Розділ «3»

Пилосмочучи біля ліжка, я швидко поглянула на них. На одній чоловік стрибав із тросом з урвища, розкинувши руки, як статуя Христа. На другій — чоловік (можливо, Вілл) начебто в джунглях у гурті п’яних друзів. Чоловіки в краватках-метеликах і смокінгах обіймали один одного за плечі.

А ось він на лижному схилі, поряд із дівчиною в темних окулярах та з довгим світлим волоссям. Я взяла це фото, щоб краще роздивитись Вілла в гірськолижних окулярах. На світлині він був чисто поголений, на його обличчі був той дорогий блиск, який мають грошовиті люди, що відпочивають по три рази на рік. Його широкі м’язисті плечі видніли навіть через лижну куртку. Я поставила світлину назад і стала пилосмочити за ліжком. Нарешті вимкнула пилосмок і змотала шнур. Коли я нагнулася, щоб витягнути його з розетки, краєм ока помітила якийсь рух і, скрикнувши, підстрибнула. Біля дверей за мною спостерігав Вілл Трейнор.

— Куршевель. Два з половиною роки тому.

Я зашарілась.

— Пробачте. Я просто…

— Ви просто розглядали мої світлини, думаючи, як це жахливо після такого життя стати калікою.

— Ні! — Я розчервонілася ще дужче.

— Решта моїх фотографій у нижній шухляді, якщо ви знов не здолієте власну цікавість, — промовив він.

Потому візок захуркотів, повернув праворуч і зник.

Здавалося, ранок тривав уже декілька років. Я не могла згадати, коли востаннє хвилини та години були такими безмежними. Я намагалася знайти будь-яку роботу й заходила у вітальню якомога рідше, бо знала, що я боягузка, хоч і не переймалася цим.

Об одинадцятій, як і прохав Натан, я принесла Віллові Трейнору стаканчик води і його антиспазматичні ліки. Поклала таблетки на язик, а тоді запропонувала йому запити, усе за Натановою інструкцією. Стакан був з блідого непрозорого пластику, такий самий, як у Томаса, але без зображення Боба-будівника. Вілл проковтнув з деяким зусиллям, а потім на мигах показав, щоб я залишила його самого.

Я протерла пил на кількох полицях, хоч особливої потреби в тому не було, а далі задумала помити вікна. У флігелі було тихо, за винятком приглушеного хуркоту телевізора у вітальні, де сидів Вілл. Я не наважувалася ввімкнути музичну радіостанцію на кухні. Мені здавалося, що Вілл неодмінно скаже щось різке про мій вибір музики.

О пів на першу прийшов Натан, принісши з собою холодне повітря знадвору, й, піднявши брову, запитав:

— Усе гаразд?

Я рідко в житті була така щаслива бачити когось.

— Так.

— Чудово. Маєш півгодини перерви. У нас із містером Ті є дещо, чому треба приділити увагу.

Я не планувала йти на обід, але щойно зачула про перерву, майже побігла до вішалки по пальто. Вийшовши з того будинку, я мало не зомліла від полегші. Підняла комір, повісила на плече сумочку й вирушила на прогулянку по алеї, неначе й справді хотіла кудись іти. Майже півгодини блукала навколишніми вулицями, видихаючи гарячі клуби пари у свій щільно загорнутий шалик. У цьому кінці міста не було жодної кав’ярні, з того часу як «Булочку з маслом» закрито. Замок спорожнів. Найближче місце поїсти був гастропаб, але я навряд чи дозволила б собі там чогось випити, не кажучи вже про те, щоб підобідати. Усі автомобілі на стоянці були здоровезні й дорогі, з новими номерними табличками.

Я зупинилась на стоянці замку й, допевнившись, що мене не видно з Ґранта-гаусу, набрала номер сестри.

— Здорова.