Розділ «9 ЄСÓД »

Рухалися лише грабарі, було чутно, як спускаються у ями труни і шарудять шнури, тручись об дерево. Але то був ледь чутний рух, неначе мерехтіння відблиску на кулі, легке миготіння світла, яке означає лише те, що всередині Кулі нічого не змінюється.

Відтак абстрактний брязк на команду ‘…зброєю честь!’. Настоятель, бурмочучи відповідну формулу, покропив могили, командири наблизилися до ям і кожен кинув туди пригорщу землі. І в цю мить за несподіваним наказом загримів до неба залп — тра-та-та-та-бум — і з квітучих дерев здійнялися, щебечучи, птахи. Але це теж не було рухом, неначе та сама мить поставала з різних перспектив, а споглядати мить у вічності не означає споглядати її у плині часу.

Тому Якопо застиг нерухомо, не чуючи навіть падіння гільз, які котилися йому до ніг, не опускаючи сурми, а далі тримаючи її коло вуст. Стискаючи пальцями клавіші, він завмер у поставі струнко, з інструментом, спрямованим навскіс у височінь. Він усе ще сурмив.

Його предовга фінальна нота не переривалася: нечутна для присутніх, вона виходила з розтрубу сурми, неначе легкий подув, подмух повітря, яке він продовжував удмухувати у мундштук, тримаючи язик і губи ледь-ледь розтуленими, не притискаючи їх до міді. Інструмент, не спираючись на лице, утримувався лише напругою ліктів та плечей.

Якопо продовжував видавати цю ілюзію ноти, бо відчував, що в цю мить він розмотує линву, яка стримує сонце. Небесне світило застигло у своєму бігу, знерухоміло у полудні, який міг тривати цілу вічність. І все залежало від Якопо, варто йому було перервати цей контакт, відпустити линву — і сонце відстрибне геть, неначе м’ячик, а з ним і день, і подія цього дня, ця дія без фаз, ця послідовність без минулого і прийдешнього, яка нерухомо розгорталася лише тому, що так хотів і міг зробити він.

Якби він припинив дути в сурму, щоб узяти нову ноту, почулося б щось неначе розрив, набагато гуркотливіший, ніж автоматні черги, які його оглушували, і годинники знову почали б своє квапливе пульсування.

Всією своєю душею Якопо бажав, щоб цей чоловік поруч із ним не звелів йому грати ‘спочинь’ — я б міг не послухатися, говорив він собі, і так би залишилося назавжди, треба витримати подих скільки змога.

Гадаю, він увійшов у той стан запаморочення і приголомшення, який охоплює пірнальника, що не хоче випливати на поверхню, бо прагне тривати в тій безвладності, яка тягне його на дно. До тієї міри, що, намагаючись виразити його тодішні почуття, фрази в зошиті, що їх я тепер читав, заламувалися, асинтактичні, покалічені трьома крапками, рахітичні від еліпсисів. Але було ясно, що в ту мить — ні, він не говорив цього, але це було й так ясно — в ту мить він оволодівав Чечілією.

Справа в тому, що тоді Якопо Бельбо не міг цього зрозуміти — він не розумів цього й тоді, коли в несвідомості писав про себе самого, — що один раз і назавжди він святкував свої хімічні зашлюбини, заручини з Чечілією, з Лоренцою, з Софією, з землею та з небом. Можливо, єдиний зі смертних, він урешті-решт доводив до завершення Великий Твір.

Ніхто ще не сказав йому, що Ґрааль — це чаша, але водночас і спис, та що його сурма, яка підноситься кубком, є водночас зброєю, знаряддям ніжного панування, яке лине до неба і зв’язує землю з Містичним Полюсом. З єдиною Нерухомою Точкою, яку будь-коли мав Усесвіт, — з тією, яку він лише на ту мить викликав до життя своїм подувом.

Діоталлеві ще не сказав йому, що можна опинитися в Єсод, сфірі Основи, знакові верховного луку, що натягується, аби посилати стріли до Мальхут, яка є його ціллю. Єсод — це крапля, яка стікає зі стріли, щоб породити дерево і плід, це душа світу, адже вона є моментом, коли чоловіча міць в акті породження пов’язує між собою всі стани буття.

Вміти прясти цей Cingulum Veneris[325] означає виправити помилку Деміурга.

Як можна прожити життя, шукаючи Нагоди і не помічаючи, що вирішальний момент, той, який виправдує народження і смерть, уже минув? Він не повернеться, але він таки був, незворотний, повний, осяйний, щедрий, як кожне одкровення.

Того дня Якопо Бельбо подивився в очі Істині. Єдиній, яка була йому дана. Адже істина — в чому він поступово переконувався — надзвичайно стисла (все решта лише коментар). Тому він пробував приборкати нетерплячість часу.

Звичайно, тоді він цього не зрозумів. Ані тоді, коли він писав про це, ані тоді, коли вирішив уже ніколи про це не писати.

Це зрозумів я, сьогодні увечорі: автор мусить померти, щоб читач помітив його істину.

Одержимість Маятником, яка супроводжувала Якопо Бельбо впродовж усього його дорослого життя, була — наче загублені адреси з його сну — образом цієї миті, зафіксованої, а потім забутої, під час якої він справді торкнувся склепіння світу. І ця мить, під час якої він примусив завмерти час і простір, випускаючи свою стрілу Зенона, не була знаком, симптомом, натяком, образом, відбитком, загадкою: вона була тим, чим була, і не означала нічого іншого. Ця мить не відсилала ні до чого, вона вирівнювала рахунок.

Якопо Бельбо не зрозумів, що він пережив свою хвилину, якої йому мало б вистачити на все життя. Він не впізнав її, він прожив всю решту своїх днів у пошуках чогось іншого, аж до своєї загибелі. А може, він це підозрював, інакше не повертався б так часто до спогаду про сурму. Але він згадував її як щось, що він утратив, а не як щось, чим він володів.

Я думаю, сподіваюся, молюся, що в ту мить, коли він помирав, коливаючись із Маятником, Якопо Бельбо зрозумів це й умиротворився.

Потім пролунала команда ‘спочинь’. Він усе одно підкорився б, адже йому вже бракувало віддиху. Він перервав контакт, потому просурмив одну-єдину високу ноту, поступово послаблюючи її інтенсивність, ніжно, щоб приготувати світ до меланхолії, яка його очікувала.