата на годиннику. Я роздумую, дивлячись у вікно. На схилах пагорбів видніє щось наче світлячки, може, то падають зірки. Зрідка проїжджає яке авто, спускається в долину, піднімається до сілець на вершинах пагорбів. Коли Бельбо був хлопцем, усього цього не було. Не було автомашин, не було цих доріг, уночі вікна були щільно затулені.

Відразу по приїзді я відчинив шафу з юнацькими творами Бельбо. Цілі гори паперу, від шкільних завдань початкової школи до цілих стосів віршів та прози юнацького віку. В юнацькому віці вірші писали всі, потому справжні поети їх знищили, а погані опублікували. Бельбо був занадто розчарований, щоб зберігати їх, і занадто вразливий, щоби знищити. І він поховав їх у шафі дядька Карла.

Я читав увпродовж декількох годин. А впродовж наступних довгих годин, аж до цієї хвилини, я роздумував над останнім текстом, знайденим тоді, коли я вже майже втратив був надію.

Не знаю, коли Бельбо міг його написати. Безконечні сторінки, де між рядками переплітаються різні почерки, тобто той сам почерк у різні періоди. Схоже на те, що він написав це дуже рано, в шістнадцять або сімнадцять років, відтак відклав його, повернувся до нього у двадцять років, а тоді знову в тридцять, а може, й пізніше. Потім він відмовився від писання — аж поки знову не почав писати на Абулафії, але тоді він не наважився відновити ці рядки, принизити їх електронікою.

Читаючи, я впізнавав добре відому мені історію, події в *** між 1943 та 1945 роками — дядько Карло, партизани, місія, Чечілія, сурма. Мені був знайомий пролог, це були теми, якими був одержимий Бельбо у своїй ніжній, захмелілій, розчарованій і стражденній подобі. Література спогадів — він сам добре знав, що це остання схованка негідників.

Але я не літературний критик, я ще раз став Семом Спейдом, шукаючи останнього сліду.

І так я знайшов Ключовий Текст. Він становить, очевидно, останню главу історії Бельбо в ***. Після неї не могло трапитися вже нічого.

119