Розділ «2»

— Вам не потрібно нічого… медичного?

— Вілл дістає усю потрібну медичну допомогу. Нам потрібен хтось надійний та життєрадісний. Його життя… складне, тому важливо підбадьорювати його… — Вона замовкла, пильно вдивляючись удалечінь крізь панорамні вікна. Нарешті місіс Трейнор повернулася до мене. — Інакше мовити, його психічне щастя так само важливе для нас, як і фізичний стан. Розумієте?

— Гадаю, так. Я повинна… носити уніформу?

— Ні. Ніяких уніформ! — Вона глянула на мої ноги. — Але ви могли б одягати щось… не настільки відверте.

Я опустила очі й постерегла, що мій піджак зсунувся, відкривши добру частину голого стегна.

— Це… Пробачте, тріснув шов. Насправді це не моє.

Але місіс Трейнор, здавалося, більше не слухала.

— Я поясню ваші обов’язки, коли ви станете до роботи. Зараз, міс Кларк, із Віллом спілкуватися непросто. У цій роботі психологічне ставлення так само важливе, як і інші… професійні навички, які ви маєте. Що ж, побачимося взавтра?

— Завтра? Ви не хочете… ви не хочете познайомити нас?

— Сьогодні у Вілла поганий день. Думаю, найкраще почати з нуля.

Я підвелася, розуміючи, що місіс Трейнор вже чекала, щоб випровадити мене.

— Еге ж, — промовила я, обтягуючи мамин піджак. — Е-е-е… Дякую. Побачимося взавтра о восьмій.

Мама накладала картоплю на татову тарілку. Вона поклала дві картоплини, а тато вихопив із сервірувальної тарілки третю та четверту. Мама перепинила його, повернувши картоплини назад у тарілку, й таки стукнула його по пальцях ложкою, коли він знов потягнувся по них. За невеличким столиком сиділи мої батьки, сестра з Томасом, мій дідусь і Патрик, який завжди приходив на вечерю по середах.

— Тату, — промовила мама до дідуся. — Може, хтось поріже тобі м’ясо? Трино, поріж дідусеві м’ясо.

Трина схилилася й стала вміло нарізати м’ясо на дідусевій тарілці. Для Томаса, який сидів з другого боку від неї, вона це вже зробила.

— То наскільки той чоловік покалічений, Лу?

— Напевне, не дуже, якщо вони ладні допустити до нього нашу дочку, — зауважив тато. Позаду мене працював телевізор, щоб тато й Патрик могли дивитися футбол. Час від часу вони завмирали з набитим ротом, удивляючись в екран поза мною і слідкуючи за пасом чи майже голом.

— Я гадаю, це чудова можливість. Вона працюватиме у великому маєтку. На хорошу сім’ю. Люба, вони, бува, не з аристократів?

На нашій вулиці «аристократом» уважався кожен, у кого в родині не було випадків притягнення до права за антисоціальну поведінку.

— Думаю, так.