Розділ «24»

Я зрозуміла, про що він говорить. Я справді не мала, куди повертатися.

— Я поїду в будинок батьків. Це буде добре.

— Їдьмо з нами, — сказав він. Його голос був ніжним. — Не йди, Кларк. Будь ласка.

Тоді я хотіла плакати. Одначе знала цілком певно, що не можу бути поруч із ним.

— Ні. Дякую. Сподіваюсь, у вас буде чудовий сніданок! — Я закинула сумку через плече й, не чекаючи, поки хтось щось скаже, пішла від них, поволі зникаючи серед людського натовпу в терміналі.

Я була майже на зупинці, коли почула її. Камілла Трейнор, стукаючи підборами по тротуару, чи то бігла, чи то йшла до мене.

— Зупиніться, Луїзо. Будь ласка, зупиніться.

Я обернулася й побачила, як вона проштовхується крізь дітей з автобусної екскурсії, розсуваючи підлітків у сторони, подібно до того, як Мойсей розсував хвилі. Яскраві вогні аеропорту на її волоссі надавали йому мідного забарвлення. На ній був красивий сірий пашміновий шарф, закинутий майстерно на одне плече. Я пригадую, що думала про те, якою гарною вона мала бути декілька років тому.

— Будь ласка. Будь ласка, зупиніться.

Я зупинилася, дивлячись позад себе на дорогу, бажаючи, щоб автобус з’явився вже, щоб він загріб мене й забрав ізвідси. Тоді могло б статися будь-що. Маленький землетрус, можливо.

— Луїзо.

— Він гарно провів час, — мій голос звучав надірвано. Дивно, як і її — зловила себе на думці.

— Має справді гарний вигляд. Просто чудовий. — Вона пильно дивилась на мене, стоячи на тротуарі. Вона раптом завмерла, не зважаючи на море людей навколо неї.

Ми мовчали.

І тоді я сказала:

— Місіс Трейнор, я хотіла б подати заяву про звільнення. Я не можу… я не можу працювати ці останні кілька днів. Я втрачаю право на будь-які гроші, заборговані мені. Фактично я не хочу грошей за цей місяць. Я нічого не хочу. Я лише…

Вона зблідла. Я бачила, як барва зникла з її обличчя, як вона трохи захиталася в ранковому світлі. Я бачила містера Трейнора, що наближавсь, жваво йдучи й міцно тримаючи однією рукою панаму на голові. Бурмочучи вибачення, він проштовхувався крізь натовп, зосереджуючи погляд на мені та дружині, тоді як ми стояли непорушно на відстані кількох футів.

— Ви… ви казали, що думаєте, що він щасливий. Ви казали, що це могло б змінити його думку, — вона говорила в розпачі, наче благаючи мене сказати ще щось, дати їй інший результат.

Я не могла говорити. Я пильно дивилась на неї, і найбільше, що я спромоглася зробити, це трошки похитати головою.

— Вибачте, — прошепотіла я, так тихо, що вона не могла мене почути.